ЕТИКА І БІЗНЕС — ЗАВДАННЯ НА ВИРІСТ

Бувають несподівані збіги. Вранці 27 вересня мені показали документи про дивні інновації в Асканію-Нову. Їхня особливість у тому, що в різні роки гроші тричі відсилалися з Державного інноваційного фонду під обіцянку революційно перебудувати обробку вовни асканійських овець. Проте вівчарі... не побачили їх жодного разу, оскільки грант відразу ж транзитом пересилався до славного центру в місті Харкові.

Того ж дня прийшов факс із Міжнародного інституту менеджменту (МІМ) із запрошенням на «круглий стіл», присвячений... етичним засадам ведення бізнесу в Україні. Треба ж таке! Звісно, у державі, що посідає призові місця у світі з корупції, де нерідко чиновник і бізнесмен — близнюки-брати, говорити про етику в бізнесі видається безглуздим. Мабуть, саме так вирішили і багато колег-журналістів, які просто проігнорували цей захід. Та й у вчених і бізнесменів, що брали участь у «круглому столі», також не було особливого оптимізму з приводу перспектив теми. У кожному разі Юрій Єхануров, голова комітету з питань промислової політики і підприємництва Верховної Ради України, не без іронії зазначив, що середня зарплата жителя Києва наближається до мінімальної межі. З чого можна зробити один висновок — кияни вважають за краще одержувати основну зарплату «під столом».

На це представник однієї з іноземних фірм заперечив: на його підприємстві в Україні одержують гарну зарплату не під столом, що дає йому змогу говорити про можливість узгодження в Україні етики й бізнесу. Такий оптимізм викликав саркастичну одповідь професора Олега Соскіна, який заявив, що в Україні не можна працювати по-білому, оскільки економічна система побудована так, що за чесної роботи бізнесмен просто розориться. І якщо хтось так працює, він не професіонал, а лише імітує підприємницьку діяльність.

Загалом, тема явно зачепила за живе, й організаторам «круглого столу» професору Богдану Будзану і фірмі «Філіп Морріс Україна» присутні запропонували організувати нову зустріч, запросивши на неї представників Міністерства освіти й науки і навіть Міністерства культури, адже у бізнес люди приходять з уявленнями про світ, почерпнутими із сім’ї, школи, вулиці і телевізора...

Мабуть, тема про етику в бізнесі таки на слуху. Вона все виразніше звучить нині і в дискусії, що розгортається навколо інновацій в українські підприємства. Два трактування цього процесу представлені в пресі відомими прізвищами: по один бік барикад віце-прем’єр Володимир Семиноженко, по другий бік — голова Державної інноваційної компанії Володимир Рижов.

— Володимире Леонідовичу, є дві моделі інноваційної діяльності, — звернувся я до В.Рижова. — У чому, на ваш погляд, їхня принципова відмінність?

— В Україні воюють одне з одним два напрями. Наш опонент Володимир Семиноженко нещодавно повторив тезу про те, що науково-технічна й інноваційна діяльність — єдине ціле. Я ж на урядовому комітеті висунув аргумент, що навіть ті країни, в яких не розвинений власний науковий потенціал — Малайзія, Індонезія, Філіппіни, Таїланд, В’єтнам, — застосовують інноваційну діяльність дуже широко. Тому наполегливе прикріплення її до вітчизняного науково-технічного комплексу — небезпечний нонсенс.

Наша концепція грунтується на тому, що інноваційна діяльність повинна виходити з трьох державних програм: промислової, наукової і регіональної. Тому ми пропонуємо будувати цілком інакшу структуру, ніж та, яку пропонує В.Семиноженко. Інноваційна діяльність — не виведення на ринок науково-технічних досягнень, а навпаки — ринок через виробництво замовляє науково-технічні розробки в науковому секторі.

— Виходить, дуже багато напрямів у нас помре?

— А хто вам сказав, що науково-технічне забезпечення має бути суто вітчизняним? Можна використовувати науково-технічні досягнення європейських країн, японські, американські. Пропозиції наших учених та інженерів повинні на рівних конкурувати зі світовими, тоді, до речі, ми і дізнаємося, хто в науці реально сильніший, а хто тільки надуває щоки. Без чесного змагання ми дотепер ніяк не можемо позбутися баласту, що заповнює інститути, і визначити, який напрям нам потрібен, а який ні. І це не до снаги зробити найбільш архічесному президенту НАНУ із найпрацездатнішою президією. За всіх хиб фінансування наші вчені завжди працювали в дотаційних умовах. Нова інноваційна політика виведе їх на широкі простори. А тут не лише відкриваються великі можливості, але й іноді ще дуже штормить.

Інноваційна діяльність не повинна віддавати перевагу вітчизняному науковому комплексу. У неї інше завдання — модернізувати промисловість. Це принципова відмінність у наших із В.Семиноженком підходах...

— Навіть вчені, які дотепер із підозрою ставилися до аргументів В.Семиноженка, вважаю, після ваших роз’яснень стануть на його бік...

— Не обов’язково. У нас є дуже сильні школи й амбітні дослідники, яким затісно в традиційних умовах. От вони насамперед і підтримають нову інвестиційну модель, бо вона дає змогу саме талановитим розправити крила, не виїжджаючи за кордон. Прикро, але досі в Україні не було жодного власного Нобелівського лауреата. Хіба це справедливо? Вірю, це становище виправиться саме тому, що вченим перестануть нав’язувати дріб’язкову підтримку і контроль. Справжнім ученим вони непотрібні!

І ще з приводу того, що мене в НАНУ не підтримають, — є інтереси Батьківщини, що потребують якнайшвидшої модернізації товаровиробництва. Амбіції, образи, гонор тільки заважають якнайшвидшому підйому. Втративши власний ринок найбільш ходових товарів, за допомогою лише вітчизняної науки і техніки ми його не відвоюємо. Більше того — західний ринок своєю дешевизною знищить український. Наша наука не готова забезпечити суттєво дешевший і якісніший продукт. Необхідно швидше закінчити завозити, а виробляти на місці те, що споживається в країні. І не треба соромитися, якщо цей продукт не нами вигаданий і не в нас для його виготовлення розроблені технологічні лінії.

— У харчовій промисловості ми напрочуд легко повернули ринок...

— Тут простіше — українців не можна довго годувати італійською піцою, американськими гамбургерами, біг-маками чи будь-якими іншими привізними виробами. Рано чи пізно їм захочеться вареників, картоплі з нашими помідорами, борщу і нашої ковбаси, а не угорської салямі або французького рокфору. Спробувати — будь ласка. Мені подобаються не американські «ніжки Буша», а ніжки нашої курки, що бігала полем і клювала зерно і хробаків. Тому харчова промисловість, спираючись на смаки населення, досить швидко подолала неабияку конкуренцію.

Проте поки що вітчизняний телевізор або відеомагнітофон не знищив прихильність населення до японської техніки, а наш комп’ютер — потягу до нормальних комп’ютерів. Ви подивіться, що коїться на автомобільному ринку. Тому промислова політика повинна чітко визначити: які нові виробництва ми організовуємо на нашій території, щоб замінити імпорт і вивозити щось на зовнішній ринок, а що вирішуємо віддати іншим і завозити до нас. Для відповіді на ці питання потрібен чіткий стратегічний розрахунок. Він визначить промислову політику країни. На неї має орієнтуватися промисловість, яка не може вибирати собі напрями без керма і без вітрил. А науково-технічна політика, у свою чергу, повинна забезпечувати реалізацію промислової політики. Але не навпаки — це знову я не згоден із В.Семиноженком. Не можна ставити віз попереду коня.

— Тут постає питання про етику бізнесу. Чи зможуть бізнесмени нової хвилі, прихильником якої ви є, зробити бізнес чесним, а не злодійським, яким він найчастіше був під час попередньої хвилі нагромадження?

— На жаль, пройдисвіти першими прийшли в бізнес України і досить серйозно обібрали країну. Брали здебільшого сировину — те, що легше взяти. І на нашому невмінні зорієнтуватися в обстановці добре піднялися, що викликало серйозне відторгнення в багатьох у середині країни. На цьому зросли нові українці, в яких ні Бога, нічого взагалі святого в душі немає. Цей вельми специфічний контингент людей відштовхнув і європейців від України. З’явилася взаємна недовіра.

На щастя, пройдисвіти із Заходу вже не лізуть, розуміють, що на нашій території ера безкарного грабування закінчилася. Нині до нас придивляються зовсім інші люди. Та й наші стали більш цивілізованими. Починається нормальний бізнес. Він, звісно, відрізняється від європейського хоча б тим, що для європейця на першому місці стоїть закон, а українець переймається тим, як би прослизнути між його статтями. Це ще довго триватиме, але симбіоз європейця й українця відкриває унікальні можливості: гарний, якісний, надійний, винахідливий вийде бізнес.

В Україні починають працювати серйозні європейські компанії. Наведу приклад. Зміївська ГРЕС — одна з найпотужніших в Україні, працює на привізному вугіллі з Донбасу. Але котли старі, турбіни допотопні, висока закопченість і недостатня потужність. Прийшла фірма «Сіменс» і розпочалася реконструкція. Німці дали кошти на будівництво, ставлять котли, турбіни, забезпечують підготовку вугілля, екологічний захист. Буде чудова станція і запрацює не гірше за будь-яку в Німеччині.

Ще один цікавий проект — італійська фірма «Івеко» успішно працює в Україні. Особливо вдало розвиваються в неї відносини із запорізькою «Мотор-Січчю». Деякі наші фармацевтичні підприємства так само побудовані за допомогою різноманітних зарубіжних фірм і добре працюють.

— Дотепер на значні кошти для інноваційних проектів в Україні чекала така доля: ці гроші забирали, щоб покрити дефіцит бюджету або, якщо вони надходили, їх здебільшого розкрадали. Які ваші оптимістичні плани, що тепер буде?

— З приводу припинення розкрадання. У мене є певна домовленість з Національним банком про те, що він свій гривневий ресурс продаватиме лише під вивірений проект: із гарантіями, забезпеченням, експертизою. Якщо ми даємо висновок, що проект справді гідний, це перевірятиме ще раз комерційний банк, який купить кредитні ресурси в Нацбанку для фінансування цього проекту. Тобто буде подвійний контроль.

— Ширяться чутки, що реальні гроші не потраплять до рук того, хто займатиметься інноваціями — йому дадуть можливість одержати лінію, прилади, але гроші оминуть компанію і позбавлять її керівника спокуси. Чи це так?

— Цілком правильно. Ми не переказуватимемо інноваційні гроші на рахунок підприємства, тому що втратимо над ними контроль. Можливе відкриття кредитної лінії через банк, й оплачуватиметься лише конкретно виконана робота. Вам потрібно щось для реальної справи — беріть гроші на конкретну річ. А просто звалити всю суму на рахунок підприємства під невиразну обіцянку повернути її колись... Ні! Такого більше не буде і ніхто не вкраде жодної копійки. Принаймні за ці слова відповідаю, поки я керівник компанії.