«Еквівалент» можливий, та чи потрібний він?

Нехай Ваш розум завжди буде відкритий змінам.

Вітайте зміни,
сприяйте їм.

Дейл Карнегі

Висловити свої міркування з такого серйозного приводу нас спонукав зміст матеріалу, опублікованого в «ДТ» (№35, 2006 р.) під виразною назвою «Чи можливий український еквівалент PhD, або Як унеможливити купівлю дисертації», наведеній в підзаголовку цієї статті. Забігаючи трохи наперед, зазначу, що у висловленнях керівників університетів, наведених у публікації, повсякчас наштовхуєшся на твердження, тональність яких, що стала вже звичною у виступах такого роду, вражає своєю категоричністю та безапеляційністю. Як приклад процитую деякі з них: «Сьогодні аспірантура — фактично порожнє місце»; «Уряд має визнати, що нинішня система підготовки наукових ступенів і звань — не просто неефективна, а й збанкрутувала…» Ось такі рішучі формулювання! Розвінчується і середня школа, і аспірантура, і дисертації, і в цілому вся система підготовки наукових кадрів, яка до того ж ... «деморалізує суспільство». Не більше, не менше! Досить, колеги, адже ми це вже проходили!

Категоричність суджень — не доказ

Повернімося до головного посилання в публікації, сенс якого в тому, що перехід на присвоєння за західним зразком ступеня «доктора філософських наук» — панацея від усіх нинішніх лих. Процитую ключове положення: «Щоб долучити до загальноєвропейського поступу й свої інтелектуальні зусилля, ми повинні йти «шляхом експериментальних майданчиків», тобто набування досвіду в невеликих масштабах і поширення позитивної складової цього досвіду на всі науково-освітні установи» (із висловлення ректора Львівського національного університету Івана Вакарчука).

Примітно, що в складі консорціуму відсутній найбільший український вуз — Національний технічний університет («Київський політехнічний інститут»), ректор якого академік М.Згуровський докладно та аргументовано виступав у пресі за автономію університетів. Гадаю, проте, що не таку реалізацію принципу, який він відстоює, мав на увазі Михайло Захарович.

Тут передбачаю заперечення опонента, що в цьому разі йдеться про експеримент стосовно тільки гуманітарних і соціальних наук. Проте, дозвольте, але ж акція проводиться у зв’язку з тим, як нас переконують її ініціатори, що існує низка проблем, які перешкоджають ефективному функціонуванню сьогоднішньої аспірантури/докторантури». Отже, це посилання стосується підготовки кандидатів і докторів наук усіх спеціальностей, тобто має загальний характер. Так само, як і спільними є питання про діяльність ВАК і потребу в нас двох учених ступенів, порушені в діалозі ректорів. До речі, слушно зауважити, що в згаданому вище Київському технічному університеті, як і в інших столичних університетах, висока питома вага кафедр, що належать до сфери соціальних наук. Залишається тільки здогадуватися, чому вони не приєдналися до такого багатообіцяючого експерименту...

А тепер по суті положень, висвітлених у матеріалі. Проблема, про яку йдеться, давно хвилює громадськість і на сторінках тижневика постійно була в центрі уваги. З приводу різних аспектів організації науки, принципів її удосконалення, підготовки та атестації наукових кадрів, діяльності науково-дослідних інститутів і вузів, роботи установ системи НАН і Вищої атестаційної комісії виступали не тільки оглядачі «ДТ» та інших періодичних видань, а й багато авторитетних учених України. Серед них М.Амосов, В.Фролькіс, П.Костюк, М. Згуровський, Ю.Пахомов, А.Наумовець, Я.Яцків, К.Ситник, О.Возіанов, Ю.Кундієв, А.Созінов, С.Комісаренко, Д.Мельничук, О.Кришталь, С.Рябченко, Д.Зербіно — список далеко не повний.

Чи виправдана запропонована новація?

Щоб не «розтікатися мислію по древу», не нав’язувати читачеві своїх сумнівів, обмежити суб’єктивізм оцінок, наведу перелік основних аргументів прибічників запропонованої новації з тим, щоб читач разом із автором статті міг відповісти на запитання, які в нього при цьому виникли.

Положення перше. Запропонована «добре продумана, детальна і логічна (тут і далі виділено автором) програма докторської підготовки за типом PhD, що робить неможливою «купівлю» кандидатської дисертації…» Запитання: на чому грунтована така висока оцінка новації? Чи не логічним було дочекатися, коли «уже з нинішнього навчального року програма прийме перших докторантів», і тільки після завершення їхнього навчання на «експериментальному майданчику консорціуму» зробити аргументований висновок?

Положення друге. У системі вищої освіти потрібна система «4+2» замість «4+1» (бакалавр, магістр). Запитання: якими конкретними даними підтверджений настільки відповідальний висновок, так само як і твердження, що кандидатські дисертації «…стають дедалі більше схожими на магістерські роботи, хоч якими вони були б».

Положення третє. Докторська підготовка за типом PhD — третій освітній цикл у вітчизняній вищій школі, який нині полягає в проходженні аспірантури та докторантури — має передбачити «цілий ряд» науково-навчальних форм», оскільки без «…спецкурсів, спецсемінарів, колоквіумів, тестувань і фахових іспитів виховати сучасного науковця та викладача неможливо». При цьому має діяти жорстка процедура планування роботи докторантів і не менш жорсткі форми контролю та звітності, система двох керівників, анонімне рецензування тощо. Запитання: у чому конкретно згадане планування, контроль, звітність відрізнятимуться від існуючої практики та на що має поширюватися «анонімне рецензування»?

Положення четверте. Програмою передбачається, що за підготовку докторанта відповідальність нестимуть два наукових керівники: один — з України, другий із зарубіжжя. А за високий рівень докторської програми відповідальність покладається на два постійних комітети — комітет з присвоєння ступеня і рада докторської програми. Після публічного захисту на вченій раді університету здобувачу присвоюється ступінь PhD даного університету. Таким чином, «саме університет, а не деперсоніфікований державний інститут нестиме повну відповідальність за присвоєння ступеня. Запитання: що собою являють ці «два комітети», які їхні статус і призначення? Та найголовніше — як сполучатиметься дана практика, що давно укоренилася в зарубіжних університетах, із нашими реаліями, де в такому разі виникне проблема існування в одному науковому та освітньому просторі трьох учених ступенів? І чи можна погодитися з ректором Харківського національного університету В.Бакіровим, що замість перейменування кандидатів наук на докторів філософії та збереження при цьому ступеня доктора наук «тим, хто готовий підніматися на найвищу сходинку (як це слід розуміти? — Авт.)… доцільніше, хоча й набагато складніше, трансформувати аспірантуру, збільшити її термін, наповнити її новим змістом, істотно ускладнити й підвищити вимоги до дисертацій і процесу їхньої підготовки». Чим аргументовано таке твердження?

ВАК — благо чи лихо?

Питання про діяльність Вищої атестаційної комісії давно та активно дискутується в пресі, особливо широко на сторінках «ДТ». Безперечно, це установа, абревіатура якої зазвичай приводить у трепет здобувача, практично не має аналогів у світі. Сама по собі структура непроста, із сформованими стереотипами й традиціями. У ній працюють кваліфіковані співробітники, в експертних радах засідають авторитетні вчені. Водночас ВАК уже не перший рік піддається різкій і справедливій критиці. У багатьох публікаціях зверталася увага на домінування у ВАК бюрократичних тенденцій, наявність безлічі адміністративно-командних директив, указівок, інструкцій, відсутність належної уваги до аналітичних узагальнень. Йдеться про аналіз пріоритетів у тематиці дисертацій, оцінку впровадження результатів у практику, планування перспективних досліджень, прогноз подальших розробок.

На жаль, у згаданій вище публікації привертає увагу безапеляційність суджень, відсутність об’єктивної аргументації, повторення давно відомих критичних зауважень на адресу системи підготовки кандидатів і докторів наук. Процитую основні положення: «Сама ВАК — не більше, ніж монумент комунізму і тоталітарній практиці контролю за науковими інститутами», «...іноді вчені ступені можуть присуджувати за праці, які не тільки в окремих сферах не наближаються до міжнародного рівня досліджень, а часом узагалі не мають смислу». «Сучасне суспільство... не потребує двох рівнів вищих учених ступенів — кандидата й доктора наук. Зате для посади професора цілком досить мати ступінь доктора філософії...»

Обмежуся лише однією ремаркою: якщо гіпотетично уявити, що така новація буде реалізована, то скільки ж це в нас з’явиться професорів? А коли до них приєднати ще академіків і членів-кореспондентів суспільних академій (а їх в Україні вже понад півсотні), то, справді, за кількістю володарів учених звань ми опинимося «попереду планети всієї». Хотів би поділити думку ректора Дніпропетровського національного університету Миколи Полякова, який заявив про те, що, «поряд з існуючою та загалом досить ефективною вітчизняною системою у сфері атестації науково-педагогічних кадрів (яку, до речі, ніхто не планує докорінно змінювати, або, скориставшись сучасною термінологією, реструктуризувати) усім нам потрібно відшукати важелі й точки дотику, спроможні максимально наблизити нас до Європи та водночас не віддалити від найкращих досягнень національної освіти, духовності та культури».

Реформуючи, не зашкодь!

Чи виправданий ажіотаж, розгорнутий із цього приводу? З одного боку, домінує спокуса стати частиною європейського наукового та освітнього простору, з другого — переважає сумнів, скепсис. Дуже примітно, що в одній із публікацій за назвою «Ще є шанс в України... («Дзеркало тижня», №20, 2005 р.) її автор академік Михайло Згуровський, підтримуючи ідею приєднання, водночас показав приклад виправданої стриманості серйозних учених до аналізованої проблеми. Цілком солідарний із ним у тому, що шлях простого копіювання перетворень, які диктуються Болонською декларацією, притаманний країнам, де немає добре розвиненої фундаментальної науки. Тим часом, як справедливо підкреслює автор, Україна має у своєму розпорядженні науковий потенціал, потужний людський капітал, великі ресурсні можливості. А це означає не копіювання західних стандартів, а гармонізацію, адаптацію тих принципів Болонської декларації, які для нас прийнятні. Іншими словами, у системі перетворень, що ми їх проводимо у сфері науки та освіти в Україні, важливо не втратити свою самобутність, не загубити надбання і потенціал, накопичені попередніми десятиліттями й визнані світовим науковим співтовариством. Інакше замість розумного реформування науки та освіти, що безсумнівно виправдано (хто ж може заперечити проти доцільності подальшого їхнього удосконалення?), справді може відбутися сліпе копіювання. Я уже зазначав надмірну формалізацію вимог до представлених робіт. Є й істотні зауваження до самої процедури захисту, складу і роботи спеціалізованих рад. Багато критичних зауважень висловлювалося на адресу штатних працівників ВАК і щодо стилю їхньої діяльності. Та в цілому, повторимося, система підготовки наукових кадрів виявилася досить ефективною. У перспективі, за умови реалізації рекомендацій наукової громадськості, можна очікувати подальшого вдосконалювання нинішньої практики. Дозволю собі послатися на думку одного з німецьких дослідників, які представляють службу академічного обміну. Суть цього висловлення Кая Франко зводиться до того, що «Євросоюз тільки піднімається до сформованого в СНД (рівня. — Авт.) освітнього простору, який довів світу свої плюси, а тепер зіштовхується з необхідністю повертатися до важко прогнозованих експериментів». Зверніть увагу на словосполучення «важко прогнозовані експерименти».

Було б помилковим вважати входження в Болонський процес панацеєю від усіх бід у сфері науки та освіти. А тим, хто виражає впевненість і оптимізм із приводу беззастережного приєднання до декларації, слід прислухатися до сумнівів і порад громадськості. Як показують виступи на форумах і в пресі багатьох небайдужих до доль освіти та науки вчених, реформування цієї найважливішої сфери потребує спільних конструктивних рішень, під час розробки та впровадження яких неприпустимі безоглядне адміністрування, заклик ламати те, що успішно працює, легковажність суджень. Для тих, хто декларує категоричність своїх умоглядних прогнозів, нагадаємо істину, проголошену ще Плінієм: «Можна бути переконаним лише в тому, що ні в чому не можна бути переконаним...»

Тому з урахуванням розглянутої вище та інших новацій, має бути створена і, по можливості, швидше введена в дію науково обгрунтована державна програма необхідних перетворень. Хотілося б сподіватися, що ця програма, до реалізації якої повинна бути залучена Національна академія наук, галузеві академії, спеціалісти вузів, науково-дослідних інститутів, широка наукова громадськість, буде наповнена конкретним і обгрунтованим змістом. У цьому — запорука очікуваного результату.