НАРОД ВТОРИННИХ ОСОБИСТОСТЕЙ?

Процес затвердження державного бюджету відстежують усі, адже він — індикатор державної уваги. А щоб краще привернути її, ту увагу, відбуваються народні ходи під стіни Кабміну та Верховної Ради. 5 грудня, згідно із чергою, ходили туди й науковці. Касками об асфальт не гримотіли, а скромно просили: виконайте бодай вимогу закону про 1,7 відсотка ВНП на науку. Для науковців це ще має певне значення. Для науки питання вже втратило актуальність. В принципі.

На тлі геть вичахлого процесу імплементації результатів минулорічного референдуму щодо вдосконалення рідної Конституції, в Україні значно результативніше відбуваються процеси деімплементаційні. Щоправда, на відміну від задумів авторів всенародної ініціативи, які стосувалися передовсім верхівки державної піраміди і мали на меті трохи обчухрати занадто вже гіллясте дерево демократичної влади, деімплементаційні процеси зачіпають значно глибинніші пласти суспільної свідомості; зрештою, вони визначають, якими розпочинають нове тисячоліття українці: історичним народом чи реліктовою общиною носіїв такого собі оригінального етнографічного матеріалу. Принципова різниця між цими альтернативами — інтелектуальна спроможність нашого народу. І — держави.

Державну точку зору на проблеми науки в Україні торік досить однозначно висловив в одному з інтерв’ю колишній заступник міністра науки й освіти Ярослав Яцків, заявивши, що на науку покладено дві головні функції: 1) освіта; 2) сприяння тому, щоб країна випускала конкурентоспроможну продукцію. Щоправда, дуже сумнівно, щоб директор Головної астрономічної обсерваторії ночами вдивлявся в туманні галактики лише задля того, щоб розповісти школярам, скільки ж зірок у Всесвіті. Либонь-таки чомусь іншому присвятив стільки років свого творчого життя шанований академік.

Щодо другої функції науки, то, безперечно, такий реверанс у бік «сприяння» виробництву пов’язаний з тим сумним фактом, що ось уже впродовж кількох десятиліть нашу Академію наук очолює не scientist—науковець, а фахівець у галузі електрозварювання, з вини якого ще з часів СРСР Українська академія — як глибоко провінційна установа — була орієнтована передовсім на прикладні завдання, а фундаментальні дослідження могли провадитися тільки в Москві та Ленінграді. Більше того, на думку Б.Патона, наша рідна наука була настільки ефективна, що могла взагалі обійтися без асигнувань з бюджету СРСР чи УРСР. Щоправда, не зрозуміло, про яку науку йшла мова — як її розуміє світ чи про електрозварювання? А відтак чи могла в рамках Української академії наук розвиватися теоретична фізика, математика, та ж таки астрономія, не говорячи вже про історичні чи філологічні дослідження?

За заслуги перед українською наукою Президент уже незалежної України відзначив Бориса Патона найвищою державною нагородою. Не обійшов увагою й на 10-річчя незалежності: нову Золоту медаль вручив «апостолові» української науки. Символічно — що й казати!.. А тим часом наша держава фактично випала з орбіти світової науки.

Критичний стан вітчизняної науки можна, звичайно, пов’язати з непристойно низькими відсотками асигнувань з Держбюджету. Проте треба чесно визнати: ті відсотки в бюджеті — це не кошти на науку; це соціальна підтримка тих громадян, в яких у трудовій книжці записано «науковий співробітник» і які не можуть залишити батьківщину. Тими відсотками не передбачено навіть витрати на електроенергію, газ, воду... Про обладнання, наукову літературу, відрядження тощо мова і йти не може.

Одначе, за великим рахунком, справа навіть не у відсотках бюджету. Проблема, насамперед, у статусі науки в державі, в її місці в шкалі суспільних цінностей, у рейтингу, який має наука і науковці в колективній свідомості. Бути науковцем (чи вченим) — колись в СРСР вважалося досить престижно. Слово «наука» також не обов’язково асоціювалося з безпосередньою користю для суспільства, а швидше із синхрофазотронами чи з ДНК. Було це пов’язано з далекоглядною політикою КПРС (з її претензією на честь, розум і совість епохи чи просто бажанням виглядати не гіршими, ніж капіталісти, — питання дискусійне). Щоб там не казали, але нікому з громадян СРСР не приходило в голову, що його держава — другосортна у світовому табелі про ранги. А в державі з почуттям власної державницької гідності чи навіть гордості наука завжди пріоритетна. З психологічної точки зору — це визначальний момент.

А що нині сталося з іміджем науки в українському менталітеті — не тільки простолюду, а й вищого державного істеблішменту? Сьогодні в Україні слово «наука» — зовсім не те, що в це поняття (science) вкладає увесь цивілізований світ. Найпростіший приклад: по коду «Фундаментальні дослідження» з Державного фонду фундаментальних досліджень (створеного, треба вважати, саме для підтримки науки) нині фінансується понад 60 міністерств та відомств. А найбільшим науковим авторитетом для національних ЗМІ вважається прикладний академік Володимир Семиноженко, оскільки він «аргументовано» довів, що з 400 млн. грн. з Інноваційного фонду зможе за рік зробити мільярд гривень. Можливо, подібні заяви і справляють на когось враження, але чи пов’язані вони з наукою?

Відомий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет у своїй знаменитій книзі «Повстання мас» подібну ситуацію охарактеризував метафорично і влучно: «Вертикальне нашестя варварів». Чи — плебсу? Можна ще зрозуміти політику кредиторів з МВФ, метою яких є перетворення нашої держави (як і Росії) в самоокупну резервацію. Але чи можна збагнути мотиви, якими керуються Президент, Верховна Рада чи Кабінет міністрів, визначаючи обсяг асигнувань на національну науку, і яке їм бачиться місце нашої держави в міжнародній ієрархії держав в третьому тисячолітті?

Наша відома поетеса, духовний символ нації, Ліна Костенко б’є тривогу: тане і чорніє духовна аура нації. Стосується це і науки, бо наука (science) — неодмінна складова цієї аури. Створює ту ауру — знову: не треба лукавити! — не весь народ, а дуже невелика його частка, представники якої приносять в суспільство високі духовні ідеали чи піднімають планку наукових досліджень.

Ще століття тому відомий французький психолог Гюстав Лебон, досліджуючи визначальні риси націй, зауважив, що відмінність європейських народів від східних передовсім полягає в тому, що перші мають невеликий набір «вищих» людей. «Це невелика група видатних громадян, яких має цивілізований народ і яких досить було б знищити в кожному поколінні, щоб негайно викреслити цей народ зі списку цивілізованих націй. Їм, і тільки їм, ми зобов’язані прогресом, зробленим в науках, мистецтві, промисловості, одним словом, у всіх галузях цивілізації». До цих слів можна додати, що Захід навчився шанувати цих людей.

Видатний російський дослідник етнічних процесів Лев Гумильов писав, що коли суперетнос (чи цивілізація — в іншій термінології) як соціумна цілісна система, послідовно пройшовши стадії народження, росту, піднесення і найвищого злету, нарешті вступає в фазу занепаду, то замість творців-пасіонаріїв на арену виходять субпасіонарії (як він делікатно назвав чернь). У фазу занепаду на порозі XX століття вступила була Східно-Слов’янська православна цивілізація, вичерпавши остаточно свій пасіонарний ресурс. Відчайдушні спроби вождів пролетаріату та генсеків пригальмувати цей процес невідворотно зазнали краху (незважаючи на певні ілюзорні злети у військовій могутності).

Тим часом наприкінці XX століття західний світ зробив новий крок у своєму цивілізаційному поступі і перейшов в інформаційну епоху. Чимало вчених не без підстав вважають цей період новим «осьовим часом» — як назвав Карл Ясперс епоху VII—II ст. до н.е., коли в історії людства стався якісний перелом і з’явився тип людини, який домінував донині. Сьогодні, схоже на те, також відбувається якісна зміна в організації суспільного буття. Завдяки інформаційним технологіям усуваються просторові та часові перепони між окремими людьми й народами; людство стає єдиною цілісною системою, а інформація — вседоступною і всюдидоступною. Це формує і принципово новий світогляд.

А східно-слов’янський світ, залишившись на попередньому витку цивілізації, фактично перетворюється в резервацію. Відмінність нашої резервації, наприклад, від резервації американських ірокезів, які теж свого часу застигли в еволюційному поступі, лише в тому, що російських, українських та білоруських «ірокезів» ніхто не заганяє на спеціально відведені території. Прикрим наслідком цього є те, що в людей, яких мало приваблює життя в резервації, практично не залишається вибору, щоб реалізувати власний пасіонарний потенціал — реалізувати себе як особистість.

І саме відсутність можливості самореалізуватися, безумовно, є головною причиною чимраз зростаючої еміграції науковців за кордон. І не тільки науковців, а й більшості талановитих людей, які з болем усвідомлюють, що в резервації вони просто приречені на вимирання. Відтак найпростіший і найперспективніший розв’язок — тільки виїзд на Захід, у розвинені країни, де знають, чого вартий інтелект, і де вміють його шанувати.

Звичайно, найбільше емігрантів з Національної академії наук: лише за останніх два роки число науковців зменшилося десь приблизно на дві тисячі. А загалом, згідно з дослідженнями Королівського університету Канади, за 10 років незалежності Україна втратила не менше п’яти тисяч осіб, які на Заході прирівнюються до доктора філософії (Ph. Doctor). Приклад науковців з АН підхопили й працівники вищої школи, звісно ж, у найбільш творчому віці й найталановитіші.

Наслідок цього процесу — Українська держава стрімко і неухильно деінтелектуалізується. А духовна аура неухильно тьмяніє і гасне. Найприкріше відбувається у психологічному вимірі: з’являється відчуття вторинності. Український народ (як і російський та білоруський) стає народом вторинним чи, точніше, народом вторинних особистостей.

За таких обставин перспективи для наукового таланту стають чимраз сумнішими: талант просто задихнеться в резервації. І не врятують його ніякі реформи феодальної Національної академії наук, ні всілякі об’єднання інженерів на кшталт розрекламованого фонду інтелектуальної співпраці «Україна — XXI століття» — не варто плутати, як мовив колись мій батько, Божий дар з яєчнею.

Щоб реалізувати себе, для науковця (scientist) сьогодні єдиний вихід — вирватися із задушливої атмосфери плебейського ставлення до науки.

І хто має моральне право закинути такому емігрантові «непатріотизм» — мовляв, особисте він поставив вище громадського?.. А як бути, якщо загал не хоче еволюціонувати, якщо йому краще у резервації? На подібні закиди велика Леся Українка відповідала: «Чого хоче громада, того не хоче Муза». Та й, зрештою, нині, коли ми живемо вже не в темній радянській печері, а опинилися під сліпучим світлом юпітерів (чи то пак — відеокамер) світової спільноти, то індикатор патріотизму визначається гранично просто і зрозуміло: чи здатна ця людина гідно представляти свою націю на міжнародній арені, чи може внести свій квант світла в ауру України? Чи, принаймні, шанувати і берегти тих, хто здатен на це?

У Ліни Костенко є прекрасний вірш про ставлення народу до таланту; мовляв, «усі вже звиклись, що геніїв нема». А й справді, які ще можуть бути генії в резервації, яка ще там наука, науковці... Задушені мізерними відсотками Держбюджету (0,29 — на 2002 р.), зацьковані феодалізмом патонівської НАНУ, зневажені інженерами з численних фондів і технічних академій, обійдені увагою засобів масової інформації, але які, разом з іншими духовними пасіонаріями, єдині ще здатні гідно представляти українську націю — на відміну від тих всенародних обранців, які шокують світ матюками у своїх кабінетах. Чи може народ ще дивитися їм у вічі? Бо ж, як написала Ліна Василівна:

А що, як він між нами

ходить, геній?

Вивозить з бруду

цей потворний час.

Що, як за це вже зараз

в наших генах

Нащадки наші

зневажають нас?!