Києву загрожує катастрофa

Кияни відчувають це гостріше за інших: останнім часом столиця України, попри зовнішнє благополуччя, бурхливу забудову висотними будинками в історичній частині міста, блиск вітрин дорогих магазинів, безліч шикарних іномарок, які витісняють пішоходів навіть із тротуарів, — неухильно перетворюється на одне із найбільш екологічно хворих міст країни. Водночас від жителів інших регіонів нерідко можна почути, що Київ купається у грошах. Тому, мовляв, кияни живуть краще за інших громадян країни. Проте самі столичні жителі тільки б раділи, якби фінансові потоки потекли в інші міста. А разом із ними зникнули б і натовпи нахабних нуворишів, стада димучих лімузинів, вічні «пробки» на вулицях. Ну, а чого варті жахливі хмарочоси для приїжджих багатіїв, які знищують сам дух давнього міста!..

Так далі жити не можна! — з такими протестами виходить на вулиці дедалі більше жителів мікрорайонів, у яких занапащаються парки й озера, вирубуються дерева і знищуються пам’ятки історії. При цьому люди розуміють, що боротися з окремими хижаками, котрі захоплюють ласі шматки столичної землі та міського майна, найчастіше при очевидному потуранні владних структур, немає сенсу. Для цього мають існувати інші механізми. Але які? Як виробити стратегію порятунку міста?

Власне, про це і йшлося на чергових зборах клубу «Дев’ята цивілізація». Його «фірмова» риса — можливість оскаржити усталені істини, повалити ідолів стереотипів, винести на суд читачів альтернативний погляд на проблему. Ідеї, озвучені на засіданні клубу професором Київського національного університету будівництва й архітектури, лауреатом Державних премій України в галузі архітектури Володимиром НУДЕЛЬМАНОМ та генеральним директором компанії з управління проектами будівництва Дмитром СУМСЬКИМ, дуже креативні й дозволяють дійти головного висновку: щоб поліпшити ситуацію у столиці, наступного мера слід обирати на основі принципово інших критеріїв.

Столиця — як найбільше місто України, найзначущіший фінансовий і культурний центр — дуже приваблива для інвестицій. Тому, хоч у Києві живе тільки шість відсотків населення країни, тут концентрується дві третини її фінансових ресурсів, зосереджено 40 відсотків витрат на інновації, третина будівельних обсягів. Такий однополюсний розвиток призводить до наростання асиметрії в рівнях життя столиці та регіонів. А це загрожує соціальним вибухом.

Недавно я побував на міжнародному форумі з регіональної політики. Коли слухаєш канадців, угорців, поляків, стає прикро за державу: у них під регіональну стратегію виділяються гроші, а в нас — розробляються проекти, залучаються безліч іноземних консультантів, однак уся ця бурхлива діяльність не враховує інтересів київської громади, а гроші йдуть не в бюджет міста і країни, а в різні фінансово-бюрократичні групи.

Місто при цьому розвивається хаотично. Столична влада навіть не змогла передбачити різкого сплеску автомобілізації. З 2000 року в місті фактично подвоїлася кількість машин. Тим часом зірване будівництво мостів, транспортних розв’язок, метрополітену. Нині точаться розмови про будівництво тунелів під Дніпром. Це — ще одна спроба відвернути увагу від справжньої роботи...

— Кияни обурені розбазарюванням київської землі. Якби містом керував дбайливий господар, не байдужий до його завтрашнього дня, то, напевно, він не дозволив би так, як це роблять тепер, ставитися до найціннішого багатства — від операцій із «золотими» столичними сотками наповнювалася б скарбниця, і гроші йшли б на благоустрій, на поліпшення умов життя людей.

В.Н. — Київ офіційно отримує мізерні відсотки від операцій із землею, яку так цінують інвестори, — десь 100 млн. дол. на рік. Я підрахував, що вартість київської землі — приблизно третина трильйона доларів. Якщо покласти цю суму в банк під сім відсотків, отримаємо мільярди замість жалюгідних крихт. Це шалені гроші, які оминають київський бюджет. І через це кияни — жебраки, порівняно зі столичними жителями розвинених країн, хоча навколо нібито шелестять банкноти.

Хоч як дивно, Київ, з екологічного погляду, став одним із найнебезпечніших міст України. Є офіційні дані про щільність шкідливих речовин, які викидаються в атмосферу на один квадратний кілометр. У Києві цей показник учетверо (!) вищий, ніж у цілому по країні. Причому це стосується забруднень тільки від стаціонарних джерел. Якщо врахувати, що в місті 800 тисяч автомашин і кожна викидає за рік в атмосферу тонну шкідливих речовин, то можна уявити, який смог висить над містом.

На мій погляд, Київ перебуває у системній кризі: економічній, соціальній, екологічній, транспортній. Причому кількість жителів міста вже перевалила за ту, якою оперує Генплан, а вся комунальна інфраструктура залишилася колишня. Нині нове будівництво «сідає» на старі і вже зношені мережі. Це дуже небезпечно.

— Це продемонстрували вже перші сильні снігопади, коли цілі мікрорайони опинилися без електрики, без води й тепла. А чого чекати, якщо знову розбушується стихія?

В.Н. — Усе це — наслідок відсутності стратегічного бачення в міської влади. Нині місто фактично на порозі вичерпання земельних ділянок, більш-менш легких для освоєння. Ще при мері Омельченку обговорювали пропозицію про розширення меж міста. Київ начебто не може розвиватися, і тому йому потрібно прирізати територію: приєднати до столиці придніпровську смугу — від Вишгорода до Новоукраїнки, а на заході — аж до річки Ірпінь. Тобто забрати найцінніші землі, тим самим продовжуючи політику, яка проводилася й раніше. Але це ущемляє інтереси не тільки місцевих жителів, а й киян, оскільки вони позбуваються природних рекреаційних угідь. Крім того, ці землі доведеться освоювати за гроші міського бюджету, тоді як гострі проблеми всередині столиці залишатимуться невирішеними.

Велике місто — це вміння жити разом. Якщо ми простим адміністративним рішенням перетворимо жителів прилеглих сіл на киян, то природні розбіжності створять загрозу цільності духовної аури столиці. І з погляду інтересів жителів приміської зони це теж зле: люди втрачають свій головний ресурс — землі. Крім того, вони втратять у соціальному плані — у жителів приміських районів є право на великі земельні ділянки, у них нижча плата за електроенергію, сільські лікарі і вчителі оплачують комунальні послуги за пільговими тарифами. Чому вони повинні все це втрачати?

— За прогнозами деяких високопоставлених економістів, через два-три роки в Києві буде 6—7 мільйонів жителів, у нього віллються Вишгород, Обухів, Бориспіль, Бровари, а через сім—десять років 70—75 відсотків населення України житиме у великих мегаполісах. Як ви ставитеся до такої перспективи?

В.Н. — Не дай Боже щоб такий прогноз збувся. Адже це призведе до деградації більшості поселень країни. Останніми роками масово скуповуються й готуються до забудови території у приміській зоні. Причому з порушенням законів. Наприклад, мораторію на продаж сільгоспугідь. Крім того, є постанова Верховної Ради, відповідно до якої всі такі угоди щодо землі — незаконні; є Земельний кодекс, у якому написано, що «зелені зони» належать до рекреаційних територій, яких не можна використовувати не за призначенням.

Д.С. — Є багато цінних земель, зміна цільового використання яких, відповідно до Земельного кодексу, можлива тільки з дозволу Верховної Ради. Обійшли й це, знову-таки — на шкоду жителям приміської зони, в яких навіть традиційний уклад життя порушується: селяни не можуть зайти в ліс, підійти до річки — все стало приватним.

— І вони стають маргіналами — не міськими жителями й не селянами…

В.Н. — На мій погляд, Київ має значні територіальні ресурси. Правда, їх освоєння потребуватиме великих зусиль, а тому надприбутків не обіцяє. Наприклад, реконструкція районів «хрущовок». Але насамперед слід домовитися про пріоритети — про місію міста. Через обмеженість ресурсів і через те, що ми хочемо зберегти його унікальність, Київ не може вмістити все, що на нього вантажать. Не можна винести за межі міста природні ландшафти, Лавру, Святу Софію, інші пам’ятки давнини. Але можна винести міністерства, адміністративні установи, які керують областю.

Київ відрізняється від інших європейських столиць насиченістю виробничих територій, приміром, у нас багато площі пішло під повітряні лінії електропередач (ЛЕП). Їх можна прибрати з поверхні під землю і звільнити ці території…

Д.С. — За останніх десять років реалізовано низку проектів із кабелювання повітряних ліній електропередач напругою 35 кВ і 110 кВ. Сьогодні на низці об’єктів проектується заміна повітряних ділянок ЛЕП 110 кВ на кабельні, що вигідно як інвесторам, так і експлуатаційним організаціям: звільняються землі під забудову, зменшуються охоронні коридори, експлуата­ційники отримують якісно нові технологічні об’єкти і менші ризики пошкодження кабельних ліній, на відміну від повітряних. Зазначені проекти дуже актуальні й вигідні як місту, так і інвесторам, але, на жаль, без системного комплексного вирішення проблем електропостачання й теплопостачання дедалі складніше локально виконувати ці роботи.

В.Н. — У містах такого калібру як Київ повинні розвиватися екофільні, малоресурсні види діяльності, які дають високий вихід доданої вартості на одиницю ресурсу й забезпечують киян роботою відповідно до їхніх амбіцій та професійного рівня. Тобто Київ у перспективі — це, безумовно, не промисловий центр...

— Однак є ж у місті й сучасні підприємства: «Сатурн», завод ім.Корольова, «Маяк» тощо.

Д.С. — Вони вже працюють далеко не на повну потужність. До того ж директори цих підприємств здають приміщення в оренду і потік фінансів пливе мимо скарбниці міста. Ці «передові» підприємства виконують роль офісів або складських приміщень, причому ніхто не хоче вкладати гроші в їх розвиток. Завдання потрібно вирішувати радикально. І починати з програми насичення міста такими видами діяльності, які дають великий дохід, безпечні, привабливі для людей і дозволяють нарощувати функції Києва як освітнього, культурного, інноваційного, туристичного, фінансового, але не промислового центру.

— Хоч як це дивно, за відомим «законом Паркінсона», наукова установа працює найкраще, доки в неї недобудоване приміщення. До речі, досвід київських НДІ підтверджує цей іронічний закон — інститути НАНУ, які у 70-х роках переїхали за місто, почали працювати інтенсивніше, ніж ті, котрі залишилися в центрі столиці. Сьогодні обговорюється питання виселення з центру Києва кількох академічних наукових установ, що викликало шквал протестів.

В.Н. — Ще років тридцять тому був запропонова­ний варіант — побудувати поблизу села Пісківка, що по Варшавській трасі, щось на кшталт Оксфорда, Калтеха чи Академ­містечка, яке успішно працює під Новосибірськом. Але з цього нічого не вийшло.

Особисті, побутові мотиви академічної верхівки переважили.

Д.С. — Як і з переселенням міністерств, про що вже стільки писали, до речі — і в «ДТ». Тим часом проблема загострюється. Кабмін зараз виселяють — його приміщення ставлять на капітальний ремонт. На цей період для уряду планують спорудити будинок у Музейному провулку. Але було б раціональніше відразу радикально вирішити питання. На жаль, у нас у стратегічному плані нічого не роблять.

В.Н. — Тому вважаю: виборчу кампанію слід будувати інакше, щоб нові кандидати в мери не підманювали народ гречкою, шпротами або ще чимось. Треба спочатку сформулювати Програму розвитку Києва, обговорити її в територіальних громадах і потім запропонувати кандидатам у «батьки» міста, щоб вони знали, як самі кияни бачать майбутнє столиці. І треба обрати того, хто запропонує найреалістичнішу програму з чіткими термінами виконання. Щорічно мер повинен звітувати про хід її реалізації. Якщо не виконав — до побачення!.. Виборців не обдуриш, вони швидко зрозуміють, чи він працює на благо міста і його жителів, чи на наповнення власної кишені. І в контракті з мером має бути зазначено: якщо голова не виконав узятих на себе зобов’язань, то добровільно йде з довіреної йому високої посади. Щоб не було спокуси у будь-який спосіб вчепитися за владу...

На мою думку, Київ має значні внутрішні резерви для розвитку інноваційним шляхом, без виходу за межі міста. Як свідчить досвід країн Заходу, там люди зрілого, літнього віку переважно поселяються за містом, де менш напружений ритм життя. У Німеччині, Іспанії та інших країнах існують асоціації або спілки муніципалітетів у приміській зоні. Вони добровільно об’єднуються для вирішення загальних проблем розвитку. Чому ми не можемо це зробити, адже відповідна законодавча база в нас є?

— У нас власників нещасних Русанівських садів не можуть переконати, щоб прокласти метро…

В.Н. — Тут усе набагато простіше — міська влада не хоче вирішувати це питання. У Земельному кодексі та в Конституції записано, що для суспільних потреб земля може вилучатися. Єдина вимога — потрібно відшкодувати збитки за ринковою ціною. Власник може подати в суд тільки у разі оскарження суми компенсації, але не може оскаржити сам факт вилучення землі для державних потреб.

Д.С. — Якщо хотіли «відкусити» частину Пирогова, то зробили це, попри гучні протести громадськості. А у випадку, про який ви кажете, надприбутків не передбачається, тож і бажання наполягти у представників влади немає.

До речі, яскраві приклади стратегічних помилок у розвитку міста — розвиток Троєщини і Позняків—Осокорків. Почали потужну забудову й заселення Троєщини, хоч туди не було транспорту, не кажучи вже про метро. Тепер обіцяють провести підземку до 2012 року. На Позняки—Осокорки метро є, але розраховане на п’ять вагонів. Колись заощадили, а тепер це вилилося в незручності для жителів великого масиву й міста. Триває нарощування житла шляхом нанизування на наявну лінію. Взагалі, коли превалюють сьогоденні інтереси над стратегією і перспективою, робимо помилки, які виправити дуже складно.

В.Н. — Потенційні стратегічні помилки сьогодні роблять у приміських зонах. Нещодавно у ЗМІ повідомляли, що Бориспільський район розробив концепцію розвитку до 2025 року. При цьому керівництво району заявило, що в них сьогодні 53 тисячі жителів, а через 18 років буде 530 тисяч. Для них планують побудувати три нових міста із забудовою на 16—35 поверхів і більше. Це порушення, оскільки законом передбачено дотримання режиму приміської зони. Середньостатистичне місто-мільйонник споживає за рік приблизно 10 млн. тонн кисню. А відтворює на своїй території тільки 30 тисяч тонн. Для поповнення дефіциту потрібен відкритий простір площею 20—25 тис. кв. км.

Те, що в нас діється з погляду прогнозів розвитку, — це створення міфів. Сьогодні потрібні інтегровані прогнозні документи для Києва та приміських зон, у яких би враховувалися спільні інтереси й показувалися шляхи розв’язання проблем. Потрібно зробити зонінг на всю територію Києва та приміської зони. Для цього територія поділяється на певні зони і в кожній визначають стандарти забудови.

У нас під Києвом чверть мільйона садових ділянок. У піковий день туди виїжджає до мільйона людей. Однак те покоління, на яке були розраховані такі ділянки, відходить. На літніх дачах немає елементарного комфорту: води, каналізації. Це, знову-таки, великий резерв для нового будівництва. Сьогодні багаті люди там будують розкішні особняки. Однак їм доводиться робити автономні джерела для задоволення своїх побутових потреб. Який вихід?

Слід зрозуміти, що дешевих територій уже не буде й треба освоювати наявні з урахуванням інтересів сіл, що прилягають до ділянок. Потрібна спеціальна програма для цього.

— Але люди приватизували ці ділянки…

В.Н. — Відповідно до Зе­мельного кодексу, сьогодні і приватна особа має право скуповувати земельні ділянки садів без обмеження площі. До речі, люди похилого віку із задоволенням позбуваються їх. Це процес не насильницький, не швидкоплинний. Однак тут має бути програма, яка б враховувала різні умови освоєння таких територій, інтереси сусідніх населених пунктів, і цим шляхом потрібно йти. Не можна таку клоаку залишати під Києвом. За рівнем забрудненості ґрунтів приміська зона в нас перевищує найстрашніші бідонвілі, яких намагаються позбутися міста бідних країн.

Д.С. — Один із варіантів — побудувати містечко й надати людям пільгові позики, щоб вони могли згодом викупити житло. Це вирішило б проблеми людей похилого віку — вони б переїхали поближче до природи.

В.Н. — Для цього потрібно передбачити можливість кредитів. Але це все — складові системи, яка поки що не створена й навіть не розроблена. За її розробку треба братися вже тепер, але для цього в міського керівництва мають бути політична воля і бажання вирішити це завдання. Поки що цього не видно. І, взагалі-то, це повинні робити не окремі люди, а великі будівельні фірми, здатні створити нульовий цикл, про який індивідуали-забудовники і не мріють. Треба розчистити територію, підвести комунікації, побудувати установи обслуговування.

— Ось ми знову наштовхнулися на організаційні проблеми. Мабуть, можна зробити висновок, що на нинішньому етапі саме тут відкриваються головні резерви?

В.Н. — Може, слід розпочати з ухвалення рішення про те, що з першого січня 2008 року припиняється виділення нових земельних ділянок? І зробити все, про що ми вже сказали вище.

Д.С. — Це буде можливим тільки в тому разі, якщо місто очолить вольова людина, здатна все реалізувати на благо людей.

В.Н. — Безперечно одне — настав час діяти, покладаючись при цьому на інтелект і професіоналізм, а не на популістські обіцянки. Переконаний, що порядні люди — політики й спеціалісти — готові відгукнутися і вже тепер почати «проектувати» нового мера. Ми повинні вибрати його під конкретну програму, розроблену в інтересах киян, зобов’язавши щорічно звітувати перед громадою. У цій програмі мають бути чітко визначені пріоритети, особливо те, що попри масштабну забудову поверхні, не приділялося належної уваги підземній інфраструктурі. Боюся, скоро настане момент, коли це дасть про себе знати…

— І коли це може статися?

Д.С. — Найімовірніше, взимку. Всі комунікації дуже зношені. Не виключено, відмовлять каналізація, теплопостачання. І якщо в будинку ще можна якось зіг­рітися, то найстрашніше — лікарні, школи, дитячі садки...

— Сумний висновок. Отож Київ стоїть на порозі техногенної, екологічної, соціальної і транспортної катастрофи?..