Нове покоління вибирає Лемурію?..

За рішенням ЮНЕСКО Міжнародний день філософа почали відзначати зовсім недавно. У лютому 2005 року на засіданні виконавчої ради ЮНЕСКО виступив із доповіддю «Про міжсекторальну стратегію в галузі філософії» генеральний директор цієї організації Коїтіро Мацуура. У доповіді підкреслювалося, що філософія є «школою свободи». У прийнятому документі зазначається, що ЮНЕСКО розглядає філософію в широкому сенсі як науку, що торкається універсальних проблем людського життя та існування і наділяє людей незалежним мисленням. Філософія — серцевина людських знань, а сфера її охоплення настільки ж широка, як і сфери компетенції самої ЮНЕСКО. Основні питання, аналізовані цією організацією, зокрема освіта для всіх, культурне розмаїття, етика науки, права людини, демократія, культурний діалог між цивілізаціями, потребують міцної філософської основи, аналітичної та концептуальної точності.

У наш час ні про що, мабуть, так багато не говорять, як про духовність. Про те, що без духовного відродження нічого навіть і мріяти про економічний добробут; про те, що поза духовним розквітом нездійсненний ідеал національного відродження... Під цими словами можна лише підписатися. Та ось яка вимальовується закономірність: у розмовах про духовність можна почути багато хороших, правильних слів про мораль, релігію (особливо про релігію!), педагогіку — тільки не про філософію. Про філософію чомусь кажуть неохоче, нерідко розмови про неї мають, м’яко кажучи, дивне забарвлення. За прикладами далеко ходити не треба. На радіо «Ера», у програмі «Тінейджер-клуб» одному з авторів статті довелося почути цікаву сентенцію: виявляється, сучасна молодь віддає перевагу міфологічному світогляду, оскільки він набагато комфортніший за філософію. Мимоволі згадалася тут давня легенда про материк Лемурія, де людей, для яких людська доля була надто важка (некомфортна!), перетворювали на тварин.

Колись у Російській імперії викладання філософії в університетах було заборонено й це негативно позначилося на розвитку суспільства. Держава, яка входить у світ нових капіталістичних відносин, спіткнулася об інертне тіло патріархальної громади. Філософ Дмитро Зільберман, котрий емігрував із СРСР (знаменитий філософ Юрген Хабермас назвав його «новим Максом Вебером») написав книжку із симптоматичною назвою: «Православний дух і матерія комунізму». У ній він досить переконливо (на великому масиві фактів) демонструє, що релігійний дух, який панував в епоху Середньовіччя, неминуче «стягає» суспільство до общинної форми, де кожному від народження визначено своє місце й особистісне самовираження перебуває під забороною.

У епоху Середньовіччя релігія справді служила опорою моралі в незмінному світі патріархальної громади. Безперечно, релігія відіграє велику роль у формуванні духовного світу особистості. Проте ми не можемо погодитися з твердженнями, що нерідко зустрічаються в літературі, коли духовність зводиться лише до релігійності, ототожнюється з нею.

Людина, яка рухається життям на милицях зовнішніх догматичних авторитетів, неминуче породить зло в ситуації, що вимагає від нього самостійного рішення. Великий Іммануїл Кант писав (наприкінці XVIII століття!) про те, що беззастережна віра в зовнішній авторитет робить людину слухняною маріонеткою сліпих, фанатичних сил. Досвід Німеччини та СРСР (досвід гітлерівського й сталінського терору) повністю підтвердив гірке прозріння кенігсберзького мислителя. Не філософи, а громадівський дух, що жахався свободи та особистої відповідальності, породив усі тоталітарні режими ХХ століття. А тому духовність без філософії — це справді прямий шлях... до розгулу марновірств, до вічних пошуків зовнішніх ворогів. Погодьтеся, перед нами саме той випадок, про який кажуть: деякі ліки гірші за хворобу.

Хвиля духовних фантазмів (численні «духовні цілителі», провісники всіх мастей, «контактери з космосом»), які захлеснули наше суспільство, ось образ «довгоочікуваної» «позафілософської» духовності. Боротися з цією хвилею репресивними методами, як виявилося, неможливо. І вже тим паче неможливо зупинити цю хвилю марновірств директивним уведенням «єдино вірного» віровчення. Нічого крім розбрату на такому шляху чекати не доводиться. Адже це ми вже проходили й прекрасно знаємо, чим воно завершилося та які плоди принесло заклинання марксизму-ленінізму, в надто багатьох воно відбило смак до справжньої філософії.

Великотрудний шлях до громадянського суспільства був розпочатий старогрецькими філософами. Ще Геракліт писав, що громадяни мають оберігати закон як стіни свого міста. Відлуння його думок чути не тільки в роботах інших філософів чи діях політиків. Сам хід європейської історії продемонстрував правоту античних мислителів. Щоразу, коли людство у своїх соціальних експериментах спиралося не на думку (той самий античний «логос»), а на стихію, нехай навіть праведних емоцій, результат був завжди один — кров, хаос, «війна всіх проти всіх» (як казав Гоббс, характеризуючи стан людства поза громадянським суспільством). Від Геракліта до Поппера червоною ниткою проходить думка: люди, думайте перед тим, як діяти, тому що сон розуму породжує чудовиськ. І не буде натяжкою сказати, що громадянським світом людство зобов’язане саме філософії, яка випереджає будь-які соціальні практики. Саме філософи розробляли проекти державного устрою тих країн, які сьогодні є для нас політичними орієнтирами — наприклад, біля витоків американської конституції стояли філософи Джефферсон і Торо. Вплив філософії на соціальну сферу не зменшився з часом. Ось лише кілька імен: Б’юкенен, який розробив філософську концепцію мегатрендів, що дуже вплинула на сучасну політику; філософ і політолог Френсіс Фукуяма, який консультує багатьох дуже відомих і впливових політичних діячів США і Європи.

До того ж у кожній клітинці людської культури присутня філософія — явно чи неявно. У релігії — християнство не стало б тим, чим воно є, без опори на неоплатонічну філософію; буддизм та іслам стали світовими релігіями багато в чому завдяки діяльності ісламських філософів — факіхів і буддійських мислителів — бхікшу. У мистецтві — музика, театр, живопис коренями своїми ідуть у філософію (досить згадати Піфагора з його гармонією небесних сфер!).

Тепер щодо економіки. Для початку наведемо зізнання Генрі Форда, знаменитого автомобільного магната: за його словами, успіху в бізнесі він зобов’язаний духовним орієнтирам, отриманим із праць Джона Дьюї, американського філософа, засновника школи прагматизму. У сучасних економічних умовах — нестабільності та нелінійності розвитку — роль філософії лише зросла. Віце-президент концерну «Фольксваген» Крістіан Шнайдер зробив таке красномовне зізнання: «Спочатку ми зверталися за аналітичними послугами в галузі маркетингових стратегій до експертів — економістів і соціологів. Та незабаром з’ясувалося, що ефективність їхніх прогнозів і рекомендацій виявилася досить невисокою. Стало очевидним, що умови сучасного ринку, які швидко змінюються, потребують більш глобального, неординарного мислення. Тоді ми звернулися по допомогу до філософів, і, як підтвердилося згодом, не схибили».

Наскільки глибоко ввійшла філософія в тканину західної культури, свідчить давня традиція викладання філософії в школі. Такий досвід характерний для Франції, але ще більшою мірою для США, де особливу увагу приділяють створенню нових, більш оригінальних методик викладання філософії для дітей. І як результат — посилення значимості філософської освіти після короткочасного відходу (але не забуття!) філософії на другий план у 80-х, на початку 90-х років минулого століття. Наприклад, конкурс на філософські факультети таких університетів, як Кембріджський, Чиказький, Каліфорнійський, Сорбонна, Колеж де Франс, починаючи із середини 90-х років минулого століття, неухильно зростає, про що свідчить інформація незалежних рекрутських компаній Європи та Америки. Випускники філософських факультетів ніколи не поповнюють ряди безробітних — їх охоче приймають на роботу не тільки в бізнес-корпорації та концерни, а й у такі організації, як... Пентагон, у якому працює більшість випускників-філософів Чиказького і Каліфорнійського університетів.

Таке сучасне значення філософії в західній культурі. І якщо ми прагнемо до європейської інтеграції, то слід лише пригадати, що Україна — європейська в коренях своїх держава. Пригадайте Києво-Могилянську академію — унікальний для свого часу вищий навчальний заклад! І пригадайте, як багато значила для неї філософія. Пригадайте Григорія Сковороду — великого вихованця Києво-Могилянської академії, Памфіла Юркевича, не менш великого продовжувача духу філософії Сковороди, який вдихнув нове життя не лише в українську, а й у російську філософію...

Пригадайте, щоб разом із ними, разом із філософією йти в майбутнє.