КАТАСТРОФІЧНІ ДОСЯГНЕННЯ ІНЖЕНЕРНИХ НАУК

За радянських часів серед учених та інженерів була дуже популярною гра «в авторські свідоцтва»: винахідники вигадували щось, за що можна було одержати гарненьку грамоту з червоною стрічкою й імітацією сургучевої печатки, а держава вдавала, що захищає права щасливих авторів. Якщо одній стороні справді щастило придумати щось варте уваги, інша (держава) виявляла безодню винахідливості, аби не заплатити, не виконати взятих на себе зобов’язань і взагалі, де тільки можна, обійти винахідника...

Відтоді багато що змінилося. Пріоритетний папірець, що його видає нинішнє патентне відомство, добряче зблякнув, став геть непоказним, зате тепер називається «патентом» і таїть для автора масу заворожливих перспектив. Якщо йому вдалося придумати справді щось путнє і захистити своє авторство в серйозних країнах, за своє майбутнє він уже може не тривожитися — відтепер за впроваджений на заводах винахід йому почнуть «крапати» такі гроші, що його надійно захищатимуть від усіляких негараздів найкращі патентні повірники з адвокатами. І взагалі щасливий автор незабаром відчує, що життя вдалося.

Не дивно, що на Заході молодь з хорошою освітою та науково-інженерною кмітливістю не шкодує сил, аби років до тридцяти намацати «плідну дебютну ідею», як казав Великий комбінатор. А потім юне наукове або технічне дарування об’єднує свої зусилля з менеджером. Спільно вони «розкручують» технічну ідею і перетворюють її на заводик із хай-технологією. До речі, для реалізації таких венчурних проектів у нинішньому західному бізнесі кошти знайти дуже просто, тому у світі дедалі більше стає молодих інтелектуалів, котрі добре прилаштували витвори свого розуму.

На Заході суспільство чітко розрізняє тих, хто хоче робити чисту науку, і тих, хто ладен працювати з ранку до вечора, щоб упіймати науково-технологічну жар-птицю. Погляньте, професор хорошого університету в США одержує 50 тисяч доларів. Тисяч сорок має і кваліфікований робітник. При цьому провідним інженерам у великих фірмах платять мільйони і навіть десятки мільйонів доларів. Однак право на таку роботу треба постійно підтверджувати реальними успіхами фірми. Інакше буде непереливки і спеціалісту, і його підприємству.

Взагалі розуміння ризику і того, в якому напрямі розвивається наука та які її галузі невдовзі плодоноситимуть, дуже цінується в передових країнах. У Штатах зареєстрований навіть такий феномен — інформований науковий журналіст консультує фірми, які хочуть зайнятися бізнесом на наукових технологіях. За один рік такий журналіст заробляє більше мільйона доларів. Нова професія отримала назву — науковий брокер...

Однак це там. А як у нас? Ми вже знаємо, що наступний рік принесе чимало прикрощів, і серед них — 2003 року віщують смугу найбільших техногенних катастроф. Як то кажуть, наша техніка і споруди «дійшли до ручки». Загалом тема «інженер і суспільство» у країні стає гострою як ніколи. Попит на тих, хто вміє займатися наукою, що здатна допомогти, обігріти, вирішити насущні потреби людей і наповнити при цьому бюджет, має підвищитися в найближчі роки дуже сильно. Однак усе це в перспективі, бо в нас поки грім не вдарить...

Власне про це в редакції «ДТ» на засіданні клубу «Еврика!» і відбулася розмова з доктором технічних наук академіком-секретарем Академії інженерних наук України (АІНУ) Віталієм БАРДАЧЕНКОМ. Про його винаходи ми вже писали. На цій зустрічі йшлося про долю прикладної науки.

— Віталію Феодосійовичу, зараз в Україні розвелася сила-силенна академій. Навіщо потрібна ще й Академія інженерних наук?

— Фах інженера — один із найпопулярніших. Інженерів у нас більше, ніж лікарів, учителів, юристів. І якщо є академії медичних, педагогічних, юридичних, аграрних наук, то чому не бути інженерних?

Ніхто при цьому не скидає Національну академію наук України, але в кожній нормальній сім’ї мають бути діти й онуки. Наша академія — це ділові діти НАНУ. Багато з нас працює в КПІ, адже наша академія виникла на базі головного інженерного вузу країни. До Академії інженерних наук входить цілий ряд великих учених, багато заслужених діячів промисловості, головних конструкторів. На відміну від НАНУ, членами якої стають, як правило, учені на схилі років, у нас створено прецеденти, коли для членства не потрібна наявність докторського ступеня...

— Поява нової академії відразу ж викликає підозру, що створюється новий нахлібник у держави. Невже раціонально налаштовані інженери не розуміють, що це шлях у нікуди?

— Ми жодних матеріальних зобов’язань від держави не вимагаємо, нам не потрібно доплат до зарплат за звання і так далі. Не в цьому річ! Я, як і інші члени нашої академії, працюю безплатно і щороку вношу ще сто гривень членських внесків... Але ми просимо надати нашій академії статус державної, щоб висновки її експертизи з технічних питань були вагомими.

Якість експертизи в нашій державі має зараз першорядне значення. Борис Євгенович Патон нещодавно порушив питання таким чином, що Національна академія має брати участь в усіх державних експертизах. Ось і ми пропонуємо, щоб Академія інженерних наук брала участь у реалізації великих інженерних проектів. Ми могли б запобігти багатьом інженерним помилкам. Країна вступила в ринок — потрібні інші важелі, інакше понабудовують такого, що потім за голову хапатимемося.

— Але інженерними науками можна займатися й у НАНУ?

— Становище з інженерними напрямами в Україні різко погіршилося, у тому числі й у Національній академії. Сьогодні ставка техніка тут — 140 гривень. Де можна знайти спеціаліста на ці гроші? Ставка інженера-конструктора першої категорії в НАН — 255 гривень... З такими зарплатами, як тепер, наше наукове військо залишилося без рядових, без сержантів і молодших офіцерів. Часто-густо лише полковники і генерали. А ці люди в шанцях не сидять і в атаку не ходять. Тому зараз, навіть коли є варта уваги ідея і потрібно щось реальне скомпонувати, аби показати промисловцю, зробити це нікому. Нікому!..

Ситуація погіршується тим, що госпдоговірні теми йдуть через Казначейство. А там наказано: «Не пущать!» Нещодавно мені знадобилося для роботи купити три вогнегасники. Одержав резолюцію: «Не можна!» Можна витрачати гроші лише на зарплату, але не можна купувати ніякого обладнання. Тому наша інфраструктура — нульова, у лабораторіях скрізь мотлох. Ми створили передові таймерні пристрої і можемо реально конкурувати на світовому ринку, але коли я переконую приїжджаючих з-за кордону бізнесменів, що займаюся суперпроблемами штучного інтелекту, вони всміхаються — хто в це повірить, бачачи, що ми працюємо на... 386-му комп’ютері?

Треба чесно зізнатися — це вирок, який оскарженню не підлягає. Вже не допоможуть ні залізні комуністи, ні національно свідомі рухівці. Українська наука повністю провалилася в тартарари. Вона привалена мотлохом так, що важко щось під уламками розгледіти. Найбільших галузевих комплексів, таких як «Сатурн», якими можна було пишатися, уже практично немає...

— Однак якщо подивитися зведення ВАКу, кількість учених високої кваліфікації зростає. На деяких напрямах, я сказав би, зростає катастрофічно...

— Катастрофічно — це дуже точно, оскільки триває «клепання» кандидатів і докторів наук. Створюються люди, які від держави згодом одержать відповідні надбавки за ступінь, пенсію, але до практичної наукової праці не здатні. Будь-яка МАУП впорскує в наше суспільство потужний струмінь «дипломованих спеціалістів». Тобто створено організації, у які вносиш гроші й отримуєш без інтелектуальних зусиль усе, що хочеш, у тому числі й диплом. І що можна чекати від такого кандидата чи доктора, приміром, економічних наук? А він одержує ту ж зарплату, що й кандидат технічних наук, який займається реальним упровадженням. Хто ж піде в технічні вузи?

Нам слід розвивати хай-технології. Для цього потрібні молоді, пробивні люди, які ще прагнуть щось зробити, а їх практично немає. Кому передати те, що ми вміємо? Мені вже 55 років і через п’ять років я вийду на пенсію. А я... наймолодший серед членів президії АІНУ.

— Років п’ятнадцять ще можна протриматися...

— Можна, але для користі справи потрібно в шістдесят років іти з активної посади. Іди й твори, якщо є сила, пиши книги, консультуй. Але посаду директора — звільни. Маховик має розкручувати молодший і сильніший. А в нас активні посади обіймають й у вісімдесят.

— Національна академія довго боролася за підвищену пенсію для вчених. Казали: мовляв, тоді справа піде. Дали, але, схоже, стало ще гірше. Адже сподівалися, що пенсіонери звільнять місця для молоді, вийшло навпаки — старики з іще більшим завзяттям тримаються за свої місця...

— Академія себе вбиває цим «поліпшенням» становища вчених. Тепер потрібно годувати пенсіонерів з академічного бюджету. Візьму я молодого хлопця і скажу йому — попрацюй на 250 гривень. Хто піде? Пенсіонер за ці гроші ще може сидіти вдома за чашкою чаю. Але молода людина, котра активно працює в науці, купує книги, має сім’ю, їздить на конференції, — як же вона проживе на цю зарплату? Ось вам і результат — після підвищення пенсій із наукою стало набагато гірше! Крім того, до цієї пенсії всіма правдами і неправдами тягнуться ті, хто до науки не був причетний, — мало не пожежники вже претендують на академічну пенсію...

— Ви знаєте надійну систему, що дозволяла б заслужено відплатити тим, хто вже не може робити великих відкриттів?

— Розумна система має віддавати і тим, хто зробив відкриття скромніші, але реальні! У мене кілька патентів на винаходи, які здобули схвалення у світі. Це забезпечує мені гідне життя. Надходження від реалізації патентів перевищують мою зарплату...

— Розумію, чому ви наважилися на особливу точку зору, якої, впевнений, вам не вибачать колеги...

— Висловлюю її, бо наболіло. У мене у відділах великий відсоток працівників-пенсіонерів. Вони ходять регулярно на роботу (на відміну від молоді), щось «дзьобають» на комп’ютері... А результату ніякого.

Зараз середній вік будь-якої наукової ради понад 65 років. Звучить як анекдот: мене благали залишитися в одній із рад, бо якщо піду, середній вік ради «підскочить»... Як можна вирішувати нові принципові питання в країні, маючи в наукових радах такий віковий склад?

Більшість дослідників уже принаймні 10—15 років не займаються наукою і серйозно відстали. Вони воліють одержувати зарплату, ходити на демонстрації під гаслом: «Врятуйте науку!» — і нарікати на життя. Ну а зарплату дали — горілки випив, закусив, і знову все добре на три дні. І знову чекають зарплату...

— Якщо підбити підсумок, то...

— На мій погляд, у нашій науці становище дуже важке. Цілковита катастрофа може наступити буквально через два-три роки. Ніхто з технарів, які працюють у серйозних структурах, наприклад, в «Укртелекомі», скоро навіть розмовляти з ученими не буде. Заводи до академії вже не звертаються. Що там порадять? Можна припустити, що наука в нас згодом, так само як і на Заході, перейде у фірми. Поки що вони в нас слабкі і цей процес непомітний. Але коли зміцніють, тенденція стане очевидною.

— Сумно, але, як то кажуть, нехай сувора, але правда — перший крок до порятунку...