ЕНЦИКЛОПЕДІЯ АМОСОВА — ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ НАДБАННЯ НИНІШНЬОГО І МАЙБУТНЬОГО

Ця об’ємна праця, яка налічує майже п’ятдесят друкованих аркушів, щойно вийшла у світ і, як усі амосівські книги, користується у читаючої публіки підвищеним попитом. Претензійна назва? Таке побоювання в автора було. Ось що він сказав із цього приводу в передмові (наводжу в скороченні): «Не приховуватиму, що зніяковів, коли видавництво «Сталкер» запропонувало мені написати книгу з такою претензійною назвою. Навіть соромно: великим ученим (енциклопедистом!) себе ніколи не вважав. Взагалі, не втримався, погодився зайнятися. Але не марнославство було головним мотивом. Випала нагода — і зобов’язання перед видавництвом — наново переглянути старі ідеї і в міру можливості привести їх у відповідність до сучасного стану науки. Зробити примітки, не закреслюючи того, що писав раніше. Навіть якщо і «не відповідає» — це було б нечесно».

Від імені читачів дозволю зауважити: усім нам пощастило в тому, що подібний сумнів автора не взяв гору і що завдяки цьому ми зараз маємо можливість з інтересом ознайомитися з цією унікальною працею.

Наукова публіцистика — прикмета часу

До якого жанру віднести дане видання? Звісно, тут, передусім, слово за автором. Перераховуючи галузі наук, яким у «Енциклопедії» присвячено основні розділи, він особливо акцентує увагу читача на «теорії біологічних систем», соціології, психології, «навіть політиці». При цьому підкреслює, що у виданні зібрано тексти науково-популярних книг і статей, відредагованих зі скороченнями і численними доповненнями. Звертаючись до читача, М.Амосов пише, що «не може претендувати на достатню глибину», тому просить трактувати видання як «науково-популярне». Здається, подібні попередження зайві. Адже в даний час у публікаціях учених, при цьому не лише на Заході, а й у нас, дедалі більшу популярність завойовує жанр наукової публіцистики. А остання передбачає належну наукову обгрунтованість, новизну й оригінальність, доступність як для фахівців різних напрямів науки, у тому числі медичної, так і ширших кіл сучасних читачів.

Структура «Енциклопедії» вражає. З найменувань розділів дійсно можна скласти чітке уявлення про те, який величезний обшир проблем цікавив і був у сфері наукової та практичної діяльності автора протягом багатьох десятків років праці на терені хірургії, фізіології, медичної науки, психології мислення, філософії. Переконаний, що переважна більшість читачів з інтересом сприйме зміст таких розділів, як «Роздуми про здоров’я», «Здоров’я та щастя дитини», «Подолання старості», «Алгоритм здоров’я», «Істина моделі», «Розум», «Людина». У двох останніх особливу увагу, мабуть, привернуть трактування уявлень і аргументація таких понять, як загальний алгоритм розуму, колективний розум, свідомість, творчість, штучний інтелект, сфера інтелекту, типи особистості, експертні оцінки психіки, душа.

Переконаний, що не менший, якщо не більший, читацький інтерес привернуть розділи «Енциклопедії», де викладаються матеріали про походження суспільства, його самоорганізацію й еволюцію, ідеали, межі сталості, а також про Бога. Зрозуміло, ці й інші положення, уявлення, погляди та концепції, пов’язані з проблемами сучасного суспільства, трактуються тут із суто авторських позицій. Мабуть, не з усім читач погодиться, а деякі трактування, інтерпретація явищ, колізій і суспільних подій можуть видатися спірними і навіть максималістськими. Але в цьому і привабливість амосівської наукової публіцистики, його стилістики та неординарних суджень. Як «збурювач спокою» автор своєю особливою позицією, своїм баченням і великим життєвим досвідом немов запрошує майбутнього опонента до полеміки і доказової творчої розмови. Сказане ще більшою мірою стосується змісту таких розділів, як «Ідеали і реальність», «Геополітика», «Ідеологія для України», «Росія: погляд з боку».

Світоглядні та соціологічні аспекти

У читача, схильного до філософського осмислювання ідей, поглядів і уявлень, еволюція яких, особливо на стику минулого і нинішнього століть, представляється складною і неоднозначною, підвищену увагу, здається, привернуть два розділи. Це «Мій світогляд» — докладна публікація, що раніше побачила світ у «Питаннях філософії» (№ 6, 1992), а потім вийшла окремою брошурою в тому ж, що й «Енциклопедія», видавництві «Сталкер», і «Основні ідеї мого світогляду». Автор розглядає сформовані в нього «деякі переконання» у рамках наступних рубрик — «Моделі», «Розум», «Свідомість», «Ідеологія». Остання, на думку Амосова, складає основу суспільного розуму і «є предметом творчості як речі, але завжди має під собою біологічну базу. Автори ідеологій вибирають точку на шкалах, що опираються на суперечливі біологічні потреби і крайні почуття, що їх виражають, формулюють ідею словами, поширюють її серед громадян, у такий спосіб формуючи їхні переконання». А потім він перераховує основні, із його точки зору, шкали для компромісного вибору координат ідеології, до яких він відносить такі категорії: а) свобода або рівність; б) матеріальне або духовне; в) праця — розваги; г) суспільне — особисте (або егоїзм — альтруїзм); д) толерантність — непримиренність; е) нинішнє — майбутнє; є) Бог — матерія або віра — знання; ж) цінності — загальнолюдські або групові (нація, релігія, клас, ідеологія).

При цьому М.Амосов підкреслює, що оптимальність ідеології традиційно визначають сьогодні «щастям народу, сталістю до прогресу». До цього додається ще й збереження природи. Далі він викладає своє розуміння питання про Матеріальність Ідеї (пишу, як в автора, ці слова із великих літер). «Ми так звикли, — читаємо в цьому розділі, — що є речі і є ідея, одні постійні, реальні, інші — щось ефемерне, примарне: сьогодні є, завтра немає. Отож, ці уявлення невірні. Ідеї, виражені словами, якщо вони відбиті в нейронах мозку великої кількості людей, надруковані в безлічі книг, стають настільки ж реальними, як і речі, як об’єкти природи. Бо вони управляють реальними діями мас людей, змінюють хід історії значно більше, аніж землетруси чи повені. Ідеї — це гени суспільства». Цікаво й образно? Безсумнівно. Тут є над чим порозмірковувати, є простір для наступних асоціацій, порівнянь, уточнень. Немов передбачаючи читацькі роздуми, М.Амосов продовжує розвивати висловлену думку: «Інша річ, що ідеї менш стійкі в історичному часі, аніж гени. Є в них специфічна якість: поширюються лише ті ідеї, що співзвучні деяким із гами суперечливих біологічних потреб. Більше того, сама здатність ідеї до поширення підкреслює ступінь значимості для людей тієї потреби, на яку вона спирається. Візьмемо для прикладу ідею Доброго Бога. Вона поширилася через світові релігії й виявилася найбільш стійкою. Це означає, що добре начало у природі людини сильніше від злого».

У даному розділі читач ознайомиться і з аргументацією положення про те, що найважливішою з трьох головних координат, використаною ним для дослідження ідеологій моделі суспільства, є та, що відбиває технологію й економіку. Саме економіка, на його переконання, визначає освіту й культуру «людини суспільної», істотно впливаючи при цьому на пріоритети її біологічних потреб. Основні висновки Амосова в цій частині зводяться до того, що окрім головних координат — згаданих вище технології й економіки та двох інших — розподілу власності між суспільною й особистою, системи влади (від тоталітаризму до плюралістичної демократії), є і допоміжні координати. До них він зараховує релігію, мораль, традиції, місце у світі. А потім результати спостережень і хід міркувань резюмує в такий спосіб: «У результаті дослідження моделей вийшло так, що можна було очікувати, виходячи з природи людини. Згадаймо ланцюжок убуваючих пріоритетів мотивів праці та висловлювань: біль, страх, голод, секс, діти, власність, лідерство, свобода, співпереживання, інтерес, міра задоволення і, нарешті, — переконання. Від ролі в суспільстві, ступеня задоволення потреб і типу особистості змінюється послідовність у ланцюжку: у сильного, багатого, вільного й освіченого — один, у бідного і замученого — інший. Відповідно, різним є і передбачення далекого майбутнього, планування взаємин і діяльності».

Досить цікавий авторський аналіз явища самоорганізації — з ним ми знайомимося в розділі «Суспільство», де йдеться і про еволюцію суспільства, і про стадії його дозрівання, ідеали зрілого суспільства, порівняння ідеологій, інші пріоритети. Тут автор, звертаючись до читача, говорить, що не може обійтися без моделей. І оскільки явища самоорганізації та складності біології, на його переконання, не дозволять розраховувати на точні моделі біологічних систем, він обмежується в цьому разі демонстрацією найбільш спрощеної моделі суспільства.

Хоча М.Амосов вважає, що робити далекі прогнози безглуздо через непередбачуваність творчості й самоорганізації на всіх структурних рівнях людства, однак він припускає, що у зв’язку зі значним поширенням очікуваних досягнень науки (біотехнологія та генна інженерія, альтернативна енергетика, штучний інтелект, можливість керувати психікою тощо) можна очікувати в майбутньому «прориву», здатного змінити уявлення про людину і суспільство. Читача, який захоче докладно ознайомитися з прогнозами на майбутнє, відсилаю до розділу «Майбутнє», де М.Амосов розглядає коротку історію «глобальних проблем», чинники ризику, аспекти екології («дві екології» — місцева і планетарна), аспекти прогнозів, роль природознавства, точних наук і соціології, перспективи далекого майбутнього. У цьому розділі приваблює розгляд взаємозв’язку фактів, оригінальність їх аналізу, аргументованість принципових положень. Переконаний: читач із великим зацікавленням прочитає і такі розділи, як «Геополітика», «Ідеали і реальність». За епіграф до останнього, що відбиває амосівське кредо в цій проблемі, взято його ж вислів, який не зайве процитувати. І зовсім не для того, аби заінтригувати читача подальшим змістом, до речі, гранично відвертим, навіть жорстким, іноді й критичним на свою адресу, а щоб розкрити той емоційний авторський настрій, з яким він розповідає про розбіжність ідеалів із суворими реаліями дійсності. Не можна з ним не погодитися в тому, що люди потребують віри в ідеали й авторитети і що в цьому також виявляються біологічні корені: слабкий захищається доторком до сильного. «Тому, — вважає М.Амосов, — ідеали й пропонуються, що дійсність кожного суспільства сповнена недоліків, і люди за всіх часів мріяли їх радикально усунути. Як відомо, жодна мрія ще не здійснилася».

Чи потрібні ідеали? — запитує автор і однозначно відповідає: «Необхідні». А потім пише слова, винесені як вищезгаданий епіграф до цього розділу: «Ідеали полягають на вірі. Однак чим розумнішою стає людина, тим більше вона шукає доказів реальності ідеалів. Коли вони заходять у суперечність з дійсністю, то відхиляються і часто міняються на протилежні. Це дуже болісно».

Концепція здоров’я

У книгах «Подолання старості» та «Здоров’я», текст яких наведено у розділі під однойменною назвою першої з них, автор ознайомлює читача з причинами і механізмами розвитку деяких поширених хвороб, серед яких захворювання легень, нирок і сечовивідних шляхів, органів травлення, інфекційні й онкологічні хвороби, хвороби крові, суглобів, діабет, туберкульоз, травми. Дуже цінними в цих розділах є рекомендації автора, який має багаторічний лікарський досвід.

Базуючись на багаторічному досвіді свого інституту, через який пройшли тисячі хворих з інфарктом міокарда, М.Амосов із властивою йому відвертістю констатує, що не завжди навіть інтенсивна терапія й оперативне втручання гарантують успіх. Тому з профілактичною метою він рекомендує, поки не пізно, «...рішуче переходити на режим обмежень і навантажень». Він багато разів повертається до цієї ідеї в різних розділах книги. Його логіка лікаря та наукової аргументації настільки переконливі, що навряд чи їм можна протиставити інший підхід.

А тепер саме час сказати про амосівську концепцію здоров’я як «резервні потужності» клітин, органів, усього організму — предмет розділу «Кількість здоров’я». Микола Михайлович звертає увагу на те, що в науковій медицині досі немає чіткого визначення здоров’я. У нинішньому розумінні здоров’я — це суто якісне поняття «норми», яке визначається на основі статистики, що, у принципі, правомірно. Але ж варто оцінювати й те, що відбувається, коли нормальні умови змінюються і виникає реальна загроза хвороби. Тому потрібно знати саме кількість здоров’я. Вимірюючи його, можна давати оцінки: багато здоров’я — нижча ймовірність розвитку хвороби, мало здоров’я — переддень хвороби.

На жаль, такі оцінки практично не проводяться. Громадськості й лікарям, як і раніше, насаджується думка, що «...людська природа вкрай недосконала, що людина тендітна й немічна», а тому потребує постійної лікарської допомоги. Не вперше М.Амосов наполегливо звертає увагу на те, що в нас під медициною розуміють переважно лікування хвороб. Тим часом, якщо не лише риторично проголошувати верховенство профілактичного напряму медицини, а й зайнятися здоров’ям здорових, то це і буде найефективнішим запобіганням хворобам. Щоб кожен зміг не лише усвідомити цю істину, а й почати повсякденно втілювати її в життя, потрібна чимала сила волі.

Водночас, настійно рекомендуючи систематичні фізичні вправи, при цьому досить інтенсивні, М.Амосов попереджає про необхідність обов’язкового контролю за рівнем вихідної та досягнутої тренованості. У розділі, що зветься, як і одна з попередніх його книг, «Роздуми про здоров’я», неодноразово перевидана різними мовами, він позитивно оцінює американську очкову систему рівня фізичної тренованості, запропоновану К.Купером. У розділі подано обгрунтовані, розроблені на основі наукових досліджень два тести — дванадцятихвилинний і півторамильний.

Наведені таблиці і докладні рекомендації з проведення цих тестів розраховані, як пише автор, «головним чином на тих, хто вже добре втягся і жадає отримати підтвердження ефективності своїх зусиль». На думку М.Амосова, тести Купера «є хорошими, але заважкими». Тому він гадає, що перш ніж за цими тестами визначати рівень своєї тренованості, варто навчитися пробігати підтюпцем хоча б 0,5 км.

Експеримент і його результати

Спочатку уже відзначалося, що для читача, без сумніву, особливий інтерес являє авторська розповідь про унікальний експеримент на самому собі, який триває ось уже протягом восьми років. Зауважу, що ідея його постановки, конкретна реалізація цієї ідеї, результат на різних етапах проведення експерименту, — предмет докладного розгляду, фізіологічного трактування і роздумів автора не лише в його мемуарній книзі «Голоси часів», а й у згаданих вище його попередніх книгах, а також в окремому нарисі під лаконічною назвою «Експеримент». Що послужило приводом до проведення експерименту? Ось про що пише автор: «Коли восени 1992 року я вирішив припинити оперувати, а ще раніше відмовився від директорства, зберігши за собою лише консультативні функції, життя спорожніло. Припинилися хірургічні пристрасті, переживання за хворих, зникли фізичні навантаження чотиригодинних операцій. Дуже зменшилося спілкування. У резерві, щоправда, залишалися наука і творча робота над книгами і ще продовження звичного режиму самообмеження, значних фізичних навантажень». Та однак, підкреслює він, згодом прийшло відчуття настання старості. Але це не злякало, а «навіть розлютило». Замінив кардіостимулятор (перший було вшито вісім років тому), зробив спробу застосовувати гормони. Не задовольнившись ефектом, звернувся до даних статистики. Їхній аналіз і хід наступних міркувань зводилися ось до чого: для сімдесятирічної людини середня тривалість майбутнього життя складає в нас 10 років, для вісімдесятилітнього — 6, і для дев’яностолітнього — 2,5 року. Зі ста чоловік, які пережили 80-річний рубіж, до 90 років доживають десять, а зі ста 90-річних до наступного рубежу доживають шість. Ознайомившись із даними про тривалість життя своїх колег по АМН, М.Амосов дійшов висновку, що воно відповідає середньостатистичним пропорціям, а це означає, що в середньому після вісімдесяти вони можуть прожити ще близько семи років, щоправда, втрачаючи значну частину фізичного здоров’я, але в оптимальних випадках продовжуючи зберігати інтелект. У наступному ж, на жаль, йде немічне старіння.

Докладному розгляду ідеї експерименту, методики його проведення й отриманих результатів передує стислий виклад головних гіпотез механізмів старіння. Серед них такі, що пояснюють старіння як виснаження енергетичних ресурсів, як накопичення екзогенних чи ендогенних «нестандартних хімічних речовин», як порушення в імунній системі. Наводиться і відома гіпотеза українських геронтологів, котрі представляють наукову школу академіка В.Фролькіса, концепція якого припускає первинне ураження регуляторних генів геному, у результаті чого порушується регуляція клітин, а отже, й функція органів. У відповідь проявляється дія компенсаторних механізмів, спрямованих на зменшення патологічного ефекту первинних поразок.

Аналізуючи різні гіпотези, що стосуються фізіології старіння, М.Амосов підкреслює наявність загальної тенденції: у міру цього процесу відбувається поступове ослаблення усіх функцій, погіршення реакцій на зовнішні подразники і регуляторні впливи. Припущення самого М.Амосова про універсальні механізми старіння засновані на відомій гіпотезі генетичної запрограмованості старості, хоча, імовірно, запрограмованість окремих етапів процесу в часі і не є жорсткою. Чи виявиться це припущення виправданим, покаже результат наукового пошуку. Але очевидна сама логіка і переконливий біологічний зміст аргументації суджень.

У розділі «Організм як система» автор особливо підкреслює, що функції виражаються в перетворенні структур, а останні в свою чергу постійно змінюються, відбиваючи пристосовуваність людини до зовнішнього середовища. Якщо взяти до уваги, що організм (особистість) теж складається з двох структур — так званих регуляторів і робочих органів, то варто погодитися з тим, що вони перебувають у постійному взаємозв’язку. Так, наприклад, на перші діють зворотні зв’язки від робочих органів (м’язи, внутрішні органи), керовані цими регуляторами («потреби + система навантаження»). Чи знижується активність регуляторів у процесі старіння? Автор відповідає на це запитання ствердно, зазначаючи, що падіння активності при старінні виражається як у скороченні «мотивів», так і в зниженні «напружень». Примітно, втім, що й самі регулятори, і робочі органи аж ніяк не втрачають здатності до тренованості, зберігають властивість збільшувати активність за досить інтенсивної діяльності. А як же поводиться при старінні інша структура організму — робочі органи, покликані втілювати програми у функції? На переконання Амосова, інтенсивність їхньої діяльності визначається трьома чинниками — мотивацією, тренованістю і «гальмами». До останнього відносяться стомлюваність і старіння. Втома зростає від опору середовища і знижується від тренованості. Старіння визначається генетичною програмою. Звідси логічний висновок: мотивація і тренованість збільшують працю, «гальма» — зменшують. Адже дійсно, при старінні суттєво знижується рівень дієздатності людини. Згадане вище основне завдання проведеного експерименту — зруйнувати ці порочні зв’язки, розірвати замкнуте коло. Як же сам автор оцінює найближчі результати експерименту? Якщо коротко, то досягнутий ефект дозволяє підтверджувати: омолодження можливе. Про це свідчать такі суб’єктивні й об’єктивні дані: з’явилося відчуття фізичної міцності, підвищився психічний тонус, обсяг легень як у 60-річного, шлунок, кишечник і печінка функціонують нормально, перевірено великі артерії — звужень немає, артеріальний тиск 120/70, серце без перешкод продовжує регулюватися стимулятором, частота пульсу — від 70 до 130 ударів у хвилину. Відчутний певний прогрес. Щоправда, у руховій сфері він був і не настільки помітним, а виявлене при черговій перевірці минулого року деяке розширення серця зажадало корективів у режимі навантажень. Біг було замінено дозованою ходьбою. Зазначені дані М.Амосов у цих своїх публікаціях, наведених у «Енциклопедії», оцінював у той час як попередні.

Не можу утриматися від спокуси познайомити читача з таким витягом із цього видання, наведеного в амосівській енциклопедії. «Залишилося підбити підсумки експерименту. Великі навантаження безсумнівно корисні. Два роки почувався добре, молодший років на десять. Всі внутрішні органи, окрім серця, і тепер служать відмінно. За це свідчать аналізи і відсутність захворювань. Я не розраховував на значне омолодження, більше — на уповільнення старіння. Гадаю, що надії виправдалися. Якби серце було здорове (і був би розумний!), міг би протриматися до 90 років. Щоправда, «гени старості» підступні і дуже індивідуальні. Не знаю, чи довго можна тримати під контролем рухову сферу. Скутість і хитка хода — це реальності старості. Але фізкультура має частково компенсувати непевність рухів. Найстрашніше для вченого — ослаблення пам’яті, утрата здатності до творчості. Ця перспектива мене турбує більше, аніж трудності при ходьбі. Чи отримав я докази активації мислення? Важко сказати з упевненістю, та швидше «так», аніж «ні». Судіть самі. За три останні роки я написав три брошури і три книги: «Здоров’я», «Експеримент», «Суспільство: оптимальність і розумність», «Подолання старості», «Мій світогляд», «Ідеологія для України». Крім того, написав кілька статей у журнали та газети, давав багато інтерв’ю. У всякому разі, від експерименту в мене було найголовніше — впевненість у майбутньому. Жив, не озираючись на вік: з інтересом, хоча і без операцій, без лекцій, без інститутської текучки. Тепер майбутнє скоротилося. Але робота триває: мої теми невичерпні, а зупинення думки — гірше від смерті».

А в пізнішому, третьому, виданні «Голоси часів», яке вийшло у світ, як уже зазначалося, минулого року, він висловився ще точніше. У «Доповненні від листопада 2000 року», яке автором було написано спеціально для нового видання, є такі слова: «Старість наступала. Тоді і вирішив: зневажити. Відновити експеримент! За літо й осінь 2000 року зміцнився і навантажуюся без напруги. Прийшло відчуття здоров’я, майже таке, як 1995 після першого успіху експерименту». У «Енциклопедії» автор про результат експерименту зробив висновок, який зовсім недавно повторив у бесіді з кореспондентом медичної газети «Здоров’я України». На запитання, у якій стадії зараз перебуває експеримент і чи задоволений він досягнутим результатом, Микола Михайлович відповів так: «Як вам сказати?.. І задоволений, і не задоволений. Дуже задоволений, що моє серце завдяки постійним тренуванням зменшилося до нормального розміру, поводиться добре. Я можу в повному обсязі робити гімнастику, що займає 2,5—3 години на день, у тому числі півгодини біг і півгодини хода. Раніше я бігав по годині, тепер не можу, мене хитає. Ось цим я і не задоволений — старіння як процес не зупинилося, подолати мені його не вдалося». Та все ж у комплекс амосівських управ входить 2,5—3 тисячі рухів, із яких 1,5 тисячі він робить із гантелями. Хто з його однолітків чи колег із числа навіть значно молодших може похвалитися подібним?

Штрихи суто особисті

Одну з останніх амосівських книг — мемуарну за своїм жанром — не включено до «Енциклопедії». Однак у нарисі «Автобіографія» і в післямові з підзаголовком «Суто особисте», що передує їй, мемуарні мотиви простежуються відчутно. Згадувані події та люди, їхнє сприйняття і погляди автора на найгостріші проблеми набувають суспільного звучання. У цьому істотна особливість літературної творчості Амосова, у тому числі біографічної, соціологічної, політичної. Читача не можуть не вразити описані ним, хоч і коротко, події війни. Ось один витяг, узятий з «Автобіографії», в якому колишній фронтовий лікар, що прослужив у діючій армії з 41-й по 46-й рік, ділиться своїми враженнями: «У ході всієї війни перемоги досягалися величезними втратами, які в 3—4 рази перевищували втрати німців. Виправдання цьому немає, оскільки після 1942 року результат війни вже було вирішено: зброї робили в кілька разів більше, ніж Німеччина, союзники допомагали, людські резерви ще були. Безперечною заслугою партії є організація тилу: евакуація заводів на Схід і нарощування виробництва. Солдати й офіцери робили свою ратну справу відмінно. Так само відмінно працювали громадяни в тилу. У цілому війна згуртувала народ і дозволила на якийсь певний час навіть забути про колишні репресії». Настільки ж скупо розповідає Микола Михайлович і про свою особисту участь у війні. Обмежуся, як і вище, лише одним витягом: «За війну я став досвідченим хірургом, міг оперувати в будь-якій частині тіла. Особливих успіхів досяг у лікуванні поранень грудей, суглобів і переломів стегна. У мене збереглися записи і звіти за всю війну. По свіжій пам’яті ще на Далекому Сході написав кілька наукових праць, другу дисертацію, а через тридцять років — спогади: «ППГ 22.-66.». Поранених пройшло трохи більше 40 тисяч. Майже половина — тяжкі і середньої тяжкості: з ушкодженням кісток, проникаючими пораненнями грудей, живота і черепа. Померло більше семисот: величезний цвинтар, якщо могили зібрати разом». Сувора правда війни!.. А після армії були Москва, Брянськ, потім і на все подальше життя Київ.

Тут не можу не поскаржитися, що в «Автобіографії» не згадується період викладацької діяльності в Київському медичному інституті, про що, до речі, і в попередніх публікаціях сказано мало. Хоча робота в медичному інституті тривала відносно недовго — всього три роки — 1953—1956, гадається, для майбутнього київського професора, який опісля здобув широке визнання і популярність за межами України, початок його діяльності саме тут був вражаючим і запам’ятався надовго. А складалася вона спочатку зовсім не просто. Появу в Києві М.Амосова, тоді ще мало кому відомого хірурга без докторського ступеня, зустріли насторожено. Заледве — на межі — його все ж таки обрали на вченій раді завідувачем однієї з хірургічних кафедр. Ось як у «Голосі часів» згадує він саме про це: «Оголосили конкурс й у вересні з труднощами вибирали на вченій раді. Не блискуче: 21 — «за», 18 — «проти». Казали: «Який він професор!» І в іншому місці: «Незабаром почав робити операції на легенях і стравоході. Нові помічники ніколи не бачили, вражалися. Доцент скаржився міністру: «Заборонити йому! Як можна! Людину поперек перерізає!»

Згадую слова мудрого Андре Моруа, який, відзначаючи близькість медицини і літератури, тонко зауважив, що «обидва вони, лікар і письменник, жагуче цікавляться людьми; обидва вони намагаються розгадати те, що закрите оманною зовнішністю. Обидва забувають про себе і про власне життя, вдивляючись у життя інших». Цей вислів спостережливого письменника повною мірою стосується ряду моїх колег у минулому і нинішньому, які зберегли одну зі славних традицій нашої спільної alma mater — Київського медичного інституту, нині Національного медичного університету. Адже справді серед випускників різних поколінь, у тому числі тих, які вийшли зі стін інституту в ХХ, уже минулому, столітті, не так мало медиків, які поєднали надалі свою лікарську діяльність із захопленням літературною творчістю. Перші місця серед них повноправно належать Михайлу Булгакову, Вірі Гедройц і Валерію Захаржевському. А наступний видатний перелік нових імен із когорти тих, хто успішно поєднував медицину з літературою, очолює Микола Амосов, а з ним й інші з покоління десятиліть другої половини минулого століття — Павло Бейлін, Єфрем Ліхтенштейн, Олександр Грандо, Юрій Щербак, Віталій Коротич, Леонід Жуковський, Юрій Віленський, Юрій Шанін, Юрій Квітницький-Рижов, Анатолій Пелещук, Гелій Аронов — усіх не перелічиш.

Видання «Енциклопедії», про яку тут ідеться, нагадало багатьом читачам з-поміж тих, хто цікавився творчістю медиків, а також поінформувало молодих, які, сподіваюся, також виявлятимуть таке зацікавлення, про основні літературні праці М.Амосова. Самобутня особистість автора навряд чи потребує представлення його як лікаря, ученого й письменника. Він як людина з властивими їй чеснотами, непростими рисами характеру, захопленнями і неординарним психологічним настроєм цікавить багатьох. У зв’язку з цим хочу звернути увагу на те, що у вищезгаданих мемуарних книгах, як і в окремих розділах «Енциклопедії», особистість автора постає аж ніяк не в звичному ореолі стереотипів, властивих життєпису відомих людей, і не в ідеалізованому образі «героя». Перед нами в гранично відвертій розповіді проступає образ людини — одного з тих сучасників, хто прожив разом із нами тяжкі роки ХХ століття, пройшов непростий життєвий шлях, сумнівався і страждав. Зовсім не настільки благополучний, як це може здатися збоку. Уважний погляд читача, здається, висвітить із цих біографічних книг несподіваний образ вразливої і легко ранимої людини. Водночас людини цілеспрямованої, аж ніяк не м’якої у спілкуванні, навіть жорсткої і нетерпимої у своїх поглядах та принципах. У розповідях Амосова — реальні факти, не прикрашені події, сувора дійсність, складні життєві і професійні перипетії. І ще велика частка самоіронії та обеззброююча правда про себе, свої сумніви й помилки.

Чутливий читач, мабуть, вловить у біографічних нотатках автора зовні стриману, але зворушливу увагу до своєї сім’ї, її повсякденних клопотів. А було їх немало в перипетіях звичних і не дуже звичних життєвих колізій. У сім’ї, до речі, окрім наймолодшої внучки Ганнусі, всі — медики, причому троє з ученими ступенями (можна збирати малу спеціалізовану раду), і кожен — особистість. Щиросерда Лідія Василівна, яка пройшла операційною сестрою важку школу війни і здійснила свою мрію закінчити медінститут (це після педагогічного!), стати хірургом; донька Катерина, що її визнано сьогодні одним із провідних кардіологів і заслужено обрано нещодавно до Академії медичних наук; її чоловік — Володимир Мішалов, професор, відомий у Києві фахівець в галузі судинної хірургії.

Завершуючи цей великий нарис, зазначу, що, попри нинішній складний і дуже неоднозначний час, у якому домінує скептицизм щодо не лише минулого, а й сьогодення, Микола Амосов вирішив нагадати і порозмірковувати про нього на основі багаторічного власного досвіду. Гадаю, ця незвична енциклопедія — інтелектуальне надбання шанованого сучасника — послужить інтересам не лише нинішнього, а й майбутнього.

І останнє. У зв’язку з експериментом, про який настільки докладно йшлося вище, в «Енциклопедії» наведено два доповнення. У першому — дописка від травня 2001 року — сказано: «Чи змінилися мої переконання? Відповідаю відразу: не змінилися. Навіть ще зміцніли». А в другому — «Доповнення до «експерименту» від 25 липня 2001 р. — читаємо такий заключний рефрен: «Живу: думаю, читаю і ще плани складаю — писати книги. Експеримент триває...» Як читач зможе переконатися, один із планів, що стосується книг, реалізовано блискуче. Свідчення тому — вихід у світ видання, якому присвячено цей нарис.