«Мені щось потрапило в черевик», або Гуманітарні парадокси епохи глобалізації

«Біполярний світ повалився...» Ця часто вживана фраза звучить як епітафія закінченню епохи. Процес глобалізації іноді уявляють процесом побудови єдиного, однополярного світу.

Але ж це дурниця. Однополярний світ існувати не може. Якщо Господь нами ще займається, то його завдання лише одне: стежити за тим, щоб полюси не наповзли одне на одного. Світ живе, поки в ньому є полярності. Полюси можуть зміщатися, дрейфувати, можуть змінюватися навіть, але сам принцип полюсів, принцип міжполюсної динаміки, природно, властивий цьому світу. І якщо один із полюсів зникає, то або той, котрий залишився, змушений буде розщеплюватися на себе і свою протилежність, або виникає інша, нова пара полюсів.

Наша несхожість на іншого, тим більше — на деякий усереднений ідеальний зразок — це не те, із чим потрібно справлятися. Тільки стосовно іншого, хоч би ким він був — партнером, противником, опонентом, співрозмовником, коханим, — людина знаходить і не втрачає себе. Загальна єдність — це щось на кшталт анігіляції існуючого. А поки світ живий, хтось завжди буде іншим.

Та все ж процес глобалізації позначив злам існуючої полярної системи... Це чітко простежується в таких трьох парадоксах.

Парадокс психотерапевта: діяльність як постгіпнотична структура.

Відомий американський психотерапевт (не естрадний, а справжній, котрий оберігає конфіденційність свого кабінету, тому і для нас він залишиться просто психотерапевтом) лікував офіцера в роки Другої світової війни. Це була звичайна терапія наслідків травматичного досвіду війни звичайними на той час методами — лікар занурював пацієнта в гіпнотичний транс, робив пацієнту в цьому стані відповідні навіювання, потім виводив його з трансу.

Цього разу психотерапевт із якоїсь причини навіяв пацієнту в стані гіпнозу не зовсім раціональну ідею, а саме: коли він після пробудження пацієнта хрусне пальцями, офіцер повинен буде тричі промарширувати на одному місці. Коли офіцер, уже виведений із стану гіпнозу, попрощався і попрямував до виходу, лікар хруснув пальцями. Офіцер негайно промарширував тричі на місці.

І в цей момент лікар зупинив свого пацієнта.

— Хвилину! Що це ви щойно зробили?

— А що? — щиро здивувався офіцер.

— Ну, ви зараз зробили кілька кроків на одному місці.

Офіцер на мить отетерів, але потім трохи почервонів і сказав:

— Дідько забирай, мені тут щось потрапило в черевик.

Запитання, яке змусило отетеріти самого лікаря та його колег, по суті, позначило рубіж епох у психології та філософської антропології, прозвучавши приблизно так: «А чи не схоже все наше психічне життя на цей випадок? Чи не є те, що ми називаємо нашою свідомою діяльністю, також деякою постгіпнотичною структурою?»

Парадокс Бахтіна—Бубера: істина принципово невмістима в одну свідомість.

Становлення і найтаємніші особливості людського Я прямо визначаються тим, як цим Я сприймається інша людина, хто для нього ця інша людина — Ти чи Воно...

Це Мартін Бубер сказав.

Є неприємне припущення, що більшість людей ставляться до інших людей не особистісно, а функціонально, за принципом: «А що мені з цього?» І от: ця людина потрібна мені, щоб любити мене, а ця — щоб я її любив, та реалізує функцію мого друга, а та — виконує обов’язки мого ворога. Ця людина дає мені гроші, а для цих — я благодійник і годувальник. Тут Я, а тут Воно, функція стосовно мене... І тоді всі ці люди залишаються не пізнаними мною по-справжньому, як інші люди, і багато в чому не пізнаним собою залишуся я сам.

Коли я здатен бачити і сприймати іншого, як Ти, особистісно, сприймати його почуття, його голос і погляд, не розчиняючи його в собі і не втрачаючи себе в ньому, — виникає певна особлива реальність, особлива субстанція «Я—Ти» стосунків. Саме в таких стосунках людина парадоксальним і єдино можливим чином усвідомлює і виявляє свою індивідуальність. Виявляє її в тому, що вона відчуває, як чинить, що нею рухає у взаєминах із іншою людиною. Тільки в зустрічі й у стосунках із іншими людьми пізнає і знаходить себе. Інакше вона ризикує все життя прожити в дзеркалах власних проекцій.

Про це ж сказав Михайло Бахтін: істина влаштована так, що навіть найгеніальніша свідомість в аналітичній (монологічній) самоті зрозуміти і висловити її нездатна. Щоб наблизитися до істини, необхідні принаймні дві свідомості — зустріч свідомостей, суперечність свідомостей. Необхідний інший — і діалог з іншим. Необхідний співрозмовник, безпосередній або той, що розмовляє зі мною з іншого простору й часу. Так виникає розуміння — не переклад з іншої мови на свою, а пізнавання іншої мови саме як іншої, нової.

Парадокс Пригожина: умовність закономірного та закономірність випадкового розвитку динамічних систем.

Умовності, ілюзії та схематичні спрощення наукового детермінізму найбільш очевидні зсередини — найпослідовнішим і просунутим служителям наукового культу. «Природничонаукове» мислення в недавній час стало значно природнішим завдяки Іллі Пригожину. Упорядкованість, прогностичність і законовідповідність, згідно з Пригожиним, є лише окремими і дуже редукованими випадками відкритої, нестабільної, нерівновагової та неконтрольованої реальності.

Якщо захопити певну систему в якийсь момент її життя, то трапляється так, що можна, якщо завгодно, описати її за допомогою певних параметричних рівнянь, причинно-наслідкових схем, відносно достовірних саме для цього моменту. Але вже в наступний момент власні динамічні процеси усередині цієї системи, її флуктуації призводять до того, що виявлені раніше керуючі параметри більше не діють. Період упорядкованого і закономірного (найчастіше — з точки зору стороннього спостерігача) розвитку системи заміняється біфуркаційним періодом, коли розвиток системи відбувається принципово випадково, необоротно і непрогнозовано.

Класичні формули і «закони розвитку» виявляються феноменами мови наукового опису, але не феноменами буття.

Соціальні системи перебувають у постійній динамічній нерівновазі, їм не властиві об’єктивні закономірності, зате вони здатні до самоорганізації та спонтанного самовпорядкування... Ідеї цього нобелівського лауреата з хімії багато в чому зумовили розвиток соціальних і гуманітарних наук, сучасне розуміння історичного процесу.

Одним із стовпів сучасного наукового детермінізму був Зигмунд Фройд, геніальний першовідкривач динамічної природи особистості. Саме динамічна теорія розвитку особистості згодом дозволила виявити мотиви і засоби, через які і якими людина конструює штучну детерміністську модель Всесвіту. Відповідно до цієї теорії, серед кінцевих даностей буття, переживання яких є гранично важким для людини, — свобода і відсутність сенсу. Відсутність закономірності та базової причинної зумовленості свого життя. Відсутність об’єктивної результуючої ідеї, котра виправдує існування.

І ось — нездатність або надлишкова трудність бути в потоці реальності компенсується прагненням контролювати потік. Але той, хто контролює життя, платить за це позбавленням можливості брати участь у житті.

Східна мудрість, так само як і західна сміливість вчать, що шлях вищий від праведності. Дійсність унікальна — і тому вища від канонів і нормативів. Здатність до здійснення і переживання своєї унікальної суб’єктності є ключовим моментом і основою того, що можна назвати життєвим самостоянням людини. Найправеднішим, по суті, із усіх можливих для неї шляхів.

Соціум на це відповідає глобалізацією. Глобалізація — це реакція соціуму на спроби і практику життєвого самостояння людини, на її прагнення до встановлення власних особистих взаємовідносин з істиною. Подібно до обтягуючого перламутрового слизу — реакції мушлі на піщину, котра потрапила в неї. І що одному — перлина, іншому — хвороблива пухлина.

Воля та життєві сенси окремої людини розходяться принципово з волею і життєвими сенсами глобалізованих (а трохи в іншому ракурсі — глобалізовуваних) соціальних систем. Їхні інтереси та цінності геть відмінні. Унікальною, власне, її й створюючою потребою для людини є потреба реалізувати себе як особистість, проявити і зберегти свою індивідуальність. Суспільство реагує на цю потребу особистості з дружелюбністю бетонної стіни стосовно тенісного м’яча.

Глобалізований світ прямо і беззлобно не зацікавлений у виживанні виду homo sapiens. Йому спонукають мутувати у вид homo electivus (людина електоральна) чи навіть у homo taxarum (людина, обкладена податком).

Стрижневими для сучасного «західного», прогресивного суспільства є класичні демократичні процедури, котрі зробили людину особисто незалежним і суверенним джерелом влади і права у своїй країні. От із ними й відбуваються дуже вражаючі метаморфози.

По суті, розвиток демократичних інституцій і процедур йде до того, що голос окремого представника демосу стає дедалі менш значимим і впливовим. Навіть у такому інституті, як вибори, суспільство насправді очікує від людини не стільки її голосування, скільки участі у відсотку відвідувачів виборчих дільниць. Власне голосування вже майже не справляє впливу на засоби здійснення влади та шляхи розвитку суспільства.

Слово правди зараз утратило силу. Була чи не була в Іраку зброя масового знищення? А яка різниця! Для одних навіть якщо й була, а для інших навіть якщо й не була — але і для тих, і для інших це геть нічого не означає. Хоч і з діаметрально протилежних підстав.

У глобалізованому світі інформації, новинам, відомостям більш не дозволено жити в природних умовах: їх продукують, ідеологічно модулюють, фасують і продають у спеціальних акредитованих інформаційних супермаркетах. Неконтрольована торгівля й обмін неочищеною інформацією з рук знецінюється і забороняється під різними санітарно-економічними приводами. У результаті настільки ж привабливих, як і даремних спроб реалізувати подібну систему людство опинилося в ситуації різноспрямованого, іноді усвідомлено-маніпулятивного, іноді параноїдально-хаотичного інформаційно-аналітичного фантазування. Феномен академіка Фоменка з його «новою глобальною хронологією» вискочив на цьому самому місці.

Інформаційне поле та самосвідомість глобалізованого соціуму настільки розмиті спецефектами і комп’ютерною графікою, що хвіст уже не вертить собакою (натяк на пророчий фільм Баррі Левінсона): хвіст глибоко переконаний і наполягає на тому, що він і є собака!

Соціум найближчого майбутнього ризикує виявитися крихким, хитким на своєму основному, елементарному рівні. Оскільки сковує, знерухомлює і, по суті, виснажує особистість, шаблонізуючи можливості й засоби її здійснення.

Особистість, звісно ж, опирається. Серед патологічних захистів найбільш характерними є тоталітарні секти і культи «нової ери», котрі трагічно пародіюють вузлові пункти сучасного суспільного розвитку. Серед менш очевидних (оскільки — непатологічних) захисних реакцій особистості: зміна значеннєвих і мотиваційних основ діяльності, зміна «типів раціональної дії», що було позначено в дослідженнях Макса Вебера.

Найбільш «зрозумілою» і навіть «нормально-ідеальною» соціальною діяльністю — у всякому разі, для людини першої половини ХХ століття — була, за визначенням М.Вебера, цілераціональна діяльність. Людина має перед собою деяку досить ясно усвідомлювану нею мету — і здійснює деякі більш-менш адекватні дії для її досягнення.

Подібний тип діяльності є органічним і відносно продуктивним для не дуже усвідомлюючої себе, не самостійної або просто підневільної людини, цілі для якої поставляються ззовні: її хазяїном, клановим начальством, общинними нормами і настановами. Такій людині не потрібно піклуватися ні про власне осмислене цілеспрямування, ні навіть про відрефлексування і перевірку на сумісність із собою цілей, яких вона досягає.

Цілі, котрі ставить переді мною хтось інший чи які я ставлю перед собою як інший, без усвідомлення їхнього походження та критики, тим і хороші, що вони не можуть бути мною ні скасовані, ні піддані сумніву. І життя моє завжди буде заповнене або їхньою реалізацією, або чеканням подальших указівок...

Для вільної і самоусвідомлюючої людини цілераціональна діяльність малопридатна і загрожує руйнівними кризами. Приміром, ставить людина перед собою завдання створити власну фірму. І якщо завдання саме таке і людина його виконала, то що далі? А далі людина або традиційним і безпомилковим способом утрачає власну спонтанність, незалежність, проактивність, тобто багато в чому втрачає себе, і створена нею фірма сама перетворюється на постановника цілей для свого творця, або їй доводиться стикатися з проблемою «цільових глухих кутів», проблемою переформулювання, переоцінки, ревізії власних цілей. Можна уявити собі жах людини, котра діє цілераціонально й водночас визнає стосовно себе свободу і відсутність керуючих зовнішніх сенсів, коли вона розуміє, що справи її вже закінчені, а життя — ще ні.

В умовах нашого «чудового нового світу» дійсно осмисленою, тобто такою, що дозволяє підживлювати власне життя власним сенсом, для сучасної людини є ціннісно-раціональна, а вже зовсім точно — чуттєво-раціональна діяльність. Явно не цілі мотивують людину до відповідальних і довільних вчинків і дій: це можуть бути або цінності і переконання, або потреба бути ідентичним зі своїми почуттями. Цілі у людини розташовуються там же, де одяг, взуття, парасольки і дорожні сумки, а почуття — там, де живе її Я.

Пошук і будування своєї унікальної життєвої самоідентичності — це і є людський вимір, гуманітарний вектор епохи глобалізації. Спроби перетворити життя на засіб для досягнення цілей або в набір каузальних соціальних процедур дуже травматичні і геть неефективні. Життя просто не готове прийняти такий розклад.