Кого «пасе» аграрна наука?

Дванадцять років тому Олексій Лисиця виїхав до Німеччини на навчання і повернувся звідти… Алексом Ліссітсою, доктором аграрно-економічних наук. Але українцем. Поєднання науки з виробництвом є визначальним у діяльності асоціації «Український клуб аграрного бізнесу», президентом якого є Алекс.

Упродовж усіх років незалежності аграрну науку лихоманить: науковий персонал то скорочують, то доукомплектовують. Торік у наукових установах УААН налічувалося 13027 осіб, із яких — 5664 наукові працівники, у тому числі 396 докторів наук і 1960 кандидатів. Додаймо ще близько 6500 наукових працівників, зайнятих в аграрних університетах.

За аграрно-науковим потенціалом Україна посідає провідні позиції в Європі. Власне, у великій аграрній державі так і має бути. Одначе безсистемна ліквідація та реорганізація інститутів, безупинне трамбування-тасування штату науковців призвели до того, що вік професорів, академіків та членкорів сьогодні переважно пенсійний, а то й перевищує його. Аграрна ж наука поступово мігрує до великих міст, оскільки молодь у село навіть нобелівськими преміями не заманиш.

Ці тенденції дуже є небезпечними для розвитку аграрного сектора. І протягом одного-двох років їх навряд чи вдасться призупинити. Якщо ж усе лишити так, як є, і наслідувати принципи Дарвіна, то Україна пустить намарне мільярди гривень, а окремі наукові бази втратить назавжди.

З огляду на зазначене, зупинюся на трьох основних питаннях: чи потрібно Україні фінансувати за рахунок державного бюджету аграрну науку? Чи зростатиме попит суспільства на наукові розробки в аграрному секторі? Яким чином поліпшити здобутки в аграрній науці?

Чи потрібно Україні фінансувати за рахунок державного бюджету аграрну науку?

Так, навіть такі небагаті держави, як Україна, повинні фінансувати аграрну науку за бюджетні кошти. Для цього є два важливі аргументи.

По-перше, сільське господарство — це не просто один із секторів народного господар-
ства. Аграрне виробництво експлуатує більше половини загальної території країни, а в сільській місцевості проживає кожен третій українець. Не слід забувати й про те, що населення, щодня купуючи харчі, послуговується «сервісом» сільського господарства. А отже, аграрна наука повинна функціонувати потужно й стратегічно. Крок за кроком робити свій внесок у підвищення ефективності системи виробництва, переробки та збуту сільськогосподарської продукції задля тривкої конкурентоспроможності комплексу. І це має фінансувати держава!

По-друге, ні для кого не є великою таємницею те, що роль трьох класичних виробничих чинників — земля, робоча сила і капітал — дещо знизилася за рахунок упровадження четвертого чинника — ноу-хау, або ж технологічного прогресу. Останній, як відомо з мікроекономіки, може бути агротехнічним, агробіологічним або організаційно-управлінським.

Очевидно, що перші два види технологічного прогресу не пов’язані безпосередньо з агровиробниками чи переробниками (хіба що ті виступають у ролі експериментаторів нововведень). Ці складові також реалізуються без участі державних наукових інституцій, оскільки в більшості випадків, останні далеко відстали від виробників техніки, насіння, добрив тощо.

Щодо третього виду технологічного прогресу — організаційно-управлінського, то тут справді необхідна державна підтримка науки. Особливо це стосується прикладного наукового супроводу ведення аграрного бізнесу в сучасних умовах, агротехнологічних нововведень, зоотехнії, ветеринарної медицини тощо.

Переконаний: українську аграрну науку потрібно фінансувати по-справжньому! Не вважаю це радянським атавізмом. Швидше — відповіддю на сьогоднішні виклики, що постали перед суспільством. Але аграрна наукова діяльність, фінансована платниками податків, має сконцентруватися на двох основних напрямах: а) створити сприятливі рамкові економічні умови для аграрного сектора і б) поліпшити систему виробництва та переробки продукції, включно з підвищенням продуктивності та ефективності, якості та безпечності продукції, навколишнього середовища тощо.

Чи зростатиме попит суспільства на наукові розробки в аграрному секторі?

Світова продовольча криза, біотехнології, генна інженерія, глобалізація, зміна клімату, інфляція та інші чинники домінують як у політичному середовищі України, так і в інформаційному просторі.

Проаналізувавши за останні три роки кількість публікацій у десяти несільськогосподарських загальнодержавних друкованих виданнях, дійшов висновку: попит населення на незалежну фахову оцінку аграрної галузі зріс щонайменше на третину. Кількість відвідувачів аграрних виставок постійно зростає. Якщо, приміром, 2005 року на виставку «Інтерагро» завітали сім тисяч чоловік, то цього року їх було вже майже 19 тисяч.

Тобто суспільство цікавиться дослідженнями і розробками в АПК, і ця тенденція посилюватиметься і надалі. Треба віддати належне українським ученим-аграріям, котрі відгукуються на більшість важливих для суспільства тем і розробляють їх. Інша річ, як вони це роблять і чи доносять дану інформацію суспільству в необхідному обсязі?

Яким чином поліпшити здобутки в аграрній науці? Аграрну науку України за всі роки незалежності постійно «обстрілюють» зі зброї усіх калібрів. Вогонь в основному ведуть із двох точок.

Здебільшого дошкуляють представники профільного бізнесу та аграрної політики. Їхня критика стосується відірваності результатів аграрних досліджень від практики та неможливості ними послуговуватися, ухвалюючи аграрно-політичні рішення.

З іншого боку, всі закордонні інституції критикують українських учених за те, що за останні 15 років вони можуть похвалитися лише кількома публікаціями в зарубіжних рейтингових наукових виданнях і майже не брали участі у світових наукових форумах із власними науковими розробками.

Очевидно, критикувати стан вітчизняної аграрної науки набагато простіше, ніж розібратися у причинах та знайти ефективні шляхи виходу з кризи. Хоча, ніде правди діти, критика на адресу аграрної науки повністю або частково виправдана.

Деякі причини незадовільного стану аграрної науки

Для того, щоб зрозуміти, куди рухатися, потрібно знати, де Україна перебуває зараз. Зрозуміло, не в авангарді. Але що заважає вийти з тилу?

І тут ми наражаємося на першу проблему: спробуйте знайти кваліфіковану розробку-аналіз українських учених щодо стану вітчизняної аграрної науки! Так, є достатня кількість спроб журналістських розслідувань або ж гучних заяв деяких політичних діячів. І майже жодного об’єктивного науково обґрунтованого аналізу.

Як на мене, проблема не в тому, що українські вчені менше віддаються науці або не займаються актуальною науковою тематикою, мають недостатню кількість наукових публікацій. Спрацьовують дві гальмівні колодки: а) складна ієрархічна заструктуризованість і забюрократизованість академічної науки (і не лише аграрної!); б) слабке донесення результатів роботи до кінцевого клієнта.

Візьмімо лише практику написання кандидатських і док-
торських дисертацій, де бюрократичні правила прописано так, що не залишається місця для власної думки вченого і де кінцеві результати роботи відомі ще на початку її написання. Звісно, за такої схоластики донести до практиків нові думки дуже складно.

Деякі політики та іноземні колеги пропонують повністю реформувати систему аграрної науки України й розпочати все, як мовиться, з чистого аркуша. Так, можна створити незалежні аграрні освітянсько-наукові кластери на базі п’яти-шести найкращих аграрних університетів у різних регіонах у тандемі із науково-дослідними інститутами Академії аграрних наук України. Водночас усі чудово розуміють, що така глобальна реформа неможлива як з огляду на сьогоднішню політичну ситуацію в країні, так і на сильні лобістські позиції (закріплені частково законодавчо) окремих діячів аграрної науки та освіти.

Тоді постає слушне запитання: а чи можна взагалі поліпшити стан аграрної науки найближчим часом, не зламавши старих бюрократичних структур? Так! Складно, але можливо!

Для цього потрібно покласти край подальшій спеціалізації аграрних наук та відриву окремих дисциплін від аграрної основи. Адже ні для кого не секрет, що вітчизняні наукові розробки аграрно-економічного напряму, виношувані у відриві від аграрного сектора, так і не сягають рівня класичної економічної думки. Інженери і технологи роками працюють над новими розробками, не враховуючи при цьому економічної складової та потреби якнай-
ефективніше впроваджувати ці розробки в практику.

Аграрна наука, частково втрачаючи своє підґрунтя, так і не сягнула рівня фундаментальних наук. Вона має бути орієнтована виключно на проблеми аграрного сектора і мати системний характер. Як це маємо в медицині чи будівництві, де навряд чи комусь із науковців спаде на думку займатися питаннями родючості ґрунтів або поліпшення економічної теорії.

Якщо говорити про впровадження міжнародних критеріїв оцінки результатів наукової діяльності окремих учених, підрозділів та інститутів, то слід послуговуватися зрозумілими всьому світові критеріями: «Індекс цитування», «Частка залучених позабюджетних коштів у загальному фінансуванні наукової організації», «Рейтинг публікацій у наукових виданнях» тощо. Це дасть українським ученим змогу зрозуміти свої внутрішні позиції та сформулювати цілі на майбутнє.

Прискорене створення наукових регіональних кластерів незалежно від інституційної належності наукових установ.

На початку можливий ситуативний підхід задля вирішення конкретних проблем того чи іншого регіону. Це дозволить науці впритул наблизитися до очевидних проблем реципієнтів наукових розробок, а її клієнтами стануть агровиробники, регіональна влада, мас-медіа.

Ці кластери виживуть лише за тісної співпраці з аграрними університетами та за наявності кваліфікованих студентів, молодих науковців. При цьому вирішальну роль у консолідації зусиль має відіграти керівництво обласних адміністрацій та Міністерства аграрної політики — через державні замовлення на наукові розробки для певних регіонів.

Дієвим важелем міг би стати й Український центр аграрної політики при галузевому міністерстві чи Кабміні. Його чільне завдання — постійно допомагати керівництву держави ухвалювати важливі для АПК аграрно-політичні рішення, оцінювати їхні наслідки для суспільства в цілому і, зокрема, для ефективного функціонування аграрних ринків, аграрного бізнесу та розвитку сільських територій. Приміром, сьогодні аграрний сектор непокоїть створення зони вільної торгівлі з ЄС. Важливим завданням центру можуть стати також питання земельної та податкової реформ.

Хто і що має зробити, аби поліпшити ситуацію?

Аграрна наука має зрозуміти, що період вичікування призведе до повної деградації її ролі в суспільстві, аграрній політиці та бізнесі. Вона сама повинна набратися мужності й вийти з пропозиціями поетапного реформування. Впровадження міжнародних критеріїв оцінки якості наукової діяльності та поглиблена співпраця всіх закладів науки та освіти, особливо на регіональному рівні, можуть стати поштовхом до реформ.

Політичні рішення, ухвалені без науково-обґрунтованого аналізу, обурюють агровиробників, суб’єктів аграрного ринку і зарубіжних партнерів. Щоб уникнути цього негативу, МінАП та Кабміну мають створити згадуваний Український центр аграрної політики, забезпечити його діяльність необхідними коштами з державного бюджету вже наступного року. Дуже важливо при цьому залучити молодих українських фахівців, які пройшли освітню та наукову підготовку за кордоном. На початковому етапі можна звернутися по фінансову підтримку до міжнародних донорських організацій.

Обласні адміністрації повинні, проаналізувавши наукові можливості своїх і сусідніх областей, консолідуватися в спільних регіональних завданнях, які потребують негайного розв’язку. А аграрне відомство, по можливості, — підтримати їх фінансово.

Аграрний бізнес має відійти від практики лише вимагати від науки і освіти якості, безплатно користуючись їхнім сервісом. Комерційні структури також мусять генерувати реальні ідеї, спонукати вчених до прикладних досліджень і частково брати участь у їх фінансуванні. Адже питання, що буде з буряко-цукровою галуззю через 15 років чи до чого призведе ріпакова ейфорія в Україні через п’ятирічку, не суто наукові. Вони є вирішальними й в ухваленні інвестиційних рішень. А отже, аграрний бізнес має бути зацікавлений у комплексному вирішенні багатьох важливих для сектора питань.