Нотатки заздрісника

Завжди заздрила людям, котрі вміють раціонально організовувати свій час і чітко визначати для себе пріоритети. Риси, на мій погляд, абсолютно необхідні в нашу добу надшвидкостей і важкоподоланних спокус. Багатьом у боротьбі за не останнє місце під сонцем через відсутність самоорганізації й невідступного бажання осягнути неосяжне доводиться зазнавати поразки.

Ось, наприклад, один мій знайомий із журналістської братії вже років десять збирається захистити кандидатську. І роботи залишилося зовсім мало, та все якось руки не доходять. То довготермінове відрядження, то позачергові вибори, видання знову закривають, творча криза (в журналістів це буває!) і так нескінченно. А який усе ж таки чудовий вигляд мали б слова «кандидат наук» на візитній картці! Та досить про нереалізовані амбіції! Декому все ж таки вдається подолати сили опору й досягти запланованого.

Воістину взірцем для тих, хто прагне стати гідним членом наукової спільноти, є Володимир Литвин. Він — віце-президент Національної академії наук України, академік Академії правових наук України, професор кафедри новітньої історії і голова наглядової ради Київського національного університету ім. Т.Шевченка (КНУ), член президії Вищої атестаційної комісії (ВАК) України, член спеціалізованої наукової ради Інституту історії України НАНУ й історичного факультету КНУ, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Гадаю, перерахованого досить, щоб переконатися в неординарності зазначеної особи.

Ознайомившись зі списком наукових праць (їх більше 270!) Володимира Михайловича, починаєш страждати від усвідомлення власної нікчемності. В ряду наукових досягнень Володимира Литвина — кандидатська дисертація «Діяльність Комуністичної партії України із вдосконалення підготовки викладачів суспільних наук» (1984). Жаль тільки, що скласти їй ціну вже не вдасться, оскільки почиває вона на тому ж місці в історії, що й КПРС. А ось докторська «Політична арена України: дійові особи та виконавці (суспільно-політичний розвиток України в другій половині 80-х — першій половині 90-х років)» (1995) вражає. В ній автор стверджує, що суттєву роль у новітній українській історії відіграють особистості, державні діячі та політики. Напевно, скромний докторант історичного факультету КНУ знав, про що писав. Оскільки зовсім невдовзі він опинився на політичному олімпі України.

Та навіть активна політдіяльність не заважає йому трудитися на благо вітчизняної історичної науки. За роки роботи на посаді голови адміністрації президента (1999—2002 рр.) Литвину вдалося написати кілька фундаментальних праць не на одну сотню сторінок кожна: «Україна на межі тисячоліть (1991—2000)» (2000); «Україна: досвід і проблеми державотворення (90-ті роки ХХ ст.)» (2001); «Україна: хроніка поступу (1991—2001)» (2001); «Вимір історією» (2002); «Тисяча років сусідства і взаємодії» (2002) тощо. І це при тому, що Литвин неодноразово привселюдно скаржився на хронічну нестачу часу.

Мимоволі згадується представник, нехай не української, а французької класики Гюстав Флобер, який «вбивав п’ять днів на одну сторінку».

Недавно побачив світ ще один опус заслуженого вченого «Україна-2004. Події. Документи. Факти» (2005).

Проте, відверто кажучи, навіть не ця нелюдська плідність вражає в даному випадку. Дивує те, що мені, людині, яка отримує другу вищу гуманітарну освіту у вже не раз згаданому КНУ й прослухала двічі курс історії України, зокрема новітньої, жоден із викладачів-істориків так і не порекомендував ознайомитися з працями свого колеги Володимира Литвина.

Та Литвин — не єдиний, кому вдалося досягти успіхів як на науковій, так і на політичній ниві. Гідну конкуренцію йому може скласти Олександр Турчинов. Професор, доктор економічних наук, автор понад 100 наукових праць, присвячених реформуванню й оптимізації оподаткування, боротьбі з тіньовою економікою та корупцією тощо. Ще кілька років тому Олександр Валентинович стверджував, що наукова діяльність йому цікавіша, ніж діяльність політична. Він запевняв нас, що прийшов у політику, оскільки не бачив можливості розвитку української науки без серйозних політичних змін і що його найменше цікавить кар’єра чиновника. А на запитання журналістів, яку посаду хотів би обійняти, відповідав, що для нього як євангелістського християнина немає кращого місця, ніж місце пастора в маленькій церкві.

Останнім часом Турчинов про нау­ку й пасторство не згадує.

Одночасно перебувати в центрі подій політичного і наукового життя вдається Дмитрові Табачнику. З кожним роком зростає кількість його наукових праць (понад 300!), тематика яких надзвичайно різноманітна. Останні: «Пам’ятки російської історії і культури в Україні. XVII—XXI ст. (2003), «Україна: проблеми самоорганізації» (2003, у 2-х т.), «Істо­рія української дипломатії в особах» (2004), «Міжнаціональні відносини в Україні: стан, тенденції, перспективи» (2004), «Технологічні парки: світовий і український досвід» (2004), «Україн­ська війсь­кова символіка» (2004), «Українська фалеристика. З іс­торії нагородної спадщини» (2004), «Італій­ці та італійська культура в Ук­раїні» (2005), «Шляхи інно­ваційного розвитку України» (2005) тощо.

Слід зазначити, дехто сумнівається в тому, що Дмитро Володимирович відчуває щирий інтерес до науки. Так, доктор філософських наук, професор, відмінник освіти України Н.Костюк ставила свого часу під сумнів «скороспілий» захист докторської дисертації «Феномен тоталітарно-репресивного суспільства в Україні (кінець 20-х — 50-ті роки)» майже юного віце-прем’єра Дмитра Табачника. Нападок професора зазнав також «колега Табачника з військово-наукової компетенції лейтенант Віктор Медведчук, який у 1996 році захистив кандидатську, а через рік був уже доктором наук і полковником». Та все це справи давно минулих днів. І, як співається в одній із популярних нині пісеньок, що їх нескінченно крутять на наших радіостанціях, «те, кто нас не любят, те просто нам завидуют».

Не поступається своїм старшим колегам за значимістю досягнутих у науковій і політичній сферах результатів і Нестор Шуфрич. Ані успіх у жіночої половини, ані досягнення в бізнесі, ні активна участь у бурхливих політичних подіях не перешкодили йому в 2004 році захистити кандидатську «Розвиток і трансформація аграрного виробництва в Угорщині». Дехто з учених, правда, посміюється над темою, взятою нинішнім міністром надзвичайних ситуацій для наукового дослідження. Але якщо докладніше ознайомитися з його біографією, все стане на свої місця: дід його керував найбільшим угорським агробанком, та й сам Шуфрич встиг попрацювати в Угорщині.

Не сумніваюся, що серед наших можновладців ще є чимало таких, хто може похвалитися видатними досягненнями на ниві інтелектуальної праці, однак, аби переконатися в тому, що середньостатистичному українцеві є на кого рівнятися, достатньо й цього. А про те, що їхній приклад надихає, свідчать хоча б дані ВАК України. Протягом останніх років спостерігається тенденція збільшення кількості захистів як докторських, так і кандидатських дисертацій. Так, у 2006 році кількість захистів докторських дисертацій збільшилася на 10,5%, порівняно з 2005 роком, і на 26%, порівняно з 2002 роком. Що стосується захисту кандидатських, то в 2006-му їх стало більше на 11%, порівняно з 2005 роком, і на 33%, порівняно з 2002 роком. Загалом у 2006 році ВАК України на своїх засіданнях прийняла рішення про видачу 743 дипломів доктора наук і 5371 диплома кандидата наук у 25 галузях науки.

Дивно лише, що маючи стільки наукових діячів, чимало яких є одночасно й діячами політичними, українська наука, як і українська політика, перебувають в абсолютному занепаді.