МИСЛИТИ ГЛОБАЛЬНО, ДІЯТИ ЛОКАЛЬНО

Світ справді змінився. Якщо півтора століття тому Європою тинявся «привид комунізму», то сьогодні вже далеко не примарні сили руйнують цивілізацію на всій планеті. За цей час змінилися не лише масштаби руйнівної діяльності, форми її прояву, а й рушійні сили. Вони не є класовою боротьбою, расовим, етнічним або національним протистоянням, прагненням здійснити новий переділ світу. Вони мають виразні риси «транс...», що проникає крізь або через, долає колишні лінії розподілу.

Провідні політики сучасності розгублені. Зіштовхнувшись із таким явищем, як антиглобалізм, вони не знаходять йому місця в системі своїх політичних уявлень: не можуть побачити, кому це вигідно і з якою ідеологією слід боротися. Її просто не знаходять. Показовий у цьому сенсі відкритий лист бельгійського прем’єра Гі Вергофстадта до лідерів найрозвиненіших країн світу. Відразу зазначу: він не зміг уникнути упередженого ставлення до проблеми й нерозуміння того, що є такі питання, вирішення яких лежить за межами політичної парадигми, яку сповідують цивілізації.

Як кожен політик, прем’єр підходить до проблеми зацікавлено й малює картину, що тішить його око і здатна викликати таку саму реакцію в тих, до кого він звертається. Він запитує: «Звідки раптом виникають ці звинувачення проти глобалізації?» І продовжує: «До останнього часу інтелектуали співали дифірамби світовому ринку, який має принести добробут і розквіт країнам, які знали доти лише бідність і занепад». І при цьому не змигнувши оком збрехав, бо на такому рівні непоінформованість важко припустити. Адже ще наприкінці сімдесятих років минулого століття «Римський клуб» (об’єднував 100 найвидатніших учених світу з 50-ти країн, які вперше широко використали системний підхід для розв’язання глобальних проблем і їх прогнозу) дійшов висновку, що «сучасна структура світу застаріла... Приватний і державний капіталізм віджили своє... Ми змушені створювати щось зовсім нове». Це щось нове має «бути кероване директивним чином, а не з допомогою ринкових механізмів».

Такий висновок привів «Римський клуб» до ідеї НОВОГО ГУМАНІЗМУ, яка містила й такі моменти:

«сприяти створенню «світової спільноти», заснованої на новому міжнародному порядку й системі взаємопов’язаних між собою, але в різних географічних точках розміщених центрів з прийняття соціально відповідальних рішень, центрів, які діють на всіх рівнях людської організації;

підтримувати збереження середовища проживання, розробивши світовий економічний план раціонального використання природних ресурсів, розумного зростання населення, запобігання забрудненню навколишнього середовища тощо;

сприяти створенню «продуктивного істеблішменту», або світової економічної системи, яка забезпечує ефективне функціонування всіх економічних механізмів у «світовій спільноті».

Усе це я процитував не для того, аби підписатися під ним, а для того, щоб показати: провідні інтелектуали сучасного світу аж ніяк не схильні сприймати ринкові механізми як панацею. Щоправда, у їхніх міркуваннях багато помилок. Інтереси — не ключ до розв’язання сучасних проблем; потрібні глибокі знання, які грунтуються на тому, що В.Вернадський називав науковою думкою як планетарним явищем.

Антиглобалізм виявляється у формі неприйняття світової (глобальної) цивілізації, у якої найбільш виражена глобальна економічна дія під назвою спільний ринок, що породжує комплекс глобальних проблем: продовольства, енергетики, народонаселення, забруднення навколишнього середовища, скорочення біологічного розмаїття, які призводять до різкого погіршення якості життя. По суті антиглобалізм не соціальний, а тому не має власної ідеології. Щоб це було зрозуміло, мушу зробити один відступ.

У 80-ті роки минулого століття в СРСР виникла дискусія з приводу природи й сутності людини. Академік Микола Дубинін, на боці якого були провідні філософи країни, наполягав на соціальній природі й сутності людини. Академік Дмитро Бєляєв, якого підтримували багато біологів, вважав, що людина — істота біосоціальна. Коли стати на позицію перших, то всі проблеми, якими обтяжена людина, соціальні і їх можна розв’язати соціальними засобами. А якщо віддати перевагу другій точці зору, то в нас із вами мають існувати два пласти проблем: соціальний і пов’язаний із нашим походженням, образно кажучи, породжений ним і отриманий нами від Бога. Про це, власне, і йдеться в біблійному міфі про створення людини. Як і кожен міф, він алегоричний і його не можна розуміти буквально. Суть же його така: первісна людина повністю перебувала у владі Творця, тобто своєї природи, але, скуштувавши плід з дерева пізнання, опинилася вже й у владі того, що несе їй пізнання. А воно відносне, тому й результат його двоякий: крім корисного «продукту», в ньому завжди міститься й ложка дьогтю, праведне йде пліч-о-пліч з гріховним. Ця суміш і є другою «оболонкою» людини, її сутністю, але не природою.

Друга оболонка, оскільки вона «зовнішня», першою дотикається до навколишньої дійсності, реагує на неї й руйнується від неї. Власне, цим і пояснюється те, що свідоме, виявляючи себе у формі науки, техніки, філософії, релігії, політики й т.п., першим відгукується на проблеми. Ось і бельгійський прем’єр у пошуках відповіді на антиглобалізацію рекомендує: «... нам потрібен глобальний етичний підхід одночасно до довкілля, професійних відносин і монетарної політики. Інакше кажучи, слід не гальмувати глобалізацію, а вміщувати її в етичні рамки, ось у чому проблема. Я б назвав це «етичною глобалізацією», трикутником, куди входять вільна торгівля, знання й демократія. Або інакше кажучи — торгівля, співробітництво й запобігання конфліктам».

Запереченням проти цієї рекомендації можуть бути слова двох відомих мислителів. Клод Гельвецій дуже скептично оцінив успіх такої дії: «Який результат мали досі найчудовіші настанови етики? Кілька окремих осіб виправили вади, якими, можливо, каралися, але в моралі націй не сталося жодних змін». Бертран Рассел підмітив інший, надзвичайно важливий момент: «Етика — це спроба надати загальної значущості деяким нашим бажанням». Підкреслю — бажанням, тобто етика перебуває у сфері людських інтересів, а не об’єктивного знання, єдиного, як зазначали ще древні єгиптяни, що може врятувати людей. Отже, у розв’язанні глобальних проблем ставка на етику успіху не принесе. І ось чому.

Арістотель знав, що «Не розум — начало й керівник чесноти, а, швидше, рух почуттів. Спочатку має виникнути певний неусвідомлений порив до прекрасного, а потім уже розум виголошує вирок і судить». Саме ж почуття є здатністю відчувати зовнішні впливи, тобто воно виникає в результаті взаємодії організму з навколишнім світом, середовищем. Екологія, за визначенням її батька Ернста Геккеля, має такий вигляд: «Під екологією ми розуміємо загальну науку про стосунки організмів із навколишнім середовищем, куди ми зараховуємо, в широкому сенсі, всі «умови існування». Тож почуття — продукт екологічний, якість його залежить від стану довкілля й організму, який його сприймає. Про перше і друге сьогодні пишуть дуже багато, але я зупинюся лише на таких моментах.

У своїх публікаціях про екологічні проблеми я весь час намагаюсь підкреслити: у світі, особливо в останні три десятиліття, невпинно зростає кількість катастрофічних подій. Кожне зіткнення людини з такими подіями викликає в неї негативні емоції. З цього випливає, що сподівання, які людина покладає на навколишнє середовище, світ, у якому вона живе, не справджуються. Культура, з допомогою якої людина взаємодіє з середовищем і яка, за висловом Зигмунда Фрейда, покликана захистити людину від несприятливого впливу стихійних сил, не вирішує завдань, що стоять перед нею. Тому вона викликає протест, прагнення відкинути її. Людство, як змія під час линьки, прагне скинути з себе культурний покрив (див.: «ДТ», 2001, №32—33). Але нинішню культуру насаджує й захищає цивілізація, що робить її ворогом людства й викликає в нього бажання її зруйнувати.

Не кращі справи і з самою людиною, розум якої має виносити вирок і судити рух почуттів. А сучасна людина катастрофічно втрачає розум, бо теперішня система освіти спрямована не на просвітлення розуму й виховання розважливих форм поведінки, а на вивчення технологій, набуття фахових навиків. У суспільстві цінується не той, хто думає, а той, хто робить. Щоб переконатися в цьому, досить порівняти гонорари тенісистів, футболістів, автогонщиків, фотомоделей, співаків і т.п. із заробітком тих, котрі сіють розумне, добре, вічне. Цивілізація викорінює мудрість, яка, якщо й проявляється, то в ній неминуче «багато печалі», бо від неї не може приховатися, що чекає людство уже в найближчому майбутньому.

Нездатність осмислити те, що приносять почуття, не дозволяє творити ідеологію. На зовнішні впливи, які породжують почуття, людина відразу відповідає дією, як на удар електричним струмом, тобто інстинктивно. Але інстинкти не можуть проявитися адекватним чином, бо вони спадково закріплені стосовно впливу природних чинників: освітленості, температури, солоності й т.п. Приміром, якщо ми обпеклися гарячою праскою, із наших вуст зривається якесь емоційне слово чи й узагалі виникає бажання жбурнути її на підлогу або, ще гірше, — у голову того, хто її ввімкнув і поставив не там. Відтак, на подразник може виникнути дуже широкий спектр дій у відповідь: від словесних протестів, пікетів, маршів — до підпалів автомобілів, розгрому кафе й ресторанчиків, терористичних актів.

Показова у цьому плані практично миттєва готовність 90% американців завдавати ударів у відповідь і розпочинати війну. Якби їхній готовності передувало не лише почуття, а й мислення, вони легко дійшли б висновку, що катастрофа — це не лише зруйновані хмарочоси, розбиті літаки, а й кожен вибух бомби чи ракети і навіть просто забране насильницькою дією життя людей. При цьому, лише взявши до уваги витрати енергії, яка має тенденцію розгойдувати природні й соціальні «гойдалки» (якщо в одному місці прибуло, то в іншому — неодмінно убуде), — легко зробити висновок: такі заходи у відповідь підштовхуватимуть людство до самознищення, втіленого в антиглобалізмі та в крайній його формі — тероризмі. Адже до катастроф, які дедалі частіше стрясають світ, додаються нові. І хтозна, чи не стануть вони останньою краплею, яка переповнить чашу?..

Цивілізації — досить тендітні утворення. Попри свої технічні досягнення, вони не довгожителі, в єдиноборстві з варварами зазнають поразок. З цієї причини їм завжди властиві апокаліпсичні очікування, які мають тенденцію збуватися. На підтвердження цієї думки наведу історичні свідчення.

Джон Феннелі писав, «що до 1200 року Київ втратив те, що століття тому здавалося загальновизнаним, — контроль над більшістю земель Русі», погіршилася торгівля на Чорному морі, відбувалася помітна міграція з півдня на північ. Першу навалу татаро-монголів 1223 року відтворено в літописі як настрій «апокаліпсичної смиренності», повної відсутності ворожості до татар, особливо підкреслювалася роль Бога в їхній навалі. Період великої навали (1237—1240 рр.) трактується літописом як покарання за гріхи русів і міжкнязівську боротьбу («ненависть братів до братів»), посилює відчуття неминучості лиха. Наступні описи нагнітають враження краху, жаху й загальної руйнації. Найбільш знаковим слід вважати те, що Русь не змогла чинити гідного опору татаро-монголам: «Не було вжито заходів проти вторгнення й до Південної Русі: жителі Південного Переяславля, Чернігова й Києва, а також Галицької та Волинської земель мали майже рік часу між навалою на північний схід Русі й нападом на Переяславль. Вони мусили знати, що на них чекає. Однак вони нічого не зробили». За таким «сценарієм» прийшла до загибелі й Римська імперія.

Коментар до цього історичного свідчення буде коротким. Посилання на те, що події улягають владі Бога, означає неможливість розв’язання проблем на рівні соціальному. Шукати відповідь на виклик слід там, де панує природа людини. Простіше: проблеми перемістилися зі сфери соціальної у сферу екологічну. А тут можливе лише одне правильне рішення: ПОТРІБНО МИСЛИТИ ГЛОБАЛЬНО, А ДІЯТИ ЛОКАЛЬНО. Мислити божественно, а діяти людяно, у межах божественної думки й відповідно до своїх можливостей.