КАНДИДАТСЬКА БЕЗ ВАК

Про те, що ті, хто захистив кандидатську дисертацію в Інституті біоорганічної хімії і нафтохімії НАН України, отримують відповідний диплом незалежно від рішення, ухваленого згодом ВАК, ми вже повідомляли у статті «ВАК кинуто виклик?» («ДТ», №3, 2003 р.). Із реакцією читачів на цю подію можна ознайомиться на форумі сайта «ДТ». Оглядач нашого тижневика зустрівся з директором інституту академіком Валерієм КУХАРЕМ, аби з’ясувати:

— Що змінилося у присудженні наукових ступенів за рік, який минув відтоді?

— У жодній європейській країні немає ВАК. Ну, можливо, зберігся він де-небудь у країнах СНД як релікт старої системи. Ця практика явно суперечить сьогоднішньому розвитку. Нічим не можна пояснити, чому ми зберегли ВАК — адміністративну структуру атестації наукових кадрів. Хоча всім зрозуміло: чиновник, який сидить в апараті цієї організації, не здатний оцінити роботу, якщо він не фахівець у цій галузі. Приміром, чи може хімік давати оцінку фізикам або математикам? Він не компетентний у цьому. Чому ж бере на себе таку відповідальність чиновник?

Крім того, у нас, як колись у Союзі, діє інша практика — двоступінчата система оцінювання кваліфікації. Я на боці тих, хто вважає — потрібен один ступінь. Практика свідчить: докторські ступені (принаймні у природничих науках) відмирають самі по собі.

— Знаю кількох академічних учених, котрі, маючи вагомі напрацювання для докторської дисертації, багато публікацій за кордоном у журналах із високим рейтингом, однак «із принципу» не захищають її. Ви не вважаєте, що численні й різноманітні протести вчених — ознака глибокої кризи всієї системи?

— Коли створювалася ВАК України, я був причетний до цього. Вона задумувалася як орган нагляду за науковими радами, за якістю їхньої роботи, а не для дослідження особистої справи здобувача. Ми розраховували, що згодом ВАК лише затверджуватиме наукові ради. Їх не має бути багато, бо й захистів із фундаментальної науки зовсім мало. Їх можна було б сформувати, приміром, у Національному університеті ім.Т.Шевченка, у КПІ, в академічних інститутах. Можна знайти сильні колективи експертів і в регіонах.

Проте бюрократична структура й чиновник, котрий її уособлює, виявилися сильнішими. А через п’ять років усе це так зміцніло, що вже самі «батьки-творці» не могли вплинути на трансформацію свого дітища. ВАК пішла не задуманим від самого початку шляхом, а типовим для бюрократичної структури — рік у рік формалізм посилюється: чистка дисертацій під канони, перевірка особистих справ аспірантів, видача дипломів. І все це — замість дослідження принципової якості дисертацій. Так, у раді нашого інституту 21 доктор наук. Тут сконцентровані кращі фахівці, котрі багато років працюють у галузі хімії. Навряд чи з оцінкою такої експертної ради може зрівнятися оцінка ВАК. І все-таки остаточну крапку ставлять там. Хоча, здавалося б, ну що може чиновник? У найкращому разі — перегорнути особисту справу.

— Таке враження, що вчені-природознавці стали заручниками гуманітаріїв. ВАК, можливо, хотіла поставити греблю на шляху гуманітарної лавини, а потопила фізиків, біологів та іже з ними.

— Так, ВАК намагалася ввести низку обмежень, аби поставити бар’єр на шляху необмеженого розмноження «оступінених» економістів, представників соціальних, педагогічних наук... Але це не привело до успіху. Турбує й те, що кількість захистів із природничих і технічних спеціальностей не зростає, а їх якість погіршується. І це природно — у дослідників немає сучасних приладів. Учені йдуть на пенсію, тому кількість докторів хімічних наук різко зменшилася — майже вдесятеро. Гадаю, ВАК така ситуація повинна б схвилювати передусім, але там не звертають уваги на гальмування природничих наук.

Раніше для захисту дисертації мали подаватися три самостійні друковані роботи. Нині, коли вони виконуються колективно, це неможливо. Як вихід — пропонується написати огляд або монографію. Але не завжди вчений бажає займатися цим. Тим паче що ця умова обмежує можливості тих, хто хоче захищатися з технічних наук.

Дуже несправедливо, що деякі журнали ВАК визнає, а інші — ні. Мовляв, у них рейтинг невисокий. Але тоді треба було б виставити рейтинги й іноземним журналам, серед яких чимало «нижчих від плінтуса». Одна річ — надрукуватися в Nature, Science чи в іншому авторитетному міжнародному журналі, а зовсім інша, приміром, — у якомусь польському часописі. Бєлоусов, один із авторів знаменитого ефекту Бєлоусова-Жаботинського, опублікував свої праці в невеликому збірнику. І лише згодом було встановлено, що це піонерська робота — цілком новий етап у пізнанні. Чи засвідчує публікація в другосортному виданні рівень якості самої наукової ідеї? Ні. Публікація є публікація, і ВАК тут не має рації.

— Як мало про що свідчить і формальний обсяг дисертації — робота Ейнштейна з теорії відносності вміщується на половині машинописного аркуша. Отже, великий фізик у нас не одержав би ступеня кандидата наук?

— ВАК визначила кількість робіт, необхідних для докторських і кандидатських дисертацій. Якщо можна погодитися з тим, що для здобуття кандидатського ступеня має бути опубліковано мінімум три роботи, то для докторських такі обмеження взагалі не мають сенсу. Тут доречно пригадати, як раніше бувало — кандидат захищав дисертацію з кількох праць, а йому на раді присуджували докторський ступінь. Це було визнання якості роботи. Нині такий перебіг подій виключений — формалізм править бал. І формальні правила, що не мають ані найменшого стосунку до якості та змісту дисертації, стають дедалі жорсткіші.

Чимало голів рад скаржаться на те, що співробітники ВАК уже починають вимагати оцінювати внесок... інших співавторів в опубліковані роботи. Але положення ВАК вимагає оцінювати лише особистий внесок дисертанта, а не писати досьє на всіх співавторів здобувача. Тут ми вже заходимо в суперечність із законом... Якщо держава встановлює правила гри для вчених, вони мають бути легалізовані, і всі повинні дотримуватися вимог (хай навіть неправильних). Але як я можу обтинати право на подальшу роботу молодому колезі лише через недотримання ним формальних умов, які, до того, і висунуто незаконно? Тому ми в інституті вважаємо, що достатньо атестації нашої ради, і продовжуємо практику видачі власних дипломів, де двома мовами (українською й англійською) написано, яку дисертація і на якій раді захищено. Також надсилаємо документи у ВАК, бо вона видає документ, який дозволяє вченому працювати в Україні.

Водночас у дипломі ВАК, якщо не помиляюся, зникли навіть згадки, в якій раді роботу було захищено. Жаль! Вважаю, у ВАКівському дипломі, виданому кандидатові наук, мають бути записані керівники роботи. У біографіях закордонних вчених обов’язково пишеться, який він університет закінчив, де й у кого вчився в аспірантурі. Це візитна картка вченого.

— У США отримання диплома в кількох кращих університетах дає гарантовану високу зарплату й місце роботи в бізнесі або у кращому вузі. Можливо, і нам піти цим шляхом?

— Зі США до нас в інститут недавно надійшов запит — просили підтвердити диплом, виданий тут. З’ясувалося, наш колишній аспірант пред’явив диплом, виданий нами, в університеті у США. А позаяк американці знають форму диплома ВАК, зі США запросили підтвердження. Ми це зробили, і там без жодної тяганини його визнали доктором філософії. А як же інакше? Учені передусім довіряють самим собі та колегам, розуміючи: від цього залежить їхній авторитет. А що додає підтвердження держави?

— Валерію Павловичу, які перспективи подальшого розвитку ситуації?

— На сайті ВР висять чотири проекти закону про ВАК. Я побіжно переглянув їх і, на жаль, переконався, що вони роблять систему атестації наукових кадрів ще жорсткішою за сьогоднішню. На жаль, коли нинішні тимчасові положення наберуть форми закону, його змінити буде важко. А питається— чи потрібен такий закон?

На мою думку, не потрібен. І ВАК не потрібна. Замість неї слід створити орган при МОН або при НАНУ для контролю за науковими радами. Він має лише давати рекомендації ректорові вузу закрити раду, якщо та випускає неякісну продукцію. І все... Але такий радикальний висновок повинен робитися на підставі не окремого випадку, а в результаті систематичного відстежування й аналізу якості роботи ради.

Я не плекаю ілюзій, що на Заході все ідеально. Там також, трапляється, проштовхують своїх, але «оступінені» в такий спосіб не йдуть у науку. Це дуже важливо. Одна річ, коли, отримавши диплом доктора наук, «учений» іде працювати в парламент або в уряд. Там диплом доктора — лише гарні «погони» без автоматичного підвищення зарплати та права керувати науковим процесом. Інша річ у нас, коли доктор із дипломом приходить у навчальний або науковий заклад. Або в президію Національної академії. Від диплома тут залежить посада й зарплата. Поява такого «вченого» — справжня катастрофа!