ГОЛОС ІЗ КОСМОСУ

Відомо, що, перш ніж у космос полетів Юрій Гагарін, з орбіти пролунав людський голос. Світова преса зробила з цього факту сенсацію. Говорили, що Ради потай послали когось на орбіту, називалося навіть ім’я космонавта. Потім виникла версія, що перший підкорювач Усесвіту загинув. Насправді ж увесь гвалт зчинився через те, що було запущено супутник, на якому випробовувався унікальний магнітофон для космонавтів. Історія його створення пов’язана з роботою групи талановитих київських інженерів, якою керував Микола Тумаркін. З ним зустрівся оглядач «ДТ».

«Підслушка» для Штірліца

«Вперше магнітофон я побачив 1958 року, - розповів Микола Тумаркін. - Тоді я працював в Особливому конструкторському бюро (ОКБ) «24-та скринька», і в нас було створено відділ звукозапису. Нам дали німецький «мініфон», попросивши зробити прилад менших розмірів. Німецький магнітофон був залізною скринею величиною як дві коробки від «Казбека». Якість відтворення звуку - невисока. Писав він на дріт приблизно півгодини».

Зараз, коли магнітофон став невід’ємною частиною побуту кожного з нас, нам важко уявити собі, наскільки це складна конструкція. Невдачею скінчилися спроби створити такий апарат у спеціальному московському НДІ. У Києві спробували виготовити його на «Комуністі». Теж не вийшло. Тоді запропонували спробувати щастя молодим співробітникам ОКБ «24-та скринька». Судячи з усього, замовники діяли «методом тику». Багаторазове дублювання завдання, що практикувалося тоді в «оборонці», дозволяло рано чи пізно знайти десь унікальне поєднання знань, таланту, кваліфікації і вирішити найнездійсненніше завдання.

«Мені просто пощастило, - вважає Микола Валеріанович, - я закінчив Київський технікум радіоелектроніки і здобув чудову освіту. Нас навчали за інститутськими підручниками і заодно розвивали творче мислення. Якщо відповідав на іспитах правильно, це була лише «трійка». А коли придумував щось своє, міг розраховувати на вищу оцінку. Ну а якщо пропонував якесь оригінальне нововведення, ставили «відмінно». Я запоєм читав праці Академії імені Жуковського й інституту № 17 (фактично «Телефункен», після війни перевезений із Німеччини до Москви). Крім того, я затятий радіоаматор. Це теж дуже стало в пригоді. Таким щасливим збігом обставин пояснюю те, що випускник технікуму став начальником найважливішої лабораторії».

- Чому вам вдалося створити те, що виявилося не під силу іншим?

- Ми робили прилад у потужному колективі. Тоді ще не було фірми Корольова та інших чудових закритих фірм, які згодом виникли в Києві. У нас працювали фахівці всіх рангів і, що важливо, різного віку. Була серйозна традиція. Крім того, ентузіазм був шалений - ми майже не йшли з роботи. За лічені тижні зробили перший у країні магнітофон.

Коли він запрацював, це зчинило фурор. Почали приїжджати високі гості. Особисто завітав із Москви навіть член політбюро Фрол Козлов. Постало питання організації інституту. Нам дали невелике приміщення на території меблевої фабрики у Святошині. Це був перший поштовх до розвитку. Потім швидко виросли в гігантський надсекретний інститут-завод, за роботою якого стежили фахівці всього світу. Тут створювалися прилади, що випереджали подібні зразки навіть передових електронних держав. Виконували урядові замовлення. Працювали на авіацію, космос, морський флот. Тим часом на планеті розпочалася боротьба за переділ світу. СРСР взявся за освоєння Африки. Почали робити апаратуру навіть для тропіків. 1959-го - на початку 60-го нам запропонували зробити апарат для першого космонавта.

Магнітофон для Гагаріна

«Пам’ятаю, роботу почав із того, що купив в аптеці гумову... губку для виготовлення простого вібростенда, - з таким побутовим епізодом пов’язав Микола Тумаркін найважливіше урядове завдання. - Було зрозуміло: літати магнітофону доведеться в непростих умовах. Схему апарата повністю виготовили на напівпровідниках. Але тоді ще не було друкованих плат. Ми відразу вирішили, що паяти схему на дротиках для космосу дуже ризиковано. Тому в текстоліті спеціально профрезерували канавки, покрили міддю, залили оловом, поставили клепки. Це був прообраз нині повсюдно визнаного друкованого монтажу.

Перший космонавт мав літати 90 хвилин. А дроту вистачало лише на годину безперервного запису, тому довелося придумувати, щоб магнітофон працював лише десять секунд по закінченні кожної фрази, а потім вимикався. Для цього вперше застосували автопуск. Японці такий винахід запатентували лише через рік. Ще в тому магнітофоні використали автоматичне регулювання підсилення, щоб вирівнювати рівні голосу і позбуватися шумів.

До речі, спочатку ми думали, що в кабіні космонавта стоятиме космічна тиша. Виявилося, космічні кораблі дуже гучні. Тут працює багато вентиляторів, апаратура скрипить, шумить повітря, і на роботі мікрофонів це негативно позначається. Складність була й у тому, що спочатку нас не пускали на корабель, отож ми не врахували суттєвих деталей, приміром, не передбачили, як керувати роботою магнітофона в невагомості. А тут ті ж звичайні кнопки створюють чималі проблеми космонавту. Адже в невагомості людина, яка натискає на вимикач, летить у протилежний бік. Тому одним пальцем у космосі на кнопку натискати не можна. Було розроблено спеціальну кнопку, що стискається з двох боків. Ще більше проблем викликала боротьба з вібраціями і перевантаженнями».

Хрестоматійну історію про роту солдатів, яка марширувала по мосту і зрештою його зруйнувала, школярі сприймають з певною дозою недовіри. Проте для конструкторів, які готувалися послати в космос магнітофон, історія обернулася майже жахом. Їм поставили умову: апарат має витримувати перевантаження до 100G (при цьому вага космонавта наблизилася б до 10 тонн). Здавалося б, навіщо прилади розраховувати на такі величини, якщо космонавт глухне вже при 15G? Однак із Зоряного відповіли, мовляв, є різні люди і ситуації. Працюйте!

Вимогу поставили недаремно - при посадці на землю траплялися сильні удари. Вони бували і при невдалих стикуваннях, розстикуваннях. Людина при цьому сидить у кріслі і якось амортизує. А жорстка конструкція обрушує на магнітофон різкий удар - при цьому клавіші, кришка, частини приладу розламуються. Можна лише уявити, в якому стані перебували перші космонавти, коли після зльоту все навколо вібрувало і тремтіло!

Довелося вдатися до спеціального дослідження - апарат перевірили на вібростенді і виявили: на низьких частотах (30-40 Гц) він не боїться вібрації. Найнебезпечніші частоти 200-300 Гц. Більш високочастотні вібрації знову не страшні. Результат дослідів - було поставлено спеціально навантажені амортизатори і резонанс переведено на частоту близько 30 Гц. Вдалося домогтися надійної роботи апаратів.

За гроші так не працюють...

Київські керівники закритих «скриньок», очевидно, боялися високого начальства і тому виходили на нього через московських посередників. У цьому був сенс, коли щось не ладилося. Але посередництво мало і зворотний бік. Особливо коли справа стосувалася розподілу благ після успішно виконаного завдання. Так, виконання роботи з польоту магнітофона на супутнику зарахували... відомому московському ученому Бикову. Після цього він став директором інституту й одержав звання Героя Радянського Союзу. А боязке київське начальство прогавило нагороди і почесті, оскільки виконувало роботу за... договором. Так, головному конструктору в Києві дістався лише орден Трудового Червоного Прапора, директору - «Знак пошани». А виконавцям - «велике спасибі, товариші!»

«Втім, - вважає Микола Валеріанович, - нам тоді було не до почестей. Та й коли я зробив апарат, був замолодим для високих нагород. Подяк у мене більше усних. Зате без роботи не простоювали. Одного разу приїхали з Москви (ще був живий Корольов) і сказали, що готується політ на Місяць, а скафандр не обладнано магнітофоном. Скафандр уже був насичений апаратурою життєзабезпечення, зв’язку. Додати щось було складно, тому поставили умову - вагу довести до мінімальної і зробити в аварійному порядку. Знову, за договором із московським інститутом, швидко зробили потрібний апарат...»

Микола Валеріанович продемонстрував мені крихітний квадратний магнітофончик. Знайшов дуже точні слова для його опису: «Бачите, який він насичений, напружений. Ось дротик 0,3 мм на півтори години роботи. Тоді були перегони з американцями. Працювали день і ніч, не виходячи з заводу...

Однак Корольов помер. На Місяць наші не полетіли. Апарат став літати на всіх наступних кораблях із космонавтами. Одержали лист із подякою з Зоряного містечка. Дали велику премію...»

- Велику - це скільки?

- Ну, річ, може, й не в грошах. Зарплата в мене була 180 карбованців. І одержувати багато грошей вважалося непристойним. Мені навіть інколи доводилося відмовлятися від зарплати, бо, порівняно з товаришами, я здавався багатим. Навіщо я це робив?... Візьмемо такий приклад - люди знаходять скарб. Їм вистачить і десятої частини, але вони неодмінно поб’ються, ділячи його. Коли ми намагаємося зрозуміти, чому тоді вдавалося за копійки робити унікальні речі, то це тому, що було дотримано справедливості. Якщо ми працювали вночі, нам могли дати машину - поїхати на пляж, відпочити й оговтатися. Ми відчували свою потрібність. Та й як цікаво було! Тільки за гроші так не працюють.

Навколокосмічні жарти

«Траплялися й курйози. У мене залишився один апарат. Звісно, винести з підприємства магнітофон не можна було. Та одного разу мене попросили продемонструвати, що він може і як працює та дивовижа. Вирішив пожартувати - зробив котушечку, що дозволяла зняти якісний запис телефонної розмови, і записав перемовини співробітників із бухгалтером, який не хотів за щось платити. Потім пред’явили запис директору. Бухгалтер одержав догану... і ми теж, оскільки користуватися магнітофоном з побутовою метою було заборонено...»

«Чи ось іще: викликали в Зоряне містечко продемонструвати наш перший магнітофон. Напруга шалена. Спізнилися. Не стикуються якісь дроти. Доводиться щось різати, ізолювати, вмикати. І ось нарешті врубаю, і тут... з магнітофона чується звук кроків, свист і починається блатна пісня з матом про Мурку. Забули її стерти... Навколо висока комісія... Космонавт Горбатко розрядив обстановку: «Завжди в цих піснях слова якісь неясні...»

«На космодромі в Байконурі усе охороняється надзвичайно. «Буран» готується до старту. Його покривають тепловідбиваючими плиточками за особливою технологією. А на одній з плиточок надряпано «коротке брутальне слово». Напевно, без цього злетіти важко...»

«Ракета стоїть на старті. Ось вона вже має стартувати, і тут виявляється теча - лопнула трубочка, а все тому, що хтось, певне, клацнув «просто так» тумблером. Усі «на вухах». Підійшли й почали запитувати солдатика: «Ти зробив?» Він: «Ні, ні». - «Нам треба знати, щоб зрозуміти причину. Ми тобі даємо відпустку, премію, тобі нічого не буде, тільки скажи...» Він опускає очі і мимрить: «Так...»

«Коли був пуск ракети, нас усіх замикали. Одного разу я потрапив на спостережний пункт. Відкритий майданчик. Над головою лише дах. Це найближче до ракети місце, куди пускали спостерігачів. Коли по телебаченню дивишся пуск, уявити важко, що реально відбувається. Ліворуч-праворуч - бомбосховище. Коли це поруч і знаєш, що ракета інколи вибухає, свердлить одна думка: добігти до бомбосховища не вдасться...»

«Блискучі в нас на фірмі були конструктори, чудові працівники. Причому колектив створювався десятиліттями. Тому коли робили техніку, повторити її комусь було важко. Зараз телефонують інколи з Москви і запитують: «Хто ще в СНД може зробити таку апаратуру?» Відповідаємо: «Ніхто». І це, на жаль, так. Кілька років тому росіяни мали летіти з американцями і замовили нам частину апаратури. Доводилося робити багато що майже за власний кошт. І вже не змогли. То й політ не відбувся через це...

Я гадав, це тільки в нас так, але те ж саме на «Арсеналі», на «Артема». Були світлі конструкторські голови, але ніде не знайшлося заповзятливої людини... Ось зварювання в нас найкраще в світі, а побутові зварювальні апарати в магазинах із... Австрії. Не змогли розпорядитися багатством, яким володіли. Чому не зробили ці підприємства україно-російськими, щоб вони приносили користь усім? Працювали б люди, кадри збереглися б... Чого ми досягли, довівши все це до краху...»

Мрія

- У ЗМІ гуляла байка про те, що в Юрія Гагаріна, коли почали відлік, пульс підвищився до 127, а коли він полетів і почалися перевантаження, - упав до 120. Чи так це?

Микола Валеріанович хитає головою:

- Не думаю. Я дуже ретельно прослухував усі записи польоту, і мені здалося, що він узагалі не хвилювався і був навіть флегматичним. Хоча уявляю, як мала почуватися людина, сидячи в ракеті. Ось Корольов дуже м’яко йому каже: «Юро, будуть перевантаження, ти можеш мовчати, ми тобі говоритимемо. Залишилася хвилина...» Гагарін відповідає: «Ви мене за секунду попередьте». - «Добре, ми тобі дамо відлік».

І почалося на авіаційний манер: «Двадцять, дев’ятнадцять... три, два, один, старт». Чутно в записі, як заревіли двигуни, і Гагарін вимовив трохи захопленим голосом своє знамените «поїхали». І ні дрожу, ні переляку в голосі - нічого. Потім заспівав пісню «Летите, голуби, летите». Перевантажень спочатку не було - старт починається дуже плавно.

Потім йому сказали: «Відійшла перша ступінь». Відійшла друга... Коли знявся ковпак і Гагарін побачив Землю в блакитному ореолі, у нього був захоплений голос. А потім до середини польоту скінчився запис. Він перемотав магнітофон трохи назад і почав писати знову. Всі уривки, які зараз звучать, - із нашого апарата...

Я запис аналізував - щось треба підправити. Ми тоді не здогадалися, що в невагомості швидше крутитимуться механічні деталі. І тому якість переписаних записів набагато гірша за оригінал. Запропонував москвичам: давайте, поки живий, поки мої хлопці ще щось можуть, цей апарат відновимо і зробимо перезапис. І взагалі такий оригінал має цінуватися - адже вже хтось бортовий журнал Гагаріна продає з аукціону...

Втім, апарата, який літав із Гагаріним, я, попри всі спроби, знайти не зміг. Якщо його теж продали, то має бути десь хоч слід. Жаль, бо цього магнітофона ніхто не може увімкнути. По-перше, пульти загублено, він простояв сорок років без діла. Треба його правильно розкрити, переглянути, залити мастило, зробити профілактику. Це можемо зробити лише ми. Інакше він загине... Апарату загрожує ще одна небезпека - при його виготовленні було використано срібло, золото. Його можуть віддати на переплавку...

Через Асоціацію космонавтики я намагався порушити питання про те, щоб відновити запис для виставок, які у нас влаштовуються. Сорокаріччя першого польоту відсвяткували торік. Попереду - святкування піввікового ювілею польоту людини в космос. Я вже телефонував росіянам і пропонував: у вас апаратури багато, ви зацікавлені, щоб вона потрапила в Політехнічний музей. Я допоможу все відновити. Люди чудово до нас ставляться, але треба доїхати, а мені ніхто не хоче дати відрядження до Москви...

В Україні немає музею історії техніки. Треба популяризувати вищі досягнення українських вчених та інженерів. А що може бути кращим для цієї мети від магнітофона, на якому записано конкретний голос. Це викликає жвавий відгук...

P.S. Усі в світі знають історію створення в гаражі персонального комп’ютера та слави й багатств, що впали на голови двох американських студентів. Стала хрестоматійною біографія Білла Гейтса, який залишив інститут після другого курсу, щоб почати створення імперії «Майкрософт». Сучасний науково-технічний фольклор створив масу міфів, які вражають уяву, надихають молодих американців на подвиги...

Наша біда не лише в тому, що ми зовсім не знаємо своїх героїв і що вони не «розкручені» журналістами належним чином. Українська (як і російська) драма в тому, що фінал наших геніїв дивовижно схожий і неодмінно трагічний - створивши велике, вони завжди опиняються біля розбитих ночов: у злиднях, у забутті, повністю викинутими з життя, забутими суспільством, яке вперто не хоче гідно оцінити їхніх досягнень. А хіба можуть такі долі надихати на подвиги наступні покоління?...