Не згинути б під руїнами Вавилонської вежі...

Перший загальнонаціональний форум учених із гучною назвою «Майбутнє науки — майбутнє України» за задумом його організаторів, певне, мав вразити своїм розмахом. У залі справді зібралася велика кількість відомих учених, які представляють академічну науку. До зборів цих організатори підготувалися дуже ретельно. Кожний з учасників отримав матеріали, серед яких був і аналіз дискусії про майбутнє науки в Україні на сторінках українських ЗМІ. До речі, істотна частка поданого матеріалу була опублікована в «ДТ».

Проте роздані документи свідчать лише про одне — десятирічна дискусія не дозволяє підвести єдину базу, яка змогла б якось об’єднати протиборчі угруповання. На моє запитання: «Чому ученим так важко домовитися один з одним і чому багаторічна суперечка дивує алогічністю?» — відомий аналітик науки В’ячеслав Соловйов відповів, що розібратися у функціонуванні різнопланового академічного колективу самим ученим зсередини нелегко. Вони, найчастіше, не можуть охопити весь науковий процес у цілому, вдаються в деталі. Проаналізувати та знайти необхідну відповідь — справа менеджерів. Сам форум лише підтвердив це...

Відкриття заходу дещо затяглося — таблички з прізвищами представників влади за столом президії вказували на те, що чекають високих гостей. Проте поважні чиновники так і не прийшли. У повітрі повисло запитання: із ким же тоді вести діалог представникам науки?

Проте академік Володимир Семиноженко дуже життєрадісно повідомив присутнім заготовлену фразу: «Ми хочемо простягнути руку допомоги державі». Слова пролунали дещо пафосно, особливо коли врахувати, що метою зустрічі мало б стати, по-перше, збільшення фінансування науки цією самою державою, якій великодушно «простягали руку» учені, із 0,5 відсотка до хоча б 1,7, а по-друге (хоча, точніше, по-перше), відновлення старих пільг технопаркам.

Власне, розвинути технопаркову тему В.Семиноженку не вдалося, тому що академік Я.Яцків, який жорстко вів збори, показав на годинник, і до трибуни вже вийшов наступний доповідач. Професор Борис Малицький детально проаналізував стан справ з інноваціями. Повідомив присутнім про те, що у світі починається своєрідна «холодна війна знань» — жорстка боротьба за залучення кращих учених, талановитих студентів, аспірантів. І в цій війні ми програємо один мільярд доларів на рік у результаті відтоку з країни талановитих людей. Крім того, нас підстерігає інша небезпека — в Україні падає попит на науково-технічні розробки, тому що в попередні роки ми створили не інноваційне суспільство, а поліцейсько-бюрократичну державу...

Далі Ярослав Яцків, певне, для початку гострої дискусії надав слово математику Роману Чернізі. Розрахунок Ярослава Степановича був дуже прозорий — Р.Черніга представляє досить радикальну й дуже енергійну групу молодих (може, і не таких уже молодих за мірками світової науки, але для НАНУ просто юних) учених. Цей неформальний колектив із красномовною назвою «За європейські стандарти в українській науці» уже кілька місяців активно атакує урядові інстанції зі своїм проектом перетворення Національної академії.

Група надсилала проект і до редакції «ДТ». Він не був опублікований лише через одну причину — автори не погодилися на будь-які скорочення або редагування документа. А в тому обсязі, в якому він був поданий, відділ науки опублікувати його, на жаль, не міг. До речі, представники цього колективу тривалий час працювали в провідних наукових установах Заходу, регулярно друкуються в найкращих журналах світу, і їх чітко сформульовані пропозиції з реорганізації НАНУ дуже цінні. У кожному разі, на будь-яких зборах, присвячених пошуку реальних рішень, такий проект міг би стати предметом серйозної дискусії...

Утім, уже після перших слів Романа Черніги в повітрі запахло грозою. Спочатку обурений представник харківської вузівської науки зажадав вибачень за слова, що «справжня наука у вузах є лише в двох-трьох столичних університетах».

Потім пропозиція виступаючого про те, що доля вчених має вирішуватися на підставі аналізу наукової продукції кожного з них з урахуванням індексу цитування, викликало гнів і обурення в гуманітаріїв, які справедливо вважають, що для них ця норма наразі непридатна. Та вони чомусь не почули в пропозиціях Романа Черніги те, що цілком могло б улаштувати і гуманітаріїв...

Ну як тут було не обуритися представникам прикладної науки після пасажу Романа Черніги: «Всі інститути-монстри НАНУ з домінуванням прикладних досліджень (у багатьох із них працює по тисячі й більше працівників) мають бути передані у відповідні міністерства чи стати самостійними госпрозрахунковими НДІ»?..

Ось тут усе й почалося! Ні, дискусія академічних учених за напругою полеміки до рівня парламентської не дійшла — і темперамент уже не той, та й ставки в боротьбі не такі великі. Проте після виступу математика, який не визнає дипломатичних реверансів, уловити нитку обговорення було вже важко — кожний наступний доповідач говорив про своє.

Сам Ярослав Степанович, підбиваючи підсумки, мудро запропонував академічному співтовариству, користуючись можливостями небаченої свободи, яка запанувала в нашому суспільстві, організовувати співтовариства за інтересами — тобто об’єднатися за принципом: гуманітарії з гуманітаріями, цінителі технопарків із собі подібними, представники чистої науки з тими, хто створює фундаментальні знання. Певне, численні й великотрудні спроби академіка привести до єдиного знаменника академічне співтовариство показали всю ефемерність таких зусиль.

Метафора про те, що наші вчені дедалі більше нагадують будівельників знаменитої Вавилонської вежі, які розмовляють різними мовами й тому не можуть зрозуміти одне одного, використовувалася багатьма учасниками дискусій про долю української науки в нинішні нелегкі часи. Перший форум науковців, який відбувся у філармонії, ніби спеціально прагнув підтвердити цю стару істину.

У мене закралася навіть крамольна думка: а може, воно й добре, що на цих зборах учених не були присутні поважні урядові чиновники? Адже якби керівні мужі кинули всі свої справи й прийшли, то що цікавого вони почули б від учених?

Нині, коли керівництво країни ламає голову над тим, як вступити у СОТ з мінімальними втратами для себе, учені навіть не спробували дати суспільству оптимальну схему, за якої для України цей крок буде максимально ефективним. А на проведеному з помпою форумі замість позитивних пропозицій із боку наукової еліти, чиновники знову довідалися б про те, що в самих учених безліч нерозв’язаних проблем, що вони не можуть розібратися в найпростіших завданнях власного буття.

Та хіба чиновники мають вирішувати питання про те, як оптимально організувати роботу наукового співтовариства? Це не вони повинні визначати, на яких наукових напрямах потрібно зосередитися, щоб наука давала відчутну користь країні або як нашій промисловості вирватися з того зачарованого сировинного кола, в якому вона опинилася. Так заради чого зібралися вчені мужі — щоб повідомити один одному, що 0,5 гірше, ніж 1,7?..