Дефіцит приватності

З кожним роком вільної і незалежної України її система освіти ставала дедалі більш невільною і залежною. Щойно якась країна здобуде зовнішню незалежність, як усередині неї для окремих людей і соціально-культурних інститутів свободи і незалежності відчутно меншає. Така от компенсаторна реакція — чи то нових керівних мізків, чи то старого суспільного організму.

Розквіт сучасної української школи припав на кінець 80-х — початок 90-х років минулого століття. Школа тоді була творчою, спонтанною й багато в чому приватною — не за юридичною формою власності, а за духом і ставленням.

Приватна освіта в сучасній Україні з’явилася трохи раніше за саму Україну як окрему державу. І, скоріш за все, зумовила деякі важливі суспільні процеси. Думаю, що саме сучасна незалежна освіта створює незалежну країну.

Те, що зараз відбувається зі школою, системою освіти, не тільки розквітом, а й розвитком назвати важко. Адже школу сьогодні характеризують:

— однаковість, регламентація та жорстке дотримання інструкцій замість відповідального творчого процесу;

— керівне начальницьке інспектування замість партнерської професійної експертизи;

— навчання стандартних знань, навичок і процедур замість освіти, виховання і розвитку особистості;

— освіта більше не сприймається вчителями як їхня особиста справа, особистий проект.

Що є сенсом шкільної освіти — лише формування правильного порядку черги вступників до вишу? А як же формування інтелекту та особистості? Сьогоднішня школа з більшим чи меншим успіхом вирішує саме перше завдання і бореться з другим…

Цунамі наказів, інструкцій та інших нормативно-регламентуючих паперів вимиває зі школи все живе. Вже не важливо, як робити справу, важливо — як відзвітувати. Учень зустрічається зі школою, як ув’язнений на побаченні: під пильним оком наглядачів. А в такій ситуації всі стають нечесними.

Творча педагогіка, ще недавно така славна й шанована, нині в стані анабіозу. Це при тому, що творчість традиційно визначається наявністю різноманітної професійної практики та суспільною увагою, а не формальним «поголів’ям творців» і кількістю «зліплених» дисертацій.

Логіка і досвід підказують, що інновації і зміни в такій чутливій, такій «надто людській», ніжній і нервовій сфері, як освіта, не можна проводити загальними наказами згори. Наказами домагаються послуху, а не просування і поліпшення якості. Та й бідні, залежні виконавці здійснити реформи не здатні. Для того щоб наша система освіти могла йти в ногу з часом і відповідати потребам країни, їй необхідно стати набагато приватнішою. Не приватизованою, а саме приватною — за критеріями залучення, впливу та можливостей справжніх учасників освітнього процесу.

Щодо приватних шкіл держава не тільки не є гарантом законності, а й поводиться як недобросовісний конкурент-монополіст.

В Україні є два різновиди загальноосвітніх шкіл: муніципальні і приватні. Але за своєю суттю вони обидва державні, оскільки перебувають у рівних правових і програмних умовах, виконують однакові навчальні стандарти, однаково ліцензуються на право видавати рівнозначні державні документи про освіту. Хоча ставлення до них з боку держави принципово різне: як до дитини рідної і не рідної.

Згідно з чинним законодавством, загальна середня освіта в нас обов’язкова і може бути отримана у відповідним чином ліцензованих та атестованих навчальних закладах. Останні можуть бути різних типів і засновані на різній формі власності. Начебто всі належним чином легалізовані загальноосвітні навчальні заклади входять у державну систему загальної середньої освіти і абсолютно рівні в законодавчому полі, тобто повинні бути і працювати в рівних умовах. Начебто ж держава зобов’язалася фінансувати — нехай навіть у нею самою встановленому обсязі — процес навчання учнів у межах державного стандарту загальної середньої освіти в будь-якій легальній школі.

Але в нас за освіту учнів приватних шкіл батьки платять спершу у вигляді обов’язкових податків, з яких робляться відрахування на освіту, вдруге — у вигляді плати за навчання і, власне, за утримання приватної школи.

Різні види допомоги та соціального захисту, які повинні надаватися всім дітям (підручники, безплатне харчування певному контингенту, вакцинація, медичне обслуговування тощо), на учнів приватних шкіл не поширюються.

Витрати на організацію навчального процесу з кожним роком збільшуються майже в рази. Приватні школи, будучи за своєю суттю загальноосвітніми, беруть усі ці витрати на себе, виконуючи державне замовлення не тільки без копійки державних грошей, а ще й сплачуючи в скарбницю та місцеві бюджети чималі податки.

Держава ж, схоже, спостерігає за ними з холодною цікавістю: виживуть — не виживуть...

Державне казино, магазин чи фабрика — це завжди казино, магазин чи фабрика. Приватна школа — це завжди школа. Форма власності суті не змінює. Прирівнювати приватні школи до комерційних установ — це диверсія не проти «приватників», а проти школи.

Це і є класична дискримінація: засноване на ознаках форми власності позбавлення законних прав і примушування до завідомо не рівних, гірших умов діяльності.

Споживачі освітніх послуг не дуже, м’яко кажучи, задоволені нинішнім рівнем освіти. Державному бюджету зараз непросто, бюджетних грошей на освіту ледь вистачає, а на розвиток освіти їх немає взагалі. Колеги, дозвольте допомогти, ми самі знайдемо кошти та енергію, нам потрібні лише сприятливі умови!..

Справжні реформи в будь-якій країні неможливі без адекватного реформування та реформаційної участі системи освіти. І основна проблема не в тому, щоб цю реформу розробити і прописати, а в тому, щоб усередині самої системи знайти ініціативних і зацікавлених союзників для її практичного здійснення.

Але чому ж приватних шкіл дуже мало і дедалі меншає? Нові практично не з’являються, а працюючі почуваються як учасники безкомпромісних дослідів з виживання. Економічні умови приватним школам з боку держави створені такі, що вони або ледь дихають, або стають «соціальними монстрами» з непомірною для абсолютної більшості платою за навчання.

Втім, ситуація, як завжди, коріниться не в економіці, а у філософії, яка визначає стан освіти і суспільства. У нас немає нормального цивілізованого освітнього ринку, отже, нема звідки взятися нормальному цивілізованому ринку в економіці, політиці, інших сферах громадського життя. Тому що до нього потрібно прийти через освіту і виховання. А якщо в освіті панує казармена однаковість і автократична державна монополія, то саме вона моделює, навчає і виховує наше суспільство сьогодні і в найближчій перспективі.

Адже власне державі приватне, тобто відповідальне особисте, ставлення професійної педагогічної спільноти до своєї справи критично необхідне й вигідне — економічно, стратегічно, за змістом.

Думка, що держава сама впорається із завданням освіти і виховання нового покоління лише на основі наказів, інструкцій та контролю, без поваги в партнерстві із самостійною професійною спільнотою, не створюючи їй умов для прояву відповідальної приватної ініціативи, — наївний управлінський романтизм. Цей казармений дизайн застарів безнадійно.

Адже приватна освіта не протистоїть державній. Якраз вона за своєю суттю і є для неї найбільш перспективною, оскільки співпрацює з державою і допомагає їй. Простіше кажучи: годує її, а не доїть.

Приватні школи найбільш чутливі до того, що турбує і тішить безпосередніх споживачів, а точніше — адресатів їхньої діяльності, і ставить їхні потреби досить високо, формуючи стійку ситуацію взаємної відповідальності. При цьому освіта справді стає особистою зустріччю вчителя і учня, коли учень довіряє вчителеві бути його вчителем, а вчитель довіряє учневі бути його учнем.

У приватних школах учень приходить безпосередньо до вчителя, а не до чиновника, який керує освітою, не до держави. А що, коли державу в цей момент починають мучити ревнощі та незрозумілі підозри?..

Приватна школа моделює такий освітній процес, який справді готує учня самостійно забезпечувати себе і згодом свою сім’ю, готує його жити не у вимушеному, а у вільно вибраному середовищі та системі. Приватна школа покликана не тільки передавати знання, а й відтворювати необхідні в сучасній реальності нові форми освіти та взаємодії. Схоже, приватна школа має і таку місію: протистояти, наскільки можливо, тенденціям залежності, безвідповідальності та безликості в навчальних стосунках.

Одна з реальних бід наших учнів — невідповідність між їхніми знаннями (предметною поінформованістю) та їхньою
психологічною і соціальною незрілістю. Наші учні — за опанованими ними в школі моделями поведінки — не належать до світу дорослих. Успішне формування та соціалізація учня можливі лише в тому випадку, якщо він у процесі навчання є досить повноправним суб’єктом і співучасником, а не підлеглим.

Учні, виховані в деприватизованій (фактично — деприваційній) моделі школи, у вольовому, емоційному та комунікативному відношеннях незрілі. Вони отримують знання, але це знання невільних дітей. Це можна назвати навчанням, але не можна назвати освітою.

Приватна школа спроможна забезпечити формування дорослої та автентичної особистості, появу перспективних форм і моделей освіти, нових методів її здійснення. І в результаті спроможна забезпечити оновлення філософії і практики освіти, адекватного щодо світу та оточення майбутнього.

Якщо в приватній школі в учнях цінується формування вільної і дорослої особистості, то й в учителях там цінується і підтримується внутрішня гідність, моральна та інтелектуальна спроможність. Школа — не сервісне підприємство, де клієнт має за свої гроші всі права, а обслуговуючий персонал повинен при його появі робити стійку з німим запитанням на обличчі: «Чого зволите?». Якщо вже використовувати відому метафору про плату і музику, яку замовляють, то приватна школа — це не ресторанний оркестр, а концертний зал філармонії. Хто готовий, хто цінує таку музику — купує квиток і слухає майстрів.

Адже і держава в нас теж, у певному сенсі, шкільного віку. І якщо вона зараз формує образ вітчизняної освіти, то треба б розуміти одну дуже важливу річ: саме ця освіта буде, у свою чергу, формувати країну.

Чи можливо в умовах гострого дефіциту приватності виховати людину, яка усвідомлюватиме свої потреби і ресурси, буде вільною і відповідальною за вибір і реалізацію своєї долі, долі своєї сім’ї, своєї країни? Адже особистісні риси, життєва позиція, цінності, претензії та умонастрої нового покоління нині моделюються школою… Отже, вільну, самостійну та відповідальну людину навряд чи можна виховати в не приватній, зарегламентованій та несамостійній за своєю суттю і безвідповідальній школі.