Лабораторія рентгено-структурного аналізу НТК «Інститут монокристалів» |
5 травня 2006 року на тлі спалаху дискусії про проблеми української науки, викликаної публікацією статті на цю тему в журналі Nature, відбулися загальні збори НАНУ. Засідання відкрив президент України Ющенко, котрий заявив, що він очікує від зборів створення дорожньої карти науково-технологічного розвитку України. Президент поставив перед науковою спільнотою завдання — підготувати єдину Концепцію розвитку наукової сфери, яка охоплювала б увесь комплекс проблемних питань — від визначення пріоритетів до врегулювання питань власності. На запитання «ДТ» відповідає учасник цих зборів, член президії НАНУ, генеральний директор НТК «Інститут монокристалів», академік НАНУ Володимир СЕМИНОЖЕНКО.
Про національні амбіції та національні цілі
— Володимире Петровичу, яке з питань, порушених у виступах на загальних зборах НАНУ, ви вважаєте найбільш актуальним?
— Останніми роками на порядку денному стоїть, по суті, одне головне питання: яке майбутнє української науки і що потрібно зробити, щоб у це майбутнє ми могли дивитися з оптимізмом. Рік у рік ми повторюємо мантри про великий науковий потенціал України, водночас констатуючи негативну динаміку розвитку наукового сектора. Щороку наука оголошується першочерговим пріоритетом державної політики, а де-факто ставиться «через кому» у довгий ряд інших державних проблем. Тільки сьогодні починає, як я сподіваюся, приходити розуміння того, що, строго кажучи, саме наука створює ресурси для розв’язання решти державних проблем. Передусім — в економіці. Такою є логіка та структура сучасної економіки: і надвисокі прибутки, і надпотужні перспективи є прерогативою наукомістких галузей.
У виступі президента України на загальних зборах НАНУ думка про стратегічне значення науки та наукової політики для сьогодення і для майбутнього держави прозвучала досить чітко. Хоча не менш чітко відчувався і дефіцит розуміння конкретних кроків — що саме необхідно зробити для того, щоб наука ефективно виконувала свою стратегічну місію? Влада чекає пропозицій від учених, а вчені — ініціативи від влади.
— І хто ж має виступити з ініціативою?
— Що стосується того, як проводити наукові дослідження, які дослідницькі завдання ставити, як організовувати діяльність наукових установ, то це сфера компетенції вчених. Самоврядність академій наук — принциповий момент. Але проблема стратегічного планування розвитку науки як авангарду випереджаючого національного розвитку, не вирішувана в стінах академії — це компетенція держави і тільки держави. Поки держава не квапиться взяти на себе цю місію. Влада готова сьогодні ставити перед ученими тільки локальні завдання, наприклад, розробити концепцію реформування науки.
— У чому конкретно має полягати державний підхід до вибудовування науково-технічної політики?
— Україна — дивовижна країна... У нас є національні амбіції, але немає національних цілей. Тим часом, наука стає затребуваною й мобілізованою тільки тоді, коли держава чітко визначає свої цілі й окреслює ресурси їхнього досягнення. Наприклад, радянська наука розвивалася неймовірними темпами саме в період загальної мобілізації під досягнення масштабних цілей. Спочатку індустріалізація 1930-х років, потім зміцнення обороноздатності в передвоєнні і воєнні роки, далі ядерна гонка і холодна війна. Якщо абстрагуватися від політичних і моральних оцінок, це завжди були найскладніші завдання, вирішення яких викликало справжній науковий бум. Його плоди досі багато в чому й формують науковий потенціал сьогоднішньої України.
Науково-технічна політика має бути зведена в ранг національної ідеї. З більш низького рангу наука ніколи й ніде не стартувала — це просто неможливо. Причому ініціювати й очолити цей процес мусить тільки президент України як лідер нації. Сьогодні лідери всіх провідних світових держав особисто курирують науково-технічну політику, буквально «насаджують» науку як головне питання державної важливості. Так чинить і Джордж Буш, і Володимир Путін, і Тоні Блер, і цілий ряд інших лідерів. От коли в новинарних блоках українських телеканалів з’являться новини науки й технологій, як на BBC, на CNN, на Еuronews і на російському ТБ, тоді стане ясно, що науково-технічну політику в Україні нарешті почали реалізовувати на державному рівні.
Сьогодні ж Україна не ставить перед собою не те що масштабних, а й навіть більш-менш чітких цілей. А вони необхідні. Наприклад, подвоєння ВВП до 2020 року чи регіональне лідерство з протидії глобальним загрозам. Сам по собі вступ у СОТ, НАТО і ЄС — це не мета. Адже мало просто бути в цих організаціях — треба там бути кимось і для чогось. Європейський Союз є своєрідним консорціумом держав, які об’єднали свої зусилля для підтримання конкурентоспроможності перед лицем наростаючого ресурсного голоду й посилення економічної конкуренції. І основною перешкодою на нашому шляху в ЄС є аж ніяк не проблеми з демократією чи авторськими правами, а відсутність відповіді на головне запитання: «Чим Україна може бути корисна цілям ЄС?»
Україна мусить розробити і прийняти чітку стратегію на довгострокову перспективу. За дефіциту газу, нафти чи інших природних джерел доходів високорозвинена економіка може бути побудована тільки на основі нових наукомістких високих технологій. Іншої альтернативи немає! А отже, наука має розглядатися як економічний чинник, і для неї мають бути встановлені правила гри саме як для економічного чинника.
— Ви можете назвати найвдаліше й найневдаліше, на ваш погляд, державне рішення у сфері науково-технічної політики України?
— Гадаю, слід радше казати про вдалий період для прийняття рішень стосовно науки, пік якого припадає на 1997—1999 роки. Тоді активно створювалася необхідна законодавча база інноваційного розвитку. Було ухвалено новий закон «Про наукову та науково-технічну діяльність», відомий сьогодні більше як закон про наукові пенсії, в якому вперше встановлювалася нижня межа обов’язкового бюджетного фінансування науки — 1,7% ВВП.
До речі, на нинішніх зборах НАНУ був присутній віце-президент Російської академії наук Микола Плате, котрий одержав Золоту медаль Вернадського. Він розповів таку історію. Коли з’явився наш закон про науку, підготовку якого мені довелося розпочати в статусі міністра з питань науки й технологій, а завершувати — у статусі глави парламентського Комітету з питань науки та освіти, Плате разом із президентом РАН Осиповим пішли з цим законом у Кремль — показати, що українці роблять для соціального захисту вчених і розвитку науки. А тепер уже ми заздримо кількості рішень, ухвалених на користь науки в Росії!
1999 року з’явилися закон «Про технопарки» та Концепція науково-технічного й інноваційного розвитку України. До речі, у ній дуже точно схоплено ключові тренди розвитку світової економіки. Через рік країни ЄС прийняли Лісабонську стратегію, так звану економічну конституцію, і в її основу було закладено абсолютно ті ж принципи. На жаль, потім в Україні почалося поступове падіння науково-технологічної проблематики вниз в ієрархії державних пріоритетів. Тож усі невдалі дії, як правило, пов’язані з відміною, скасуванням чи невиконанням попередніх вдалих рішень.
Електростанція без ліній електропередач
— Чи існує якийсь оптимальний алгоритм реформування наукової сфери?
— Головні проблемні зони науки відомі, шляхи усунення цих проблем — теж. Гальмом реформ у науці є не відсутність алгоритму реформування, радше, навпаки, у нас незабаром буде концептуальне надвиробництво. Труднощі виникають із реалізацією цих концепцій, а це вже суто політична проблема.
Порівняємо наукову систему із системою енергетичною. Гадаю, нікому не спаде на думку очікувати, що окремо взята електростанція даватиме струм, якщо немає лінії електропередач, системи розподілу енергії та споживачів. Тільки за наявності всіх компонентів можна говорити про енергосистему. Те ж і стосовно науки. Наука — це всього лише генератор ідей і технологій, тобто базовий, але все-таки тільки один елемент певної системи. У нас же прийнято, говорячи про проблеми науки, акцентувати увагу тільки на самій «електростанції». Функція держави в тім і полягає, щоб створити цілісну «енергетичну систему» для наукової сфери.
Досвід тих країн, які домоглися безсумнівних результатів у побудові економіки знань, дозволяє виділити в їхній стратегії три базові компоненти. Інвестиції в освіту, конкурсний принцип фінансування науки й інституціональна підтримка інноваційного сектора економіки — це й є універсальний алгоритм успіху. Створюючи відповідні інститути і задаючи потрібні правила гри, держава виступає своєрідним посередником, завдання якого — розкрити економічний потенціал наукової сфери, зробити так, щоб економіці було вигідно розвиватися наукомістким шляхом.
— Чи вдасться це зробити за хронічного фінансового дефіциту наукової сфери?
— Збільшувати фінансування науки потрібно, але зовсім не обов’язково роздмухувати науковий бюджет на шкоду решті статей. Необхідно створити стимули — податкові, структурні, соціальні — щоб зацікавити у швидкому розвитку науки економіку та її агентів. Держава має стимулювати появу високотехнологічних виробництв будь-яким прийнятним способом — створюючи спеціальні економічні зони, технопарки, зони пріоритетного розвитку, коректуючи податкове законодавство. Бізнесу не можна нав’язати чужу йому логіку, вимагаючи вкладати кошти в наукові розробки. Його можна лише зацікавити, тому саме від держави залежить, чи відбудеться «зустріч» науки та бізнесу до обопільної вигоди двох сторін.
Розв’язувати проблему фінансування науки необхідно водночас із вирішенням організаційних проблем. Сьогодні, наприклад, немає ефективної системи оцінювання результатів наукових досліджень. Виходить, немає й ефективної системи добору плідних наукових колективів, забезпечення їхньої діяльності, точково-цільового фінансування. Давайте будемо відверті. Конкурсне фінансування, яке є нині в академії, мало чим відрізняється від базового фінансування інститутів. А в структурі МОН, яке повинне цим займатися, конкурсні механізми й зовсім відсутні.
В Україні з 1992 року діє також Державний фонд фундаментальних досліджень, який на конкурсній основі надає гранти дослідницьким установам, проте його фінансові можливості дуже обмежені. Так, 1999 року в держбюджеті на діяльність фонду було виділено 9,3 млн. гривень. Минуло сім років, а фінансування ДФФД так і завмерло на позначці 9 млн. грн. Для порівняння: 1999 року діяльність адміністрації президента обходилася державі в 33 млн. грн., а 2006-го — вже в 94 млн. грн. Представницькі функції президента — справа державної важливості, ніхто не заперечує, але на світовій арені Україна мала б набагато солідніший вигляд, будучи представленою науковими досягненнями.
До речі, якщо хоча б половину коштів від приватизації «Криворіжсталі» грамотно вкласти в кілька інноваційних проектів, нехай навіть в один-два, цього вистачило б для того, щоб дати необхідний поштовх інноваційній перебудові всієї української економіки. Коли ж такі обсяги фінансування витримати протягом років п’яти, то ефективність наукових досліджень помітно підвищилася б.
— Українська наука має якісь конкурентні переваги порівняно з іншими країнами?
— Так. Це потужні й давні традиції фундаментальної науки, яку розглядають у світі як золотий запас національних економік. Сьогодні наука комерціалізується вже на стадії фундаментальних розробок, у цьому, власне, й полягає принципова новизна нинішнього періоду. Є у нас ще одна безсумнівна перевага — це надзвичайна кількість талановитих людей, яких просто потрібно зацікавити, щоб вони працювали в науці і наукомістких галузях.
— На загальних зборах НАНУ президент України поставив перед академією завдання — визначити наукові пріоритети...
— Щоб визначати наукові й інноваційні пріоритети, потрібно насамперед визначити, яку економіку ми хочемо мати в Україні. Тільки тоді можна буде зрозуміти, які галузі економіки повинні бути пріоритетними. У нас поки реалізується прямо протилежний сценарій. Президент України жадає від наукової спільноти назвати п’ять-сім пріоритетних наукових напрямів, які повинні фінансуватися. Але це ж нонсенс. Для справжнього вченого, дослідника пріоритетом є будь-яка галузь незвіданого. Це завдання держави — формувати структуру пріоритетів національного розвитку і для їхньої реалізації мобілізувати ресурси, зокрема наукові, з урахуванням можливостей і перспектив уже наявних в Україні галузей.
— Яку роль можуть відігравати фінансові й бізнесові структури в науково-технічній політиці держави?
— При збалансованій державній політиці вони повинні доповнювати державні структури. А що у нас доповнювати, коли державних структур у сфері науки й техніки фактично немає?
Я хочу повторити: Академія наук — це величезний науково-технологічний комплекс, своєрідний мегаінститут, у якому працюють 16 тисяч наукових співробітників. Але вона не має функцій державного управління і не може формувати державну політику в сфері наукової діяльності. Державну наукову політику у нас визначає нині Міністерство освіти та науки... (Не будемо зайвий раз згадувати про те, якими є наслідки його діяльності для науково-технічної сфери.) Глобальна «перебудова» зажадає підвищення рівня управління та координації наукової політики, а наука фактично взагалі не має сьогодні управлінської ланки в Кабміні. Має бути чиновник у ранзі не нижче віце-прем’єр-міністра, причому не з гуманітарних питань, а з питань економічного розвитку.
НАНУ має розподіляти кошти, спрямовувані на фінансування фундаментальних досліджень, включаючи і базове фінансування дослідницьких інститутів. Державні науковий і технологічний фонд, а також МОН повинні забезпечувати тільки конкурсне фінансування. Впровадження розробок у виробництво має підтримувати Державний інноваційний фонд, приватні фонди та венчурні компанії. У цілому ж зміст основної інфраструктури державних наукових організацій і вузів (споруд, комунікацій, базового обладнання тощо) має бути справою держави, а не «головним болем» учених. Усе це потребує кардинальної перебудови науково-технічної сфери. Причому будувати цю інфраструктуру вроздріб не можна. Її потрібно уводити всю або, принаймні, всі базові елементи одночасно. Інакше почнуться перекоси, які будемо довго виправляти.
Нині ходять чутки, що Агентство з інновацій та інвестицій візьме на себе функції наукового координатора в країні. Мені важко собі це уявити. По-перше, воно має вторинний статус, а по-друге, інноваційна і науково-технічна політика — це єдиний блок. Інвестиції ж не обов’язково робляться в науково-технічну сферу чи в інноваційні сектори економіки, за які відповідає наука. Інвестиції можуть спрямовуватися й у застарілі науково-технічні уклади, і просто в розширення виробництва. Отже, це концептуально різні речі. Інвестиціями мусить займатися Міністерство економіки, а питаннями інноваційного та науково-технічного розвитку — окреме міністерство. Але на даному етапі, якщо вже «об’єднувати» функції, то радше в структурі Мінпромполітики.
Потрібен кодекс!
— Чи потрібні відповідно до цих нововведень нові законодавчі ініціативи?
— Безумовно. Однак проблема не стільки в тім, що законів немає, а в їхній безсистемності та неузгодженості, яка практично зводить до нуля всяку правову ефективність. Щоб окремі закони, які регулюють науково-технічну діяльність, стали власне законодавчою базою, передусім необхідно створити й ухвалити Науково-технічний та інноваційний кодекс.
У ньому мають бути зафіксовані основні принципи організації науково-технічної й інноваційної сфер, визначені основні елементи їхньої інфраструктури та функції. І будь-який ухвалений у країні закон, будь-який указ чи розпорядження мають узгоджуватися з положеннями цього кодексу. Тільки після цього можна буде зайнятися деталізацією. На мій погляд, особливої законодавчої уваги сьогодні потребують фінансові інструменти впровадження інноваційних продуктів, а отже, необхідний цілий ряд законів, які встановлюють правила венчурного інвестування в інноватику, пільги за банківськими кредитами, закони про державні науково-технологічні фонди, бізнес-інкубатори та багато іншого.
На жаль, не можу не наголосити на безініціативності Академії наук у підготовці нового законодавства, яка стала особливо очевидною останнім часом. Почасти тому я вважаю, що для розробки законодавчої бази має бути створена робоча група не з носіїв «звучних імен», а з провідних учених, юристів, бізнесменів. Вона має зуміти в підсумковому продукті врахувати думки всіх зацікавлених сторін. Створювати таку групу найкраще при Кабінеті міністрів, з огляду на його нову, післяреформену, політичну специфіку. Ще один принциповий момент: на розгляд Верховної Ради ці законопроекти мають подаватися в пакеті як єдине ціле.
— Науковий бізнес — це зона величезних можливостей для економіки, але й високого комерційного ризику. Хто вкладатиме гроші, хто — ризикуватиме і хто — отримуватиме виграш у разі удачі?
— Відразу хочу зазначити, що готовність ризикувати — це показник рівня бізнес-культури в суспільстві й одна з найголовніших характеристик рівня розвитку економіки. В ідеалі ризики можуть рівномірно розподілятися між науковим бізнесом і державою. Найпопулярнішою схемою є венчурне інвестування. Наприклад, створюється державний фонд, що займається своєрідним «продюсуванням» перспективних стартап-компаній, а саме — вкладає в їхній розвиток гроші в обмін на частину акцій. Кінцеве завдання фонду — залучення інших інвесторів. Якщо такі знаходяться, отже, компанію можна відпускати у «вільне плавання», вона досить самостійна й конкурентоспроможна.
Більш ризикованим є виведення на національний ринок принципово нових продуктів, тобто інновацій у буквальному значенні слова. Однак, як свідчить світова практика, венчурні фонди, які працюють із такими проектами, у кожному разі ризикують не дарма. За статистикою, якщо зі ста проектів успішним виявляються тільки десять, то прибуток від їхньої реалізації окупає решту витрат. Факт неймовірний для нашого міністра фінансів: 1957 року в Америці у венчурні фонди дозволили вкладати 5% коштів Пенсійного фонду, оскільки на державному рівні зрозуміли, наскільки це вигідно зрештою для самого Пенсійного фонду. Знизити комерційні ризики дозволяє багатоступінчаста система добору та перевірки.
Ще раз підкреслю: інтерес бізнесу до науки залежить усе ж таки не від науки як такої, а переважно від держави, що формулює правила гри і робить науку затребуваною, створюючи, приміром, умови для розвитку того ж венчурного ринку. У нас, як здається, ризикувати не готовий ніхто. «Спрямовуваний» державою бізнес іде туди, де можна легко й гарантовано заробити. А саме — його цілями є приватизація за копійки національних багатств, «шахрайство» із газовими поставками, фактично безкоштовне отримання у володіння газових і нафтових свердловин, «пільгове» придбання землі та нерухомості.
На системному рівні точками зростання нашої національної економіки були і залишаються старі технологічні уклади епохи «вугілля та сталі», в розвинених країнах уже давно відкинуті на периферію. Мене завжди щиро вражала теза про те, що іноземні інвестиції — це панацея від усіх хвороб нашої економіки. Чому ніхто не обговорює, куди саме вони спрямовуються? Інвестування в зростання виробництва чавуну наближує не порятунок, а загибель української економіки! «Інвестиційна політика», яка передбачає таку структуру інвестицій, в умовах зростання світових цін на енергоносії здатна «простимулювати» хіба що відставання економіки.
Уникаючи ризикованих вкладень в інноваційну сферу, влада в результаті формує ризики набагато драматичніші. Причому не тільки економічні, наочно продемонстровані недавньою «газовою війною», а й похідні від них соціальні. Швидкі надприбутки — це, окрім усього іншого, ознака олігархічної моделі економіки із супутньою їй граничною поляризацією суспільства за рівнем доходів і «патологічними» ефектами для морального здоров’я нації. В результаті у будь-якого студента може виникнути запитання: навіщо мені сушити собі мізки, займаючись наукою, коли набагато простіше і, головне, прибутковіше, піти працювати клерком у «Нафтогаз України»? Не випадково в президентському посланні 2006 року чітко сказано, що у нас створюється економіка латиноамериканського типу. Втішно, що є хоча б констатація, але що далі?
Зрозуміло, «раптом» відійти від цієї схеми не вдасться ні бізнесу, ні державі. Однак поступове і, що важливо, досить «безболісне» для бізнесу, а тому реалістичне її перетворення, все ж таки можливе. Логіка розвитку інноваційного сектора економіки така, що великі компанії спочатку вкладають кошти в інновації, необхідні для розвитку їхнього власного виробництва. Такий інвестиційний бум переживає сьогодні Росія. 2004 року «Газпром» вклав у НДДКР 100 мільйонів доларів, «Норильский никель» — близько 40 мільйонів, «Северсталь» — понад 2 млн. (У нас, до речі, рекордсменом у цьому сенсі виступає «Індустріальний союз Донбасу».) За великим рахунком, інвестиції спрямовують усе в ту ж сировинну економіку, однак, що принципово, не в екстенсивний, а в інтенсивний її розвиток. Це перший, але водночас помітний крок бізнесу Росії назустріч науці, а держави — до ринку інноваційних проектів.
І, нарешті, лібералізація ринку інноватики неприпустима тоді, коли йдеться про питання національної безпеки. У цьому разі вся відповідальність за зниження ризиків із впровадження інноваційного продукту має бути покладена на державу. Наша ж держава, навпаки, схильна самоусуватися. Наприклад, учені Центру імунобіотехнології НТК «Інститут монокристалів» НАНУ, оперативно реагуючи на глобальний виклик, розробили діагностикуми пташиного грипу, які можуть застосовуватися в діагностиці як птахів, так і людей. Мало того, що на це не було виділено ніякого бюджетного фінансування, примарними залишаються і гарантії отримання держзамовлення на виробництво цих тест-систем.
Чи може інститут стати суперзіркою?
— Яка має бути система преференцій для кожного із учасників наукового бізнесу?
— Насамперед прозорою й ефективною для всіх його учасників. Розробки, виконані в державних інститутах, обов’язково мають захищатися правами на інтелектуальну власність. Інакше кажучи, їх слід або передавати бізнес-структурі на основі ліцензійних угод, або продавати як товар. Результат — додаткове фінансування інститутів, нині переважно випрошуване ними у держави. Але ж це нонсенс, коли фірми, засновані науковими інститутами і працюючі за їхніми проектами, не можуть залишити в інституті прибуток від власної діяльності, а повинні направляти його в бюджет і знову «витягати» звідти. Сумно й те, що у відповідності з такою схемою, головним чинником благополуччя інституту виявляється не стільки якість його інновацій, скільки вміння директора домовлятися з держчиновниками.
Доцільно було б звільнити інститути від сплати ПДВ за договорами на фінансування наукових праць. На практиці ж ми маємо ще один нонсенс, витоки якого — у необхідності платити мита і ПДВ на імпорт при придбанні наукового обладнання за рубежем. Виходить, що держава, виділяючи НАНУ бюджетні кошти під такі закупівлі, відразу забирає частину цих грошей назад у бюджет. І реально збільшення фінансування виявляється міфом, бо держава... платить сама собі. Потрібні особливі стимули для власне комерційної складової спільних проектів науки та бізнесу. Сьогодні бізнесменів «затягують» в основному ймовірним прибутком, але цього явно не досить. Бажано дозволити підприємствам включати всі витрати на фінансування наукових праць у валові витрати відразу й повністю, а не через амортизацію, як це практикується сьогодні. І, звісно, потрібно підприємствам, які впроваджують інновації, відкрити доступ до безвідсоткових кредитних ресурсів, якщо виплату відсотків бере на себе держава.
— Як відомо, в кожній справі важливий «людський чинник». Є у нас фахівці, котрі зможуть виконувати нові завдання?
— У науці й інноваціях людський чинник узагалі є ключовим: жодне, навіть найбільш вражаюче, фінансування не замінить людей, котрі генерують нові ідеї, і висококласних спеціалістів, здатних ці ідеї реалізувати. Інша річ, чи зможе держава «по-хазяйськи» розпорядитися наявним (чи правильніше буде сказати — тим, що залишився?) у неї інтелектуальним потенціалом?
Візьмімо НТК «Інститут монокристалів», до складу якого входять Інститут монокристалів, Інститут сцинтиляційних матеріалів, відділення хімії та функціональних матеріалів (по суті, вже Інститут хімії), Науково-технічний центр імунобіотехнології, Науково-дослідний інститут мікроприладів, завод хімічних реактивів, і де працюють 1350 чоловік. Я чітко розпізнаю людей, котрі можуть генерувати нові знання, і тих, у кого є талант до їхньої комерціалізації. До речі, у ході створення цілісної інноваційної інфраструктури, ми зіштовхнемося з низкою проблем, наприклад, відсутністю в Україні наукового менеджменту. Сьогодні адміністративною роботою, пошуком інвесторів й організацією виробництва найчастіше займаються самі ж учені. Навіть якщо у них це виходить добре, підготовка профільних спеціалістів для наукового бізнесу — більш ніж актуальне завдання. Інакше кажучи, перехід до інноваційної моделі економіки, безсумнівно, зажадає впровадження нових для нас спеціальностей. Дочекатися б самого переходу...
Ще одна проблема — «відплив мізків». Традиційним засобом проти нього вважають підвищення зарплат ученим і вузівським викладачам. Є інший варіант — більш трудомісткий, зате набагато ефективніший. Наприклад, у Фінляндії під патронатом академії було створено асоціацію найуспішніших наукових лабораторій і дослідницьких інститутів, які пройшли суворий відбір і здобули звання — буквально! — «пречудових». Це звання дається на п’ять років і в цей період його носій отримує більш ніж щедре фінансування. Цей статус не просто престижний усередині країни, він дозволяє залучати талановитих учених із усього світу!
— Якби такі центри за тією ж конкурсною схемою добирали б у нас, чи зміг би ваш НТК набути такого статусу?
— Напевно він був би одним із головних претендентів на звання «центру пречудових»... Хоча я як українець відчуваю гордість за всі провідні вітчизняні наукові центри.
— Як скоро суспільство зможе відчути перші результати нововведень. Якими вони можуть бути?
— Чудес у світі не буває. Тут усім — і суспільству, і владі слід набратися терпіння. Щоб із випускника вузу зробити кваліфікованого вченого, потрібно не менше чотирьох-п’яти років. Те ж саме є справедливим стосовно як власне інновацій та їхніх результатів, так і реформування, а точніше — створення наукового бізнесу. Перші результати нововведень почнуть економічно відчуватися через три-п’ять років, однак особлива «інноваційна атмосфера» стане помітною практично відразу, у перші ж півроку. Головне, щоб між інноваційним бумом і його результатами не сталося чергових відкотів. Ще один крок назад у минуле може виявитися для України фатальним.
Основним ефектом таких реформ, на мій погляд, стане реструктуризація наукової спільноти. Переважні можливості для проведення наукових досліджень дістануть ті, хто насправді готовий виконувати їх на сучасному рівні. Тоді і з виборами в НАНУ, які так жваво й неоднозначно обговорювали на шпальтах «ДТ», ситуація складеться дещо інша... В остаточному підсумку буде створено сталі передумови для появи практично затребуваних і економічно доцільних розробок. Більше того, одним із найважливіших результатів виявиться зміна системи цінностей у науково-технічній сфері. Упевнений, що тоді, нарешті, у пошані будуть реальні заслуги світового рівня, а не звання та посади.