Ганновер-мессе: «У крамниці було все —мед, дьоготь і пістолет»

Але найбільше відвідувачів зібралося біля стенда, на якому грався механічний «Скорпіон» із вісьмома ногами. Авторами витвору були викладачі та студенти університету з Бремена. До речі, участь студентів у всіх видатних проектах, із якими нас ознайомили в Німеччині, була обов’язковою. Можливо, саме це й надавало новинкам шарму та особливої креативності. Важливо й те, що творці «Скорпіона» привезли на виставку випробувальний майданчик для свого дітища, на якому було побудовано пустелю зі спеціальними перешкодами, камінням, деревами.

Бременський робот легко рухався піском. Йому неважко було подолати величезне каміння. А коли на шляху траплялося дерево, він починав лізти на нього. Коли робот залізав на тоненьку гілку, то обхоплював її «лапками» й швидко переміщувався нею, не поступаючись у спритності будь-якій комасі. Програма дій, закладена в його «мозку», була надзвичайно різноманітна, і йому, мабуть, не становило труднощів прийняти найкраще рішення.

Пізніше я відвідав український стенд і попросив професора Національного технічного університету (КПІ, Київ) Валентина Томашевського поділитися своїми враженнями про виставку:

— Наскільки можу судити, наші розробки не гірші від світових. Кафедра технічної кібернетики у КПІ, яка займається робототехнікою, випустила чудовий підручник обсягом близько 1000 сторінок із навчальним диском. Можна запустити програму, подивитися, які математичні схеми закладено, і програти різноманітні ситуації. З цього стане зрозуміло, як робот працюватиме...

— Але це підручник, а чи є у вас реальний зразок?

— За математичним забезпеченням, моделюванням роботів ми не поступаємося німцям, але в нас проблема з технологією реалізації задуму.

— Проте німці створюють реальних роботів, що випускаються багатотисячними тиражами. Вони вже працюють у багатьох країнах світу. Ви бачили представників нових поколінь їхніх роботів, виставлених у павільйонах?

— Так, я бачив робота, який ніби повторює рухи того, хто перебуває навпроти. Але він не до кінця їх відтворює...

— Невже й демонстрований університетом Бремена робот «Скорпіон» вам не сподобався?

— Це приголомшливий робот-багатоніжка, що може рухатися по будь-якому ґрунту, долати перешкоди, лазити по гілках...

— А якщо порівняти з ним те, чого досягли наші вчені? Наприклад, пригадати робота, якого привозив на «ЦЕБІТ» кілька років тому ректор Донецького університету штучного інтелекту, двічі доктор (другий науковий ступінь ректор отримав за релігійні заслуги) Анатолій Шевченко. Він переконував, що це — передвісник робота, який незабаром переміщуватиметься по будь-якій пересіченій місцевості й шукатиме там міни...

— Я був в інституті Шевченка кілька разів... Українську робототехніку потрібно дивитися в КПІ на кафедрі технічної кібернетики. Але нам бракує технології втілити все це в життя...

— Хто ж заважає нашим вченим об’єднатися, наприклад, із ірландцями, фінами, німцями, і здійснити ривок, як це зазвичай роблять на Заході?

— Потрібне фінансування...

Ось і названо останню перешкоду, перед якою завмирає, як загіпнотизований, український учений. Ніяк не можу зрозуміти одного — адже коли ідея вартісна, фінанси знайти не так уже й складно. Досить навести приклад Інституту термоелектрики в Чернівцях, який кращі свої роботи робить за японські, французькі, китайські гроші, до речі, спільно з інженерами й ученими з інших країн. І все тому, що у своїй галузі теоретично він реально на десять років випереджає інших.

Мимоволі пригадується репліка японських творців робототехніки, які ще на початку 80-х подивилися на якійсь виставці вироби радянських колег. Тоді в них народилася фраза, що стала згодом крилатою: «Ви відстали назавжди»...

Антисусанін для автомобіля

Ще років чотири тому, коли я їхав з аеропорту в Ганновері до готелю, вперше побачив у таксі невеликий екран, на якому на карті фіксувалося переміщення нашого автомобіля містом. Із таким «антисусаніним» важко було заблукати. Про апаратуру, що дозволяє з допомогою обміну сигналами з супутником встановлювати точне розміщення автомобіля на планеті й наносити його на карту, тоді в Україні вчені розповідали як про мрію, яку їм вдасться втілити не раніше 2006 року. Таку апаратуру вони проектували, проте в Києві (про інші міста й не кажу) її не розроблено й сьогодні. Навіть якщо комусь в Україні спаде на думку купити західний автомобіль, обладнаний такою електронною технікою, ця система тут не працюватиме, бо не створено відповідних карт для українських доріг.

Учасник «ЦЕБІТ-2006» Андрій Мірошниченко, науковий співробітник Інституту проблем математичних машин і систем НАНУ, в розв’язанні цієї проблеми не побачив жодних особливих складнощів.

— Щоб це реалізувати, потрібний усього-на-всього GPS-приймач, який у Німеччині коштує десять доларів, плюс невеличкий прилад ще за двісті п’ятдесят доларів. І все!..

— Коли все так просто й недорого, що ж заважає впровадити таку систему в нас?

— У цьому просто немає потреби. Зверніть увагу — у кожній українській вантажівці, яка возить вантажі в Європу, таку апаратуру встановлено. Річ у тому, що на західних дорогах темп руху інший, та й дорожня мережа там набагато густіша, тому організація руху має бути досконалішою. А в нас усе набагато тихіше й спокійніше. Переконаний: якби виникла така потреба, все це було б завезене негайно, встановлене і швидко запрацювало б. Тим паче що картографія в нас чудова — далеко не кожна європейська держава має щось схоже на неї. Розробити відповідні карти нескладно.

— У Гамбурзі німецькі фахівці розповідали, що вони розпочали реалізацію проекту, який дозволив би на кожній зупинці (навіть на сільській дорозі!) поставити електронне табло, де висвічувалися б повідомлення, через скільки хвилин рейсовий автобус прибуде на зупинку. Для цього електронне табло через супутник пов’язують з автобусом, звідки через короткі проміжки часу посилається сигнал, де він зараз перебуває. Для нас такий сервіс видається фантастикою...

— Це вже від дуже доброго життя, хоча жодних технічних складнощів або особливої новизни в цьому немає.

— Усе просто, але чому ж для нас недоступне?..

— Річ у тому, що в нас дуже дорого коштує канал зв’язку. І доки так залишатиметься , нічого схожого не поставлять. Уявіть, у скільки виллється поїздка вантажівки чи автобуса Україною з визначенням через супутник місцезнаходження його кожні десять секунд... До того ж хіба це так життєво необхідно? Будь-хто у нас скаже: у принципі, без цього можна обійтися...

Молодий учений торкнувся глибинних основ нашого буття — «у принципі, без цього можна обійтися». Якщо розвивати цю думку далі, можна зробити висновок: багато що того, що стало нормою у Європі, нам, у принципі, не потрібне... Як така філософія відрізняється від того, що демонструвала виставка! Тут електронного «антисусаніна», пов’язаного із супутником і здатного провести вас найзаплутанішим лабіринтом у західному місті, пропонувало безліч фірм із усього світу. Все засвідчувало: ця «життєво не необхідна» нам послуга завойовує собі дедалі більше місця. Популярна німецька фірма ВMW виставила свої останні моделі з зазначеними навігаційними системами. Уявляю, що станеться, коли європеєць заїде таким автомобілем до нас, — його навігатор відразу ж осліпне й мимоволі повідомить про те, що Європа залишилася позаду...

«ЦЕБІТ» на хуторі поблизу Диканьки

Після всіх ганноверських технічних новацій захотілося подивитися, як тут поданий хай-тек України, як він відтворює її найбільш далекоглядні помисли. До слова, хоча обійшов усі найпопулярніші павільйони виставки, жодних ознак високих технологій нашої країни не знайшов. Це при тому, що кілька разів наштовхувався на просторі російські стенди, біля яких статечні представники люб’язно розповідали про майже наполеонівські плани відповідних компаній.

Знайшов за довідником стенд України і не без хвилювання рушив у павільйон номер вісім. І ось переді мною національний стенд України... До речі, що це таке — національний стенд на профільній виставці? Усі фірми з реальними комерційними досягненнями розміщуються в павільйонах за напрямами, щоб їх порівняли з конкурентами. Чому ми, як і колись, усі сидимо за одним столом?

Обійшов навколо українських експонатів раз, вдруге. Прочитав написи: тут розмістилися представники провідних українських університетів, НАНУ, Мінпромполітики, МОН, приватних фірм... Згадався безсмертний Гоголь: «В лавке было все: мед, деготь и пистолет».

Представники українських організацій, які вирішили показати свої досягнення світові, сиділи буквально лікоть до ліктя. Але найбільше дивувало інше — вони не звертали жодної уваги на публіку, що шастає павільйоном. І це тоді, як на індійському та інших стендах по сусідству вже помітили моє коло й почали наполегливо запрошувати ознайомитися з їхньою продукцією...

Наші ж уперто не хотіли мене помічати. Тоді я сам звернувся до юнака, який трудився, втупившись у ноутбук. Відрекомендувався, що я з відділу науки українського тижневика «ДТ», і попросив розповісти, які досягнення він тут представляє. Молоде дарування відірвалося від екрана й повідомило, що начальство зараз на зустрічі, а він не має права без його дозволу щось розповідати...

Приїхали!.. І це після того, як німці з такою доброзичливістю й відкритістю роз’ясняли найменші деталі своїх розробок. Та й усі інші на виставку, мабуть же, приїхали для того, щоб якнайбільше розповісти про себе. А тут така законспірованість. Думав, що схожі ситуації в країні вже канули в минуле.

На щастя, в цей момент з’явився професор Віталій Бардаченко. Він розповів, що в нього нарешті зрушила з місця справа з його знаменитим закодованим ключем, про який неодноразово розповідало «ДТ». Ключ уже випускають на підприємстві «Сатурн» у Києві. Ним зацікавилися китайці. Віталій Феодосійович запросив до розмови ще кількох учених. Незабаром біля українського стенда вирувала імпровізована прес-конференція, у якій взяли участь професори Анатолій Кулик із Національного аерокосмічного університету (Харків), Георгій Кузнєцов із Національного гірничого університету і багато інших.

А.КУЛИК — На виставці представляємо ряд наших розробок. Перша — літаюче «Колібрі». Це безпілотний літальний апарат, який стартує з руки. Перед ним поставили завдання — сфотографувати об’єкт із високою розрізнювальною здатністю. Він сам приймає рішення, як виконати завдання, — врахує туман, зустрічні дерева і так далі. Важить апарат близько ста грамів. Це дешевий інструмент для того, щоб моніторити на шляхах, лісових масивах, отримували конфіденційну інформацію.

— А чому ви не показали його тут у реальній роботі, як це роблять німецькі університети?

— Таке завдання непосильне для кафедри. Принципово ми навчилися проектувати такі машини. А щоб презентувати готовий продукт, потрібна державна або якась інша підтримка. Не можна скомпрометувати ідею — а якщо наше «Колібрі» вдариться в колону?

Перебування на «ЦЕБІТ» переконало в тому, що ми значно просунуті й у створенні комп’ютерних навчальних інтерактивних програм. Ми ознайомилися з навчальними програмами в сусідньому павільйоні, де презентовані найкращі університети Німеччини. Проте не побачили принципових рішень, які були б вищими за наші. З погляду апаратного втілення, програмної підтримки, вони, безумовно, кращі, але з погляду розуміння глибини освітнього процесу, з погляду діалогу комп’ютерів і студентів — ми вищі.

— А ви не намагалися запитати в німців, яке враження на них справили ваші досягнення?

— Ми не хвалимося: і в КПІ, і в Дніпропетровському гірничому, і в ХАІ є дуже достойні ідеї. Якби нам об’єднатися, ми могли б істотно просунутися на ринку.

— І що ж вам заважає?

— Насамперед фінансові питання. Ми все це робимо безплатно. Але на «ЦЕБІТі» ми одне одного знайшли, переконалися, що кожен із представлених тут вузів рухається у певному напрямі, більше того — ми доповнюємо одне одного.

— Чотири роки тому на «ЦЕБІТ-2002» майже не було представлено охоронну апаратуру, а сьогодні серед аналогічних фірм тут не проштовхнутися. Може, і на вашому напрямі тиша перед бурею?

— І все ж українська ніша — це комп’ютерні навчальні системи. Запитайте будь-якого розробника дистанційного навчання, які в нього можливості з доведення теорем? Жоден із представників, із якими ми зустрічалися тут, у тому числі й на стендах Німеччини, не відповів нам позитивно.

Г.КУЗНЄЦОВ — Одне із завдань, які ми ставили, — можливість доведення студентами теорем. Звичайно, не можна студентові вкласти інтелект, але його можна навчити рухатися за алгоритмом доведення і повернути на правильний шлях. Це ми вже вміємо, а наші конкуренти — ні.

А.КУЛИК — Студент сьогодні, як правило, не може працювати з числом — у нього немає відповідної культури. Її втрачено в школі, а навчити майбутнього конструктора шанобливого ставлення до числа — дуже важливо в інженерній освіті. Якщо нас кілька років тому потішали японці, котрі не могли перемножити найпростіші числа, то сьогодні ми приходимо і в нашій школі до такої ж ситуації. Тобто школа перестала давати фундаментальну математичну підготовку. А це втрата всього: логіки, елементарних знань... Виправити те, чого недовчили у школі, ми не можемо. Але ми знайшли нішу — це має бути комп’ютерний учитель, який ліквідує ці проблеми...

Невдовзі повз український стенд важко було пройти відвідувачам. Тут скупчився натовп учених і викладачів, які завзято обговорювали проблеми освіти, Болонський процес і навіть висловлювали впевненість у тому, що висока якість викладання математики в українській школі дозволить нашим випускникам вільно почуватися в Німеччині, Європі, США, де, мовляв, освіта сходить нанівець. А захоплення гуманізацією освіти, менеджментом, маркетингом завдає шкоди, — були переконані деякі із учасників обговорення. — Це все потрібне при управлінні фінансовими потоками. Але це в західному суспільстві, яке не хоче працювати, не може працювати і вже не працюватиме ніколи...

Тут пригадалося висловлювання колишнього міністра освіти і науки Василя Кременя. Його вимушене зізнання в тому, що на міжнародних олімпіадах наші школярі нерідко перемагають, проте водночас розгублюються в ситуаціях, коли потрібно прийняти швидке й нетривіальне рішення, запало в душу. Справді, чому ж західні однолітки легко випереджають наших, вирішуючи великі завдання? Чому не допомагає нашим уміння вибудовувати причинно-наслідковий логічний ланцюжок? Визнаймо, що, за великим рахунком, і для вирішення серйозних наукових завдань західна школа краще готує людей. Приклад — кількість Нобелівських лауреатів, яких випустили німецькі, британські, американські школи. Хіба можна порівняти їхні досягнення з нашими на цьому терені? Можливо, час визнати — наша освіта не спрямована на розвиток креативних здібностей?..