На варті радіаційної безпеки

Київське науково-виробниче підприємство «Атомкомплексприлад» («АКП») було створене всього 15 років тому, але вже понад 500 українських і закордонних підприємств використовують його розробки для контролю радіаційної безпеки різних об’єктів — від технологічних середовищ АЕС, природного середовища і харчових продуктів до випромінюючих радіонуклідів у тілі людини. 2006 року роботу, виконану НВП «АКП» разом з Інститутом сцинтиляційних матеріалів НАНУ (Харків) і Центром екологічних проблем Інституту ядерних досліджень НАНУ (Київ) — «Розробка приладів і систем контролю, організація їхнього промислового виробництва та впровадження нових технологій радіаційної безпеки», — подано на конкурс Державної премії України в галузі науки та техніки.

— Якби в той час, коли створювалася компанія «АКП», мені сказали, що її прилади вирішуватимуть завдання, непосильні для техніки найбільших закордонних компаній, я просто розсміявся б, — зізнається генеральний директор науково-виробничого підприємства «Атомкомплексприлад» Олександр Казимиров. — Чи до того було тоді мені, фізику-ядернику, котрий для заробітку писав програмне забезпечення водночас для кількох організацій найрізноманітнішого профілю та ще й підробляв у Будинку піонерів, навчаючи програмування дітей? Тоді в активі компанії було лише написане директором програмне забезпечення для аналізу енергетичних спектрів «АК-1», старенька ЕОМ і ящик дискет, отриманий у нагороду за сумлінну працю та винахідливість...

Одна із серйозних проблем української атомної енергетики полягає в тому, що системи контролю радіаційної безпеки, які закладалися ще при проектуванні більшості старих станцій, морально застаріли. Хоча будували ці системи 15—20 років тому, за відповідного рівня вимірювальної техніки, вони й сьогодні є штатними системами станції. А оскільки для кожної станції передбачений певний ресурс наробітку, то служби, відповідальні за безпечну експлуатацію АЕС, йдуть шляхом подовження ресурсу роботи підвідомчого їм обладнання передусім за рахунок повузлової модернізації.

Звідси і специфіка роботи з АЕС. Спеціалісти повинні знати все — від устрою громіздких транзисторних блоків 40-річної давнини до начинки й умонтованих програм сучасних мініатюрних контролерів. Для розв’язання цієї проблеми без спільної роботи представників різних поколінь, різних регіональних шкіл української науки і техніки просто не обійтися.

— Неможливо знати й уміти все. Кооперація в науці — справа свята, — вважає Олександр Сергійович. — Тут дуже важливо доповнювати і взаємозамінювати одне одного на тих напрямах роботи, де це приносить максимальну користь. Тому колективи Інституту сцинтиляційних матеріалів НТК «Інститут монокристалів» НАНУ і Центру екологічних проблем Інституту ядерних досліджень НАНУ об’єднали зусилля для вирішення найважливіших завдань із безпеки українських АЕС і захисту громадян від впливу радіації. Вчені й інженери створювали комплектуючі для обладнання, брали участь у створенні методик моніторингу довкілля, проводили тренінги для розробників обладнання радіаційного контролю і семінари для користувачів.

Синергетичний ефект від такого об’єднання наукових знань, технічних можливостей і досвіду комерціалізації наукової діяльності перевершив усі сподівання партнерів.

НВП «Атомкомплексприлад» виробляє нині цілий спектр обладнання для контролю радіаційної безпеки АЕС, розвиває й удосконалює приладове, програмне та методичне забезпечення контролю твердих радіоактивних відходів під час експлуатації атомних станцій. У переліку поставок є також сцинтиляційні спектрометри енергії бета- та гамма-випромінення для лабораторій радіологічних відділів санепідемслужб, водоканалів, сертифікаційних лабораторій. Наприклад, система збирання, збереження та передачі інформації «Аква», яка забезпечує радіаційний контроль систем водопостачання міст, уже багато років працює в Києві.

Усе це — результат 15-річної роботи на безпеку АЕС, на здоров’я населення, на чистоту продуктів харчування, на надійне уберігання майбутніх поколінь від безпосереднього контакту з «мирним атомом». Підприємство також поставляє своє обладнання за програмою технічної допомоги МАГАТЕ й іншим країнам — Азербайджану, Білорусі, Молдові, Таджикистану. А це випадок для України унікальний.

По суті, створено вітчизняне комплексне ядерно-фізичне приладобудування, якого в Україні за часів СРСР практично не було.

— Олександре Сергійовичу, відомо, що продуктивні ідеї сьогодні варті багатьох мільйонів. Також добре відомо, що України ця безумовна аксіома мало стосується — у нашій країні за 15 років незалежності так і не створено інфраструктуру для комерціалізації наукових розробок... Хто фінансував ваші розробки?

— Так, у нашій країні немає ні невеликих компаній «бізнес-ангелів», які на свій страх і ризик підтримують перспективні винаходи й фінансують перші кроки в комерцію їхніх авторів. Ні мережі венчурних компаній і фондів, які втрачають мільйони на 95% невдалих проектів, зате заробляють мільярди на 5% решти. Хай там як, гроші в наукові розробки потрібно вкладати. А от знадобляться результати цього інтелектуального продукту вітчизняній промисловості чи ні — окреме питання.

Власне кажучи, це одна з особливостей сучасних підходів у приладобудуванні, — зсув центру ваги або ціннісного чинника від know how до know what, тобто від «знаю як потрібно робити» до «знаю що». Нашій компанії за всі півтора десятка років існування жодна державна організація грошей на розробки не давала. Ми живемо на те, що самі створили і продали. Коли ми не вгадаємо, що треба споживачу, і вкладемо серйозні час і гроші в цікавий, але незатребуваний продукт, — то це будуть наші прямі втрати.

— Як саме ви працювали зі споживачем?

— Наприклад, коли ми створювали установку для вимірювання несортованих твердих реактивних відходів, наші співробітники тісно взаємодіяли з фахівцями з експлуатації АЕС, багато разів їздили на станції, вивчали технологію збирання відходів, аналізували матеріали, робили спробні виміри і тільки потім розробили спеціальні алгоритми. Якщо подивитися обсяг обміну документацією між замовником і виробником із вимірювання твердих радіоактивних відходів, то при роздруківці вийде кілограмів п’ятнадцять узгоджених і вивірених документів.

Гадаю, це єдино правильний шлях. Експлуатаційники самі не створять такий прилад, який їм потрібен, хоча й знають, яким він має бути на виході — зручним в експлуатації і надійним у вимірах. Лише спільними зусиллями можна створювати нову сучасну апаратуру. Результат говорить сам за себе. Наприкінці 2004 року розроблений НВП «АКП» методичний документ з методики вимірювання й обробки результатів був затверджений як типовий стандарт для атомних станцій нашої країни.

— У вашій компанії працюють і ветерани і молодь. Як удалося навести мости між поколіннями в науці?

— У той час як Україна намагається на своїй території зібрати в єдине ціле уламки індустріального суспільства, її європейські сусіди розвивають у себе суспільство інформаційне і поступово дозрівають до рівня суспільства, побудованого на знаннях. Про те, щоб наздогнати, а тим більше, перегнати, постіндустріальні держави, мова сьогодні не йде. Розрив між нами, зокрема за наукомісткістю національного валового продукту, лише продовжує зростати. Але розмовляти з Європою однією мовою ми все ще вміємо. Старше покоління — мовою науки, молодше — мовою бізнесу та комп’ютера.

Я впевнений, що твердження, ніби в українській науці сталася непоправна втрата зв’язку поколінь учених і наукових шкіл, що ветеранам нікому передавати свій досвід, а вся талановита молодь уже виїхала або пакує валізи, — м’яко кажучи, перебільшення. Вже сьогодні молодь, яка приходить на роботу в «АКП», не надто поступається ветеранам, хоча іноді й відчувається, що на рівні підготовки випускників позначається певне зниження рівня викладання.

Однак молоді фахівці, мов губка, всотують знання, передані ветеранами. Це золотий фонд нашої науки — фізики й інженери, котрі навчалися свого часу на фізфаку Національного університету ім. Т.Шевченка, у Харківському національному університеті імені В.Каразіна, у МФТІ і Бауманському училищі в Москві. Працювали на реакторах Інституту ядерних досліджень НАНУ, на Чорнобильській АЕС і в лабораторіях Інституту сцинтиляційних матеріалів. Гадаю, що через три-чотири роки молоді люди вже можуть цілком самостійно, на добротному світовому рівні, забезпечити цілі ділянки робіт.

— Чи можна сказати, що розрив між старим і новим поколіннями в науці почав зменшуватися?

— Так, на очах. Адже є бажання подолати цей розрив і гідне завдання, заради вирішення якого необхідно це зробити і плодами якого можна пишатися. І якщо спочатку керівництво компанії ставило перед собою завдання забезпечити людей роботою і зберегти спеціалістів, то тепер настав час правильно використати накопичений потенціал колективу.

До речі, у країну поступово повертається і престиж технічних спеціальностей. Отримати добре підготовленого випускника не так вже й просто — у студентів з’явився вибір, куди йти працювати. Закінчився і період міграції кадрів: усі, хто вважав за потрібне піти — пішли, і найчастіше навіть чути не хочуть про повернення в ядерну фізику. Тих же, хто залишився, знову починають цінувати — у країні поступово повертається повага до професіоналізму, рівня знань і досвіду.