І НА «КРАЮ СВІТУ» ВЖЕ НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ БЕЗЛЮДНИХ МІСЦЬ

Через кілька днів після повернення 5-ї Української антарктичної експедиції ми зустрілися з одним з її учасників у стінах Зоологічного музею. Оглянувши опудала пернатих і ссавців представників льодових широт, із котрими «ще вчора» доводилося зустрічатися віч-на-віч, Сергій ЛОПАРЄВ, кандидат біологічних наук, доцент кафедри зоології Національного університету ім. Т.Шевченка вибрав місце на лавочці, навпроти діорами, яка зображує пташиний базар на скелястому острівці. Повний ефект присутності.

Не можу відмовити собі в задоволенні запитати в людини, яка побувала в Антарктиді: чи бачили ви пінгвіна?

— Пінгвінів там бачили всі, — розповів Сергій Олександрович. Проте нам пощастило: зустріли «імператора», який якось заблукав на станцію. Це не часто трапляється. Інколи заходять у цей район із Південної Америки «золотохохлі», дуже цікавий вид. Пінгвінів ми почали зустрічати ще біля берегів Аргентини й далі вони траплялися на всьому шляху до станції, безліч видів.

Зустрічали морських слонів, в основному однорічний і дворічний молодняк. Звичайно старі тварини приходять на свої лежбища для продовження роду. Самки народжують, «швиденько», приблизно за місяць, вигодовують дітей — тугі вгодовані бочечки, спаровуються та ідуть у море. Та, ні, ще два тижні линяють, причому шерсть злазить шматками прямо зі шкірою, як при засмазі.

На Пітермані велика колонія пінгвінів, кілька видів бакланів, качурки, крачки, чайки. Район притулку Расмуссен і Дмарія — справжній рай для альпіністів і просто скелелазів-любителів. Расмуссен-хат являє собою невеличку будівлю розміром і плануванням схожу на купе залізничного вагона — дві полиці зверху, дві — знизу, примус і пара ящиків запасного спорядження. Кілька людей при потребі можуть якийсь час протриматися. Звідси звичайно йдуть на Пірі — найвищу (1900 м) вершину цих місць.

Мені цікаво було подивитися, як розподіляється пташине населення по далеких островах, і ми поїхали в ті місця, які ще не відвідували українські експедиції.

Разом із Ярославом Куценком, начальником станції, і Миколою Старинцем ми на «зодіаку» (моторному човні) зробили дальню вилазку на Анаграми, Рока і Круз. Це найзахідніші групи островів, далі — відкритий океан. Навіть у тиху погоду хвилі, що накочуються, створюють гнітюче враження, посилене видом скель, зализаних водою заввишки майже 20 метрів. На острові Локатор, групи островів Рока, знайшли сліди перебування людини. У 50-х роках тут установили маяк із живленням від ацетиленового балона. Тепер масивні металоконструкції, покручені штормами, мають жалюгідний вигляд.

На південь ми дійшли до Барселота, де вже висаджувалися учасники другої експедиції, і навіть до Дарбо, у сорока кілометрах південніше.

Цього року спробували (на тому ж «зодіаку») досягти сусідніх станцій. Зроблено це не в останню чергу для того, щоб переконатися у власних можливостях на випадок екстремальних ситуацій. Річ у тім, що в зимовий час евакуація зі станції практично неможлива. Хіба що криголам проб’ється до острова. Вдалося добратися за 54 км до станції «Палмер», де обмінялися подарунками зі здивованими американцями. Відвідали «Лакрой», англійську станцію тимчасового відвідування, і аргентинську, на відстані понад 100 км від своєї бази. Дійшли висновку, що за умов не занадто складної льодової обстановки можна добратися до цих станцій, які мають більш надійний зв’язок із світом.

На «Лакрої» літня партія, лише два чоловіка, займалися дослідженням впливу рекреації людини на природу. Візити численних суден і яхт нервують птахів, змушують їх переміщатися. Зараз прибережна частина Антарктики стала місцем туризму, який чомусь називають екстремальним. Хоча труднощі, в основному, є для команд суден, які обслуговують туристів. Приміром, коли в «хвилю» матросам доводиться стрибати у воду, щоб притримати човен під час посадки стареньких бабусь і потім ледь не на руках виносити їх на берег. Туристи перебувають під досить жорстким контролем («ходити стежками, мох не топтати»), але їхня кількість починає негативно впливати на розподіл і поведінку птахів і тварин.

Існує Мадридська угода, в якій говориться, що Антарктида закрита для комерційної діяльності. Туризм — саме така діяльність, і якщо він процвітає в якійсь частини Антарктиди, отже є угоди, відкриті чи закриті, між туркомпаніями та клубом антарктичних країн, які допускають це. Залежно від класу кают і типу судна квиток до Антарктиди на 10—17 днів обходиться від 5 до 12 тисяч доларів. Але людина, прилетівши на «край світу», до «Терра дель фуегд» (так аргентинці називають Вогненну землю) може добратися самостійно. У невеличкому містечку Ушуайя можна найняти яхту приватника, який згодиться повезти вас за 3—4 тис. доларів із «носа» у групці з чотирьох—восьми чоловік. Однак при цьому доведеться тулитися в малюсінькій каютці, самому прати й готувати їжу по черзі зі своїми попутниками. Пережити ж хитавицю в протоці Дрейка на яхті — це не те, що на великому теплоході. Разом із туристами можуть з’являтися люди, щоб оцінити ситуацію на станції і зробити свої висновки. Потім такі приватні думки можуть відіграти свою роль при вирішенні питання «бути Україні в Антарктиді чи ні».

Члени «клубу» повинні платити до антарктичної скарбниці певний внесок. Для України сума значна, але ми її поки що не платимо. Нехай це через розруху. Проте ж уже шостий рік... Крім того, «в обмін» за надані Україні квоти на виловлення риби і криля в Антарктиці передбачено проведення морських наукових досліджень у цьому регіоні. Ми ж торік від морської експедиції відмовилися. Все це може змінити погляди світового співтовариства на Україну як на антарктичну державу.

— Як затребувані результати вашої річної роботи як біолога?

— Взагалі статус ученого вимірюється кількістю публікацій і посилань на них. Також важливо створити свою школу, мати учнів. З того матеріалу, що я набрав, вийде статті три-чотири. Одну з них є сенс опублікувати в якомусь зарубіжному орнітологічному журналі, оскільки про футляроноса, котрого я спостерігав, мені траплялося лише кілька статей, чого не скажеш про пінгвінів чи поморника.

На жаль, багато матеріалу — водяних безхребетних, лишайників і мохів, — зібраних мною на прохання інших учених довелося залишити на станції до наступної експедиції. Я не проти того, щоб нас зустрічали з оркестром, але хіба так багато грошей потрібно на доставку 200 кг вантажу? Адже цілком можливо, що за цей рік за результатами подібних спостережень першими опублікують статтю американці чи ще хтось.