Еколого-економо-етичний підхід до охорони навколишнього середовища, або Гуд бай, економіко лісосплаву, руди й... розкрадань

Міністерство охорони навколишнього природного середовища майже всі уряди незалежної України зазвичай розглядали як найбільш зручний холдинг усіляких контор з «відмивання» грошей і безкарного залізання до державної кишені. Проте фортелі, які продемонстрував недавно минулий уряд, перевершили все, що кримінально-екологічна історія нашої країни знала досі. Найбільш вражає серіал із цієї колекції жахів: за кілька останніх місяців, навіть тижнів, було роздано незліченні багатства надр. Серед них особливо вражає «шматочок» шельфу площею понад десять тисяч квадратних кілометрів. Випадок безпрецедентний у практиці надрокористування. Нині, як кажуть поінформовані люди, бідна компанія не може «пережувати» шматок чорноморського дна розміром із невеличку країну.

Оглядач щотижневика «ДТ» звернувся до нового міністра охорони навколишнього природного середовища України Георгія ФІЛІПЧУКА з проханням відповісти на кілька запитань.

— Георгію Георгійовичу, ви розумієте, що перше питання — про масову роздачу ділянок із корисними копалинами, яка відбулася наприкінці минулого року перед відходом старого уряду. Чи вдасться їх повернути?

— Протягом двох останніх місяців Міністерство охорони навколишнього природного середовища України проводить дуже ретельний технолого-фінансовий й економіко-правовий аудит...

— З якою метою?

— Щоб захистити інтереси суспільства й держави.

— Можна конкретніше?..

— Якщо надрокористувач практично ігнорує умови ліцензії (причому байдуже: її придбано на аукціоні чи без нього) й не виконує відповідні зобов’язання щодо збереження навколишнього середовища й виконання певних соціальних програм, то ми нині настроєні так, щоб усі ліцензії й спеціальні дозволи в такому разі повернути.

— Уже зроблено якісь конкретні кроки в цьому напрямі?

— Два перші накази на основі подань Генеральної прокуратури й наших спільних аналізів уже підписані (№27 і №24). У результаті 65 спеціальних дозволів на користування надрами ліквідовані, починаючи від золота й вугілля й закінчуючи гранітами.

Я можу навести кілька жахливих прикладів, які будь-кого зачеплять за живе. Але окремі, навіть дуже вражаючі приклади, не наведуть ладу в нашій дуже занедбаній галузі, яка, я в цьому переконаний, уже тепер змушена вирішувати найважливіші завдання держави. Наскільки я пам’ятаю, ще Наполеон колись дуже точно зауважив: порядок б’є виучку. Нині вже очевидно: добре налагоджена система зробить те, що не під силу десяткам грамотних ентузіастів.

Ми тепер складаємо список стратегічно важливих родовищ України. На жаль, для успішного розвитку своєї економіки, наша країна, хоч як це парадоксально, не має достатніх мінеральних ресурсів. Країна не добуває в достатній кількості дуже широкий спектр металів: мідь, цинк, ванадій, свинець, стронцій, реній. Це робить країну імпортозалежною. Тому ми зобов’язані через систему бюджету, через дер­жавне управління зробити так, щоб найближчим часом перейти від імпортозалежності до експорту цих металів.

Передусім хотів би сказати про далеко не використані можливості родовища титанових руд. Ми цей метал уже вивозимо як до СНД, так у ЄС і США. Проте тут потрібні зміни. Коли ми розробляємо порядок видачі спеціальних ліцензій, то при цьому дотримуємося певних критеріїв. І головний із них — виключити потрапляння багатств надр у руки випадкових, непорядних або просто некомпетентних людей. Тому аналізується технологічний і фінансовий потенціал кожного конкретного суб’єкта, враховується, як він раніше працював на ринку розробки надр. Це дозволяє мінімізувати ризики, щоб не сталося омертвіння свердловини чи родовища. Для цього ми зменшуємо терміни видачі ліцензії. Ще одна деталь: треба, щоб у держави був контрольний пакет, щоб під її опікою перебували головні родовища країни.

Візьмімо Мужіївське родовище в Закарпатті. Широковідомо, що там добувають золото. Менше відомо головне — тут можна добувати комплекс поліметалів — елементів, стратегічно важливих для країни. Тому просто віддати це родовище підприємцеві, який ні технологічно, ні фінансово не спроможний забезпечити використання всіх можливостей родовища, неправильно. Нині така інвентаризація всіх родовищ і виявлення серед них тих, що неефективно використовуються, ведеться доволі широко. Відповідно до закону й у зв’язку з тим, що конкретні користувачі надр порушують умови угоди й зобов’язання, держава братиме такі родовища під свою опіку.

«Нафтогазу» як державній компанії ми можемо робити певні преференції й будемо йти їй назустріч. Тепер ми аналізуємо інформацію щодо 89 нових спеціальних дозволів. Причому найбільш привабливих, найбільш перспективних, щоб до скарбниці держави надійшов продукт і кошти. Ми відкрито пропагуємо цю політику, використовуючи наші нові підходи і спираючись на позицію прем’єр-міністра. Але зауважте, що правила гри мають бути для всіх однакові. Це конституційно й справедливо. Тому родовища «Нафтогазу» віддадуть тільки в разі, якщо на умовах Кабінету міністрів таке рішення буде прийняте.

Нині старанно аналізується інформація про титан. Це стратегічний продукт, у якого хороше експортне майбутнє...

— На жаль, будь-яке просте збільшення продажу титану, як це тепер відбувається з марганцем, призведе тільки до скорішого пограбування рудних запасів. Я недавно бачив в Інституті металофізики НАНУ вироби з марганцю, один кілограм яких коштує стільки ж, скільки тонна марганцевої руди. Ви не намагалися якось пов’язати видачу ліцензії на видобуток руди з зобов’язанням, щоб із сировини виготовлявся продукт на місці?

— Повторення марганцевої ідеології заведе нас у безвихідь. Якби ми зробили завершений цикл, то змогли б одержати на порядок більше прибутку й вирішити економічні й соціальні питання. Але це наша спільна біда: те ж саме відбувається з лісом, зерном, рудами тощо. Ми, як і раніше, керуємося ідеологією руди й лісосплаву. Україна не повинна поглиблювати своє становище сировинного придатка, бо ми ніколи не виберемося з нужди.

Ви подивіться на характер інвестицій в Україну, коли до нас привозять модифікований рапс і засівають ним по 1,5 мільйона гектарів. Але ми при цьому забуваємо, що псуємо поля. Як раніше це робили, висіваючи соняшник. Треба змінити психологію ставлення до використання мінерало- і надроресурсів в Україні. Треба менше виймати з надр, а більше переробляти. Така політика потребує вкладень, але, залучаючи інвестиції, треба одержувати й новітні технології. Тільки це забезпечать додаткові робочі місця й зовсім інші надходження в казну.

Тому ми нині працюємо над тим, щоб зв’язати видачу ліцензій з розвитком відповідних виробничих потужностей. Ми маємо закладати більш гуманний підхід до землі, повітря, водних ресурсів. Потрібно завжди бачити комплекс кваліфікаційних вимог.

— А яка ваша думка щодо так званої спільної діяльності?

Загалом-то нісенітниць в оцінці багатств надр у нас дуже багато. Приміром, тонна глинозему всередині країни коштує умовно 25 гривень, а на європейському ринку за той же глинозем можна одержати 75 доларів. Такі ножиці не поповнюють бюджет і не дозволяють розвивати економіку. Тільки розрахунки оптимальної формули ціни дозволять говорити про те, де можна підвищити ціну за користування надрами. При цьому ми маємо створити нормальний інвестиційний клімат для всіх: і зарубіжних, і вітчизняних підприємців. Поки що зрозуміло, досі ми використовували далеко не найкращі моделі співробітництва.

— Багато хвилювань і суперечок викликають події навколо американської компанії «Венко» (Vanco). Яке майбутнє в тих гігантських площ у Чорному морі, які компанія одержала? До речі, вона — далеко не найбільш потужний і відомий гравець на цьому ринку...

— Україна може наростити свій енергетичний потенціал не тільки за рахунок альтернативних видів палива, але і за рахунок розробки вуглеводнів, як на континентальній території, так і на морському шельфі. Але проблема в тому, що Україна не тільки фінансово, а й технологічно неспроможна проводити всі роботи, які б дали нам змогу одержувати нафту і газ із дна Чорного моря.

Для добування газу і нафти на мілкій частині моря, на глибині 40—60 метрів, у нас ще є скромні можливості. Тут ми можемо вести розвідку, буріння й одержувати відповідний продукт. Але проводити такі роботи в глибоководній частині ми не можемо. Тому змушені звертатися по допомогу до відомих фірм «Шелл», «Шеврон»... Проте тендер торік таку можливість надав «Венко». Це, з одного боку, позитив. Десь нібито навіть блукає цифра в 15 млрд. дол. інвестування...

Але на чому нині категорично наполягає Мінприроди — коли навіть визнати, що цей тендер виграв «Венко», що отримана ліцензія, то з цього безумовно випливає й те, що зобов’язання потрібно виконувати з обох сторін. Якщо ж якась сторона ці умови не виконує, якщо компанія практично заморозила свою діяльність, якщо вона працює за формулою — виграти тендер, потім виділити незначну інвестицію для буріння, навіть не шукаючи серйозних фінансових і технологічних партнерів, і вийти на повторний ринок, щоб займатися продажем цього проекту, то держава вправі в односторонньому порядку вирішити, як їй забезпечити свої інтереси.

— ...?

— Я намагаюся говорити коректно про те, що ми не можемо підтримувати таку позицію. Усім має бути зрозуміло (і майбутнім інвесторам зокрема), що ми працюватимемо тільки з тими партнерами, з якими бачимо перспективу. Тому сьогодні, виходячи на аукціони, тендери, ми маємо чітко аналізувати кожний суб’єкт. Це дасть змогу при наданні спеціальних дозволів на 2008 рік бачити, оптимальний партнер чи ні.

Досвід передачі «Венко» 13 тис. кв. км акваторії в Чорному морі є унікальним. Україна вперше вийшла на такий грандіозний проект, і ліцензія була віддана не на користь найбільш потенційно сильних компаній у цій галузі. Міжнародний досвід показує, що таку величезну територію потрібно поділити на частини, структурувати в межах від 800 до 1500 кв. км.

— Світова практика дає приклади розподілу навіть по 500—800 кв. км...

— Якби сьогодні ми структурували цю територію, то створили б відповідні інформаційні, правові умови, щоб залучити іноземних інвесторів. І це було б оптимально. А 10—13 тис. кв. км однієї компанії показує, що вона неспроможна подужати весь шматок. Це створює дуже небажану ситуацію омертвіння розробки українського шельфу. За таких умов лише в далекій перспективі Україна може розраховувати на конкретний результат. У цієї угоди є ще одна малоприємна сторона — те, що без нас можуть активно проводити переговори й вирішувати можливі питання щодо продажу цього проекту.

— Що ви робитимете в цій ситуації?

— Насамперед Україна має зберегти обличчя. Державі дуже важливо мати імідж сторони, яка грає за правилами, дотримується законодавчих норм як своєї країни, так і міжнародних. Нам невигідні рухи поза правовим полем. Навіть якби ми при цьому виграли в якійсь окремій ситуації, країні це не принесло б користі, тому що ми не були б у цьому разі відповідальним партнером для майбутніх інвесторів як на нафтогазовому ринку, так і на ринку поліметалів або будівельних матеріалів. Тому Україна виконуватиме умови як сторона, яка підписала документ. Але я переконаний, що стосовно «Венко» у даний час є більше запитань, ніж відповідей.

А взагалі щодо захисту своєї власності держава має поводитися значно жорсткіше. Потрібна більш послідовна каральна та фіскальна політика при недотриманні умов розроблювачем надр. Зрозуміло, що потрібні зміни до закону про надра. Гостро стоїть питання і про техногенні родовища, оскільки в них зацікавлені великі фінансово-промислові групи.

Техногенні родовища — це, зокрема, понад 30 млрд. тонн шлакових відвалів. В основному це шлаковідвали, хвости, які найчастіше знаходяться в басейні Дніпра. Але ж з цього басейну п’ють воду 30 мільйонів людей.

На «Запоріжсталі» мені показали технологію переробки відходів, яка дає можливість отримувати сировину для металургійного комбінату і до того ж величезну кількість будівельних матеріалів, котрі, як показують аналізи, абсолютно екологічно безпечні. Їх уже сьогодні експортують до європейських країн, де вони використовуються на будівництві доріг. Так що тут маємо великі перспективи.

Проблеми енергетики ми зазвичай пов’язуємо з надрами, але я хотів би сказати, що Донбас, вугілля, шахти й усе, що ми із цим пов’язуємо, це одночасно величезні поклади метанового газу...

— Більше за інших у цьому напрямі просунувся Звягільський, проте це не рятує його шахту від катастроф...

— Звягільський — приклад, що сприймається дуже неоднозначно. Але в принципі фінансово-промислові групи, починаючи з Індустріального союзу Донбасу, дуже позитивно ставляться до екологічних ініціатив.

Є технології (наші розробки спільно із японцями), які дозволяють отримувати з незначної глибини — 40—60 метрів — метан, який поки йде просто в атмосферу і лише збільшує парниковий ефект. Метан із великих глибин ми також будемо отримувати. Це серйозний проект Мінприроди, в якому бере участь не тільки дер­жава, а й фінансово-промислові групи, наші наукові інститути.

— У Мінприроди раніше працювало агентство, яке опікувалося проблемами виплат за Кіотським протоколом, воно продовжує працювати?

— Ця робота йде дуже активно. Підготовлено листи схвалення і листи підтримки для кількох десятків підприємств, які включено до плану реалізації Кіотського протоколу. Те, що сьогодні зробили окремі українські фінансово-промислові групи, потрібно всіляко підтримувати. Держава зобов’язана виробити для них чіткі правила гри. Силами великого бізнесу в Алчевськ вкладено 400 млн. доларів не з державного бюджету. При цьому зменшено викиди в п’ять разів! Бізнесмени отримають за це компенсацію за Кіотським протоколом і зможуть вкласти гроші, наприклад у Дніпродзержинськ, де забруднення навколишнього середовища, повітря просто жахає. Тут люди в середньому живуть 47 років...

Вирішуючи проблему енергетичного дисбалансу, ми різко поліпшуємо екологічну ситуацію в регіоні. Одночасно вирішуємо питання соціальної та демографічної політики, тому що поліпшення умов життя людей закладено в програмі «Український прорив», в якій реальну турботу про людину втілено як ідеологію.

— Пам’ятаю розмову з одним із ваших попередників, паном Ігнатенком. У нього також були прекрасні плани. Особливо щодо того, щоб відсунути особняки від краю Дніпра і забезпечити доступ простим людям до води. Та, певне, екс-міністр не витримав опору. Ваші плани також пов’язані з тим, що доведеться наступити на мозоль сильним світу цього. Чи стане для цього волі?

— Якщо природоохоронну політику здійснюватиме тільки міністерство, а інші просто спо­стерігатимуть, то це абсолютно хибний підхід, приречений на неуспіх. Тому ми прагнули екологізувати підхід до всієї нашої секторальної економіки і до народного господарства. В уряду має бути еколого-економо-етичний підхід до справи, де ухвалення управлінських рішень відповідало б тезі: перш ніж щось здійснити, подумай, як це позначиться на наступних поколіннях.

Хочу навести визначення Папи Римського: хто не береже навколишній світ і завдає йому шкоди, той чинить смертний гріх. У нас, на жаль, таких грішників більш ніж достатньо. «Зелена культура» в нашому суспільстві дуже низька. Проте переконаний, що нікуди ми не подінемося — екологія з часом займатиме дедалі вагоміше місце в ієрархії влади...

— Думаю, у статті забракне місця, щоб перелічити всіх членів колишніх урядів, у яких паркани впираються у воду і які порушують усі екологічні закони. Чи стане у вас волі переконати їх у тому, що треба відступити на належні 100 метрів від води заради ближніх і заради Дніпра?

— Я не хочу бути ура-революціонером, але ми передусім не допускатимемо нового будівництва біля води. І друге: ми проведемо інвентаризацію всіх будівель уздовж водойм Дніпра. Це має бути серйозна міжвідомча державна інспекція, яка здійснила б інвентаризацію. А потім ми поставимо вимогу: або домогтися компенсації за завдану екологічну шкоду, або повернути все до початкового стану. Знаю, що за всім цим стоїть великий інтерес, досить круті люди, яких захищають сильні світу цього, але якщо ми цього не зробимо, то перетворимо Дніпро на те, на що перетворено в багатьох місцях Азовське море. Тоді нас чекає велике лихо.

— Проте братися за цю справу потрібно разом із київською владою. А тут перспективи не надто втішні, чи не так?

— Так вийшло, що ми зробили державні програми, а київська влада виконувати їх не хоче. Це стосується і відходів, і лісів України, і питання екологічної мережі чи очищення Дніпра, якісної питної води. Програми створювалися в 1997, 2002, 2004 роках.

— Як на них мала реагувати міська влада?

— Вона повинна була б відповісти комплексною програмою, а не виділяти лише вісім (!) мільйонів гривень на природоохоронну політику в 2007 році. Це 2,5 гривні на людину. Хіба з такою сумою ми можемо захистити киянина від тих катаклізмів, які на нього насунулися? Чи можемо ми говорити про те, що Київ — європейське місто, не створивши жодного сміттєсортувального заводу?

— Наше місто занесено в список трьох десятків найбільш забруднених міст світу...

— Це нікому не робить честі. Насамперед нашому відомству, яке втратило нормальний державний нюх. Проте, беручи провину на себе, підкреслюю, що це міждисциплінарна проблема, яка вимагає відповідальності як від органів центральної влади, так і від органів місцевого самоврядування, бізнесу, який до цього часу не відчуває «зеленої ідеології». Люди повинні розуміти — усе, що ми робимо, впливає на наше середовище...