Науко, врятуй себе сама

"Реформування" науки всі роки незалежності полягало тільки в безперервному зниженні фінансування, що поставило її на межу виживання. Складається враження, що вищі чиновники країни не розуміють значення науки, хоч із задоволенням "оступеняються".

Дивно, але в доведенні науки до тяжкого становища брали активну участь 174 депутати Верховної Ради сьомого скликання, які мають учені ступені та звання (28 докторів наук, 22 професори і 100 кандидатів наук), та 89 депутатів з науковим ступенем (уже восьмого скликання),- адже це вони довели фінансування науки до 0,2% від ВВП.

Нині фінансування Національної академії наук України, виділене державою на 2016 р., становить трохи більше 2 млрд грн (менше 100 млн дол.), що ледве забезпечує мінімальною зарплатою наукових співробітників і спонукає постійно скорочувати штати. При цьому слід врахувати, що близько 40% із цього бюджету повертається державі у вигляді податку на заробітну плату.

Для порівняння: у провідних країнах Європи, США, Японії вважається, що для успішної наукової роботи на одного наукового співробітника потрібен бюджет в 1 млн дол. Наука поки що тримається завдяки ентузіазмові вчених, а також підживленням за рахунок грантів та контрактів із закордонними фірмами. На жаль, цього підживлення вистачає тільки на мінімальне матеріальне забезпечення досліджень реактивами, матеріалами та недорогим обладнанням, оплату яких скарбниця України систематично затримує на місяці. Навіть персональні комп'ютери скарбниця періодично купувати забороняє. Ніяких сучасних дорогих приладів, таких як хроматографи, аналізатори, мікроскопи, спектральні прилади тощо, на ці кошти не придбати. Та й коштують такі прилади, як і реактиви, матеріали, в Україні удвічі дорожче, ніж у Європі та США. Адже свій відсоток вимагають і митниця, і фірми-постачальники. Свого часу президент Кучма видав указ усунути мита при купівлі виключно з науковою метою приладів та матеріалів, однак він не діяв, бо митниця не "давала добро" на зняття мит, відговорюючись тим, що цей указ президента для них - не закон.

Незважаючи на скрутне становище нашої науки, вона вабить ентузіастів. У публікації "Як зупинити вал дисертацій" (DT.UA, №26, 2016 р.) звучало занепокоєння з приводу бурхливого зростання дисертацій, які захищаються в Україні. Але я бачу в цьому і позитивний бік, що свідчить про прагнення нашої молоді йти в науку і здобути науковий ступінь, хоча надбавки до зарплати за ступінь і звання все одно не забезпечують достойного життя, не кажучи вже про можливість придбати житло. Тому більшість молодих кандидатів наук після захисту дисертації або їдуть із України, або йдуть у бізнес, що пояснює повільне омолодження нашої науки, чого не розуміють критики її "старіння". Звісно, нас має серйозно турбувати зниження наукового рівня багатьох дисертацій. На жаль, пропоновані МОН заходи боротьби з цим явищем, на мою думку, не дадуть ефекту. Більше того, пропозиція зменшити кількість необхідних для захисту публікацій сприятиме зростанню "валу" дисертацій. Тим часом вирішити цю проблему досить просто: слід лише прийняти положення про необхідність для захисту дисертації хоча б однієї публікації в наукових журналах, які реферуються світовими джерелами інформації.

Багато критиків науки відзначають слабкий зв'язок фундаментальної науки з виробництвом, однак для такої взаємодії необхідна зацікавленість обох сторін - науки й промислових підприємств. І якщо наука зацікавлена у виконанні таких розробок, то сучасний український бізнес не має можливості або не хоче фінансувати технологічні розробки фундаментальної науки. Адже промисловий потенціал України істотно зруйнований, а зі знищенням прикладних інститутів обірваний їхній зв'язок із виробництвом. Промислові підприємства працюють на старих радянських технологіях, із яких видушують останні ресурси, не думаючи про майбутнє.

Та ось що дивно - на відміну від наших промислових підприємств, іноземні фірми Європи і США зацікавлені у співпраці з нашою наукою і вже понад два десятки років співпрацюють із науковими установами України. Їх приваблюють високий рівень виконання досліджень нашими вченими та низька вартість виконуваних в Україні проектів. Близько 20 років я працював із найбільшими промисловими компаніями США й Німеччини. Цікавий підхід до вдосконалення хімічних технологій у компанії, з якою я безпосередньо співпрацював. Перед ученими ставилися завдання розробляти ефективні способи виробництва хімічних промислових продуктів. Якщо нам це вдавалося, фірма на своєму дослідному виробництві доводила наш спосіб до технологічного рішення для реалізації у великотоннажному виробництві. Перебуваючи на такому дослідному виробництві в Пітсбурзі (США), я захоплювався чудовою базою, якої не порівняти з ЦЗЛ наших підприємств, які займаються переважно аналітикою та впровадженням рацпропозицій. Вважаю, що саме ця методологія, яку використовують в усьому світі, являє собою найкоротший і найтісніший зв'язок фундаментальної науки та виробництва.

В Україні такий зв'язок науки і виробництва передбачалося покласти на технологічні парки. Два з них були створені першими - "Інститут електрозварювання імені Є.Патона" і НТК "Інститут монокристалів", але вони, відповідно до їхніх звітів, не змогли реалізувати повною мірою свій потенціал, оскільки закон про технопарки з відповідними преференціями було заблоковано, а закон про інноваційну діяльність так і не набрав чинності. Сумно, що і в новому законі про технопарки (№2216а від 16.02.2016 р.), який пройшов перше читання у Верховній Раді, не включені такі важливі фінансові й податкові пільги, як: "державна підтримка проектів технологічних парків", "повне або часткове (до 50%) безвідсоткове кредитування проектів технологічних парків", "звільнення від оплати ввізного митного мита і сплати податку на додану вартість на сировину, матеріали, обладнання, установки, комплектуючі". Відсутність таких преференцій не дозволить технопаркам і в майбутньому працювати на повну силу.

Думаю, всім зрозуміло, що в цей тяжкий час ми не можемо сподіватися на збільшення фінансування науки державою в найближчому майбутньому. Наука має врятувати сама себе. Очевидно, постає проблема часткової самоокупності науки, про що у статті "Реформа НАНУ і науки - що робити?" пише академік НАНУ Б.Данилишин, пропонуючи створювати науково-технологічні кластери, які пов'язують у єдине ціле науку й виробництво. Перші кроки в цьому напрямі зроблено у зв'язку з прийняттям Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність", у якому, згідно зі ст. 60, дозволяється державним установам, університетам, академіям засновувати господарські товариства й отримувати доходи від їхньої діяльності у вигляді частини прибутку. Але, щоб це положення могло працювати, необхідно прийняти закон про господарські товариства, та тільки коли це буде - невідомо.

І все ж таки це положення дає надію, що наука зможе частково фінансувати саму себе хоча б у майбутньому. Яскравий приклад такої можливості - розробка спеціалістів НАНУ з подовження експлуатації на 10-20 років чотирьох (із 15) діючих енергоблоків українських атомних електростанцій. За висновками ДП "НАЕК "Енергоатом", економічний ефект від подовження терміну експлуатації тільки одного енергоблоку на рік становить майже 1,5 млрд дол. США. Якби підприємства-розробники отримували за цю розробку тільки десяту частину економефекту в реальних грошах, питання їх фінансування було б забезпечене на десятиліття. Однак, як бачимо, цього поки що немає.

Привертає до себе увагу ст. 47 Закону, якою державні наукові установи та вищі навчальні заклади звільняються від сплати ПДВ і ввізного мита з наукових приладів, обладнання, матеріалів, реактивів тощо для забезпечення власної наукової і науково-технічної діяльності, але тільки після внесення змін до Податкового кодексу. При цьому відпаде потреба у фірмах-посередниках із поставки цих товарів, для яких зберігаються як ПДВ, так і ввізне мито і які отримують за свої послуги чималі гроші.

Красивий вигляд має в цьому законі обіцянка (ст. 48) фінансувати науку в розмірі 1,7% від ВВП, але тільки з 1 січня 2020-го. А що буде до того часу з наукою, і чи можливе зростання фінансування у 8,5 разу в 2020-му - запитання риторичне.

Впадають в око положення про створення нових бюрократичних органів для керівництва наукою: Національний фонд досліджень України, Науковий і Адміністративний комітети Національної ради України з питань розвитку науки та технологій, тимчасові консультативні та інші допоміжні органи. Однак досвід державного будівництва України свідчить, що збільшення кількості бюрократичних органів нечасто приводить до позитивних результатів.

Незважаючи на всі труднощі, я впевнений, що наука в Україні може вирішувати на сучасному рівні як фундаментальні, так і прикладні завдання. Моя багатолітня праця в галузі органічної хімії в НАН України і постійна боротьба за забезпечення наукових досліджень контрактами та грантами дають підстави стверджувати, що хімія в нашій країні успішно інтегрується у світову науку. Про це свідчать зростання кількості публікацій українських хіміків у престижних англомовних журналах з високим імпакт-фактором, співпраця наших учених із закордонними колегами. Про високий авторитет українських хіміків свідчить, зокрема, проведення 18-го Європейського симпозіуму з фторної хімії, який проходив у серпні ц.р. у Києві. Вважаю, що наше відставання в кількості публікацій від багатьох країн, на що вказують критики науки в Україні, пов'язане з бідною приладовою базою більшості наших НДІ та університетів, відсутністю доступу до електронних засобів інформації, таких як Scifinder, Reaxys, Scopus та ін. Відсутність матеріальних можливостей для участі в міжнародних наукових конференціях обмежує контакти із зарубіжними вченими і ознайомлення з останніми світовими науковими досягненнями. Безумовно, при відомих умовах (оптимальне фінансування) таке відставання можна ліквідувати, оскільки в нас поки що є головне - авторитетні наукові школи, які будь-що необхідно зберегти.

Найважливішим і необхідним засобом та каталізатором розвитку науки в Україні є її інтегрування в європейську і світову наукову спільноту. На це, зокрема, спрямована європейська програма з досліджень та інновацій "Горизонт 2020". Мета програми - сприяння генерації нових ідей і розробок, розвиток та підтримка інновацій, спрямованих на економічний розвиток, вирішення соціальних завдань і забезпечення конкурентоспроможності країн-учасниць. У 2015-му Україна стала асоційованим членом цієї програми, що дозволяє українським ученим спільно з європейськими партнерами на рівних брати участь у її реалізації. Це дає надію, що наука в Україні не буде більше скорочуватися, як шагренева шкіра, а буде відроджуватися й розвиватися.