ЛИЦАРІ МЕДИЦИНИ: ДАНИНА ІСТОРИЧНІЙ ПАМ’ЯТІ

Легендарні цілителі

«Медицина давнього світу» охоплює період від виникнення перших рабовласницьких цивілізацій на стародавньому Сході до падіння західної Римської імперії. У цьому розділі зібрано рідкісні відомості про месопотамських цілителів, ескулапів Давнього Єгипту, лікарів самобутньої цивілізації III—II тисячоліть до н.е. у межах Індостанського субконтиненту. Значне місце посідають матеріали про давній Китай. Читач з інтересом дізнається не лише про традиції медицини середньовічного Китаю, а й про її найяскравіших представників, серед яких Сунь Симяо, Ван Вейї, Лі Шічжень, Хуа То.

Подано біографії великих лікарів Давньої Греції Асклепія, Алкмеона, Еразістрата, а також дослідників-енциклопедистів Арістотеля та Гіппократа. Історикам медицини й донині невідомий повний перелік праць, залишених Гіппократом, але незаперечне його авторство знаменитих «Афоризмів». І досі ми не перестаємо посилатися на його мудрі слова, якими відкриваються «Афоризми»: «Життя коротке, шлях мистецтва довгий, зручна нагода скороминуща, досвід оманливий, судження важке. Тому не лише сам лікар має використовувати все, що потрібно, а й хворий, і ті, хто його оточує, і всі зовнішні обставини мають сприяти лікарю в його діяльності».

Наступні розділи присвячено медицині Давнього Риму, а потім середньовічного Сходу. Розвиток лікування і медичних знань у Римській імперії пов’язаний з відомими іменами Асклепіда, Цельса, Галена. Типове видання праць останнього (Corpus Galenicus) містить 133 трактати обсягом понад 8 тис. сторінок. Протягом 14 століть його праці були джерелом медичних знань на Близькому та Середньому Сході й у Європі.

Медицина середньовічного Сходу завжди асоціювалася з ім’ям усесвітньо відомого вченого-енциклопедиста Ібн Сіни (лат. Авіценна), який досягнув видатних успіхів у 12 науках. У 22-річному віці Ібн Сіна розпочав роботу над знаменитим «Каноном медицини», що тривала близько двох десятиліть. Перша з п’яти книг, які складають «Канон», присвячена основним аспектам медицини, серед яких теорія, причини захворювань, їх симптоми, лікування, профілактика. Не випадково Нізамі Аль-Арузі із Самарканда через 100 років після смерті Ібн Сіни писав, що для того, хто засвоїв перший том «Канону», «нічого не залишається прихованим із загальних і основних принципів медицини».

Відкривачі фундаментальних наук

«Теоретична медицина» — один із найважливіших розділів книги, у якому розглядаються основні етапи становлення анатомії та фізіології, починаючи з ХIV століття. Саме тоді вдалося подолати традиції середньовіччя, що перешкоджали патологоанатомічним розтинам тіл мертвих, і в цьому величезна заслуга Андреаса Везалія. Перед читачем постають наукові портрети й інших видатних анатомів, чимало яких одночасно займалися і хірургічною практикою. Це й Габріель Фаллопій, Бартоломео Євстахій, Томас Віллізій, Марчелло Мальпігі, Луїджі Гальвані, Марі Біша та інші. Докладно подаються дані про видатного англійського вченого-медика Вільяма Гарвея, який займався і анатомією, і фізіологією, і ембріологією, а також двічі був відзначений ступенем доктора медицини.

Серед найбільших учених пізніших років у книзі подаються наукові портрети відомих дослідників, котрі вплинули на еволюцію не лише медицини, а й природознавства в цілому. Це Чарльз Дарвін, Клод Бернар, Шарль Броун-Секар, Герман Гельмгольц, Іван Сєченов, Іван Павлов, Анджело Моссо, Чарльз Шеррінгтон, Уолтер Кеннон, Олексій Ухтомський.

Розвиток фізіології обумовив виникнення нових самостійних дисциплін, зокрема геронтології. Досить згадати такі наукові праці, як книгу Й.Фішера «Про старість, її стадії та хвороби»
(1754 р.), такі публікації Ш.Броун-Секара і, нарешті, І.Мечникова, а також О.Богомольця, М.Бюргера, Ф.Верцара, О.Нагорного та вчених, які працювали в Київському інституті геронтології і геріатрії. Тут особливо слід відзначити нашого земляка і колегу Володимира Веніаміновича Фролькіса, який пішов із життя рано й раптово. Автори книги ознайомили читача з його вагомим внеском у сучасну теоретичну медицину. Важко переоцінити фундаментальну значимість висунутих В.Фролькісом адаптаційно-регуляторної теорії вікового розвитку і генно-регуляторної гіпотези старіння.

У цьому розділі багато відроджених імен і досить повних наукових портретів. Назвемо вихідця з Київської академії А.Шумлянського, який закінчив медико-хірургічну школу при військовому госпіталі в Єлисаветграді, Є.Мухіна, його учня І.Буяльського, послідовника Пирогова А.Вальтера, випускника медичного факультету Київського університету В.Беца, засновника кафедри гістології, ембріології та порівняльної анатомії Харківського університету М.Хржонщевського, керівника кафедр фізіології в медичних інститутах Києва В.Чаговця, главу Харківської наукової школи анатомів В.Воробйова. Серед учених-патологів — В.Підвисоцький, який очолював у Київському університеті кафедру загальної патології, В.Ліндеман, що також працював на цій кафедрі, А.Кронтовський — видатний бактеріолог, який займався і проблемами експериментальної онкології, А.Тимофєєвський, який працював у Харкові та Києві і створив наукову школу онкологів-експериментаторів, М.Сиротинін — відомий патофізіолог, учень О.Богомольця. Відтепер вони по праву посіли своє заслужене місце в галереї учених світового медичного співтовариства.

Клініка — цариця медицини

У розділі «Клінічна медицина» підкреслюється, що велич наших попередників полягає в тому, що, навіть палко полемізуючи з ними, медики нових поколінь не могли ігнорувати головного — їхнього уміння всебічно обстежувати і наглядати хворого, призначаючи адекватне лікування.

Серед представників терапевтичних дисциплін, біографії яких представлено в цьому розділі, слід, зокрема, назвати гематолога М.Арінкіна, психіатрів З.Фройда, І.Балинського й А.Бейля, невропатологів Ж.Шарко, Ж.Бабинського, В.Бехтерєва і К.Вестфаля, нефролога Р.Брайта, дерматологів Е.Беньє, Р.Гебра і Е.Гофмана, терапевтів С.Боткіна, Г.Захар’їна, Г.Квінке, А.Куссмауля, Г.Ланга. Читач натрапить на сторінках цієї частини книги на відомі імена наших земляків видатних українських терапевтів С.Образцова, Ф.Яновського, М.Стражеска, педіатра А.Киселя. Не можна пройти і повз таких учених зі світовими іменами, як Герман Оппенгейм — німецький невропатолог, Вільям Ослер — канадський терапевт, Джон Паркінсон — англійський кардіолог, П’єр Потен — французький терапевт, Григорій Россолімо — російський невропатолог.

Серед видатних хірургів увагу читача, безперечно, приверне яскрава тріада медиків — Е.Бергман, Т.Більрот, А.Блелок. З інших закордонних хірургів варто, зокрема, назвати англійця Джона Гунтера, який поєднав у своїй діяльності клінічну хірургію з експериментальною, француза Фелікса Гюйона — одного з основоположників сучасної урології, ще одного відомого француза — Гійома Дюпюїтрена (до речі, прототипа доктора Деплена в повісті Оноре де Бальзака «Обідня безбожника»), американця Гарві Кушинга — засновника великої нейрохірургічної школи. З вітчизняних учених-хірургів назвемо І.Буша, М.Бурденка, С.Брюхоненка, В.Войно-Ясенецького, М.Волковича, Л.Гіршмана, М.Максимовича-Амбодика, М.Пирогова, В.Філатова, Ю.Шимановського, С.Юдіна, А.Бакулєва, А.Вишневського. Зрозуміло, у цій частині книги представлено біографії видатних попередників нинішніх хірургів. Це вражаюча плеяда тих, хто збагатив медицину відкриттям наркозу (К.Лонг, Г.Веллс, В.Мортон, Д.Сімпсон), впровадженням антисептичного лікування хірургічних хворих (Д.Лістер, І.Земмельвейс), новими методами оперативних втручань (А.Паре, Б.Лангенбек, Р.Леріш, Д.Ларрей, Й.Микулич).

Ознайомлення читачів, особливо молодих медиків, із цими іменами дозволить об’єктивно оцінити величезний внесок, який зробила хірургія в минулому — і продовжує робити сьогодні, — у розвиток наукових знань з лікування багатьох хвороб, у прогрес світової медицини...

Профілактична та драматична медицина

Так названо два наступних розділи, тісно взаємопов’язаних. У першому, якому могли б передувати пророчі слова Пирогова: «Майбутнє належить медицині запобіжній», — викладається історія ряду профілактичних медичних дисциплін. Найдавніша з них — гігієна: запобіжних гігієнічних заходів почали вживати ще на світанку цивілізації. У книзі широко висвітлюються витоки цієї науки, як і інших найважливіших профілактичних дисциплін — мікробіології та епідеміології. Відповідно до різних історичних періодів дано стислу характеристику розвитку цих наук, найзначніші події в їх прогресі, особливо в період XIX ст. Наведемо багато імен, які посіли в історії світової медицини гідне місце. Серед цього яскравого сузір’я вчених назвемо вітчизняних корифеїв, історичним біографіям яких присвячено окремі нариси. Це І.Мечников — видатний бактеріолог, імунолог, ембріолог, Г.Мінх — епідеміолог і патолог, який працював в Одесі та Києві, Є.Павловський — відомий паразитолог, який створив учення про природу осередків хвороб, Д.Самойлович, вихованець Києво-Могилянської академії, з ім’ям якого пов’язано новий етап у розумінні передачі інфекційних хвороб та запобігання їм, М.Гамалея — мікробіолог, епідеміолог, імунолог, який закінчив Новоросійський університет в Одесі і заснував там разом з І.Мечниковим першу бактеріологічну (пастерівську) станцію, В.Високович — український мікробіолог, імунолог, патолог та морфолог, Д.Заболотний — легендарний дослідник осередків інфекції не лише у своїй країні, а й в Індії, Китаї, Маньчжурії тощо, засновник першої у світі самостійної кафедри епідеміології, Л.Громашевський — видатний український епідеміолог, учитель багатьох поколінь випускників Одеського та Київського медичних інститутів.

Відомо, що праця вченого-медика поєднана з небезпекою і ризиком не лише для здоров’я, а й для життя. Історія медицини багата прикладами самовідданості і жертовності численних лікарів у різних країнах і в різні періоди нашої історії. В другому із зазначених вище розділів звучить тема драматичної медицини, героїзму лікарів (автор
Г.Аронов). Тут наведено імена найвідоміших у світі медиків, які проводили небезпечні досліди на собі і боролися зі страшними епідемічними хворобами. Серед них Р.Кох, Л.Пастер, М.Петтенкофер, І.Мечников, Д.Заболотний, І.Демінський та інші вітчизняні вчені, які навічно ввійшли у світову історію медицини.

Медицина та література

Андре Моруа, наголошуючи на близькості медицини та літератури, влучно зазначив: «Обидва вони, лікар і письменник, пристрасно цікавляться людьми, обидва вони намагаються розгадати те, що заховано під оманливою зовнішністю. Обидва забувають про себе і власне життя, вдивляючись у життя інших».

Тому слід віддати належне головному редактору видання проф. А.Грандо за те, що він вважав за потрібне ввести в цю книгу такі розділи, як «Лікарі-письменники» (автор Г.Аронов), «Про медицину, літературу та мистецтво» (нарис Б.Боравського під редакцією А.Грандо і Ю.Віленського). Автори цих розділів у хронологічній послідовності, починаючи від Гіппократа, Галена, Ібн Сіни, простежують цей зв’язок протягом багатьох століть, аж до кінця ХХ ст.

Читач тут зустріне і знаменитого італійського лікаря Фракасторо, який вперше описав у формі поеми захворювання на сифіліс. До речі, у формі поеми написав свою працю про ботаніку у XVIII ст. вихованець Київської академії і Страсбурзького університету відомий український лікар і ботанік Мартин Тереховський.

Особливо багато подій та фактів, пов’язаних із цією темою, ми прочитаємо у Б.Боравського, розділ якого взагалі унікальний в історії медицини. У ньому висвітлено цікаві і маловідомі події про зв’язок медицини з літературою та мистецтвом, про видатних лікарів — літераторів, композиторів, музикантів, художників. Тут особливо яскраво і переконливо показано, що межі між наукою та мистецтвом дуже часто легко долаються.

У цьому плані яскраво висвітлено події з життя таких людей, як відомий біохімік і композитор О.Бородін; професор Петербурзької медико-хірургічної академії М.Холодковський; професор С.Боткін, який зробив блискучий переклад «Фауста» Гете і чудово грав на віолончелі; великий знавець живопису Відаль; видатний лікар XVIII ст. Г.Бургаве, який чудово грав на лютні. Відзначено, що французький терапевт Потен любив і знав творчість Бетховена, Вакез — Вагнера. Не обійдено увагою і Ф.Рабле, М.Нострадамуса, І.Гете, А.Чехова, А.Кроніна, В.Даля, С.Моема, В.Вересаєва та ін.

У книзі також згадуються наші видатні сучасники С.Юдін, М.Амосов, В.Кованов, К.Бернард й інші вчені, які прагнули використовувати літературу і мистецтво не лише для популяризації медицини та її історії, а й з метою розвитку науки на користь хворому.

* * *

У зверненні до читачів професор Грандо поділився роздумами про те, що незгладимий слід подвижницьких діянь видатних медиків залишиться не лише в теперішні, а й у прийдешні роки: «Минуть роки і століття, з’являться нові імена і нові відкриття, але першопрохідники в медицині не будуть забуті. Вони залишили незгладимий слід у медичній науці, їхні імена назавжди вписані в золоту книгу її історії. Не один раз ще вони змусять згадати про себе, освітлюючи своїм генієм і мудрістю тернистий шлях розвитку медицини. З повним правом вони могли б сказати: «Ми зробили все, що могли, нехай інші зроблять більше».

Справжні лицарі медицини! У найзнаменитішого тлумача російської мови, лексикографа, письменника і лікаря Володимира Даля є кілька визначень слова «лицар». Одне з них, на мою думку, найточніше — «чесний і непохитний борець за якусь справу, самовідданий заступник». А чи може бути більш шляхетна справа на землі, ніж лікування, більш самовіддане повсякденне дійство, ніж заступництво за людське життя, за наше фізичне і психічне здоров’я? Не випадково мудрий голландський лікар Ван Тульп запропонував зробити девізом лікарів слова Aliis lucens uror (світячи іншим, згоряю), а палаючу свічу — їхнім символом.

Фундаментальні праці, такі, як книга «Визначні імена у світовій медицині», видаються дуже рідко, один-два рази на століття. З нетерпінням очікуватимемо якнайшвидшого виходу у світ його російської та англійської версій.