Академічна недоброчесність як виклик інтелектуальній спроможності нації

Сучасний науковий світ буквально розриває дискусія про якість наукових досліджень, достовірність дослідницьких практик, чистоту експерименту, плагіат і недоброчесність. Солідні мужі, чий доробок вимірюється сотнями наукових публікацій, і науковці-початківці, що роблять лише перші кроки в науці, чиновники від науки й наукова спільнота сьогодні висунули одні одним величезний обсяг справедливих і фейкових звинувачень, які можуть призвести до розколу великого інституту національної науки та освіти, призупинення наукових досліджень, деформації їх основних функцій: торувати шлях до істини, а від неї - і до практики.

Головна проблема дискусії - академічна недоброчесність, а в її центрі - феномен плагіату, в якому звинувачують чи не кожного, хто наблизився до захисту кандидатської або докторської дисертації. Небезпечне й те, що предметна галузь, обрана для вияву плагіату, - дисертації з гуманітарних наук і педагогіки. Саме тут активісти-борці з плагіатом почуваються "знавцями", хоча до філософії чи педагогіки мають дотичну причетність. Сучасний дискурс трохи нагадує ситуацію, яку свого часу описав великий Гегель: вибираючи між дискурсом про виготовлення чобіт і філософськими постулатами, пересічні дискурсанти віддають перевагу суперечкам про постулати. Ще б пак! Щоб говорити про виготовлення черевиків, писав Гегель, треба бути професіоналом-чоботарем! У філософії, педагогіці, інших гуманітарних науках практично кожен вважає себе фахівцем. Це велика ілюзія. На жаль, у нашому суспільстві вона має поширений характер.

Будучи головою експертної ради з соціогуманітарних наук (а саме на них зосереджена левова частка дискусій), вивчаючи ситуацію зсередини, маю зазначити, що деякі науковці академічною доброчесністю справді не переймаються. Основа їхнього доробку - праці, виконані здебільшого похапцем, "чужими руками", "на замовлення". Однак переважна більшість досліджень виконується самостійно, й випадки плагіату чи компіляції в них, як правило, рідкісні. Тим часом "академічні активісти" всіх дослідників "підводять під єдину планку", чим доводять здобувачів наукових ступенів майже до психічних розладів та нервового зриву. Під сумнів ставляться висновки рецензентів, рішення кафедр, спеціалізованих вчених рад і експертних комісій різного рівня. Жодні пояснення та обґрунтування прийнятих рішень не беруться до уваги, якщо вони суперечать висунутим обвинуваченням.

Виявляючи справжній чи фейковий плагіат, представники цих громадських організацій порушують принципи зовнішнього незалежного оцінювання, зафіксовані у ст. 47 Закону України "Про освіту". Насамперед порушується принцип валідності, оскільки невідомо, які антиплагіатні програми використовуються і чи ліцензовані вони взагалі. Порушуються принципи відкритості та прозорості, об'єктивності, надійності, відповідальності. Науковці не знають, які саме експерти залучаються до оцінювання, який їхній фаховий рівень, яка наукова компетентність. А головне - особа, стосовно якої порушено питання про академічну недоброчесність, не може повною мірою реалізувати передбачені Законом права (ст. 42, п. 8) на відкритий дискурс, оскільки безпосереднього контакту з представниками цих громадських організацій вона не має і не може надати певні пояснення та зауваження.

Діяльність цих громадських організацій викривляє також розуміння якості наукових досліджень і їх результатів. Гіпертрофоване наголошення на боротьбі з плагіатом залишає поза увагою головний критерій якості наукових досліджень - наукову новизну, теоретичну і практичну значущість їх результатів.

Нинішня ситуація доведена до абсурду. Хтось шукає захисту на кафедрі, де готувалася дисертація. Хтось планує звертатися до суду. Є, зрештою, й ті, хто виходить зі сфери вітчизняної науки, виїздить за кордон у пошуках іншого академічного щастя. На просте запитання, кому це вигідно, простої відповіді немає.

Глибина ситуації вимірюється століттями, а може й тисячоліттями. Плагіат існує з часів виникнення писемності. Мій перший учитель, блискучий знавець античної філософії професор Володимир Дмитриченко жартівливо казав, що всі відомі в історії філософи "переписували" у стародавніх греків; на наше ж запитання, у кого переписували греки, відповідав: "У стародавніх єгиптян!" За свідченнями сучасників, Шеллінг звинувачував Гегеля в тому, що той нібито саме в нього запозичив основні ідеї власної філософії духу. Засновники марксизму, зокрема Ф. Енгельс, фактично переказували основні постулати Моргана. Є всі підстави вважати, що визначення "природи" та "матерії" В. Ленін запозичив у Гельвеція, і т.д. і т.п.

Що ж таке плагіат? Які його видимі й підспудні причини? Зупинюся на цьому докладніше.

Спочатку про причини. Перша з них обумовлена статусом і характером науки як соціального інституту та форми духовно-практичного освоєння світу. Не пам'ятаю, хто й коли, але достеменно знаю, що хтось із великих сказав: "Наука - це боротьба думок, концепцій, поглядів; боротьба через доведення, обґрунтування, переконання широкого кола науковців і громадськості у вірності (достовірності) власних висновків та рекомендацій". Відомий і інший вислів: якби геометричні теореми торкалися інтересів людей, вони б, безперечно, спростовувались. А це означає, що наука (і не тільки соціогуманітарна) не є істиною в останній інстанції, в ній взаємодіють, почергово змінюючи одна одну, істина і похибка, які апелюють до практики. Тим часом, визнаючи практику основним критерієм істини, науковці обережно застосовують його при оцінці власних досягнень: як писав свого часу відомий класик, практично зафіксований факт щоранкового сходу сонця аж ніяк не виключає того, що одного разу воно може не з'явитися на обрії.

Гносеологічний статус наукової істини не тільки не заперечує, а, й навпаки, владно вимагає широкоформатних і глибоких дискусій, у тому числі й прямо протилежних оцінок та висновків. Головне при цьому - обґрунтованість, достовірність експерименту, підбірка опорних фактів, чистота дослідницької технології, новизна, теоретичне і практичне значення результатів, але відповідальності за плагіат вони не скасовують.

Плагіат - явище недопустиме. У широкому розумінні, "…плагіат є привласненням чужого інтелектуального продукту, видаванням чужого за своє, …виявом неспроможності конкретного дослідника самостійно провести наукове дослідження та оформити його результати у тексті, а й вираженням відвертої зухвалості, що часто межує з недоумкуватістю" (https://osvita.ua/vnz/high_school/60290/). Його наявність у текстах вимагає скасування результатів захисту дисертації й застосування санкцій до всіх суб'єктів (колективних та індивідуальних), причетних до її підготовки.

Серед причин неохайного, а то й плагіатного ставлення до текстів, на які спирається дослідник, не можу не назвати укорінену з радянських часів практику цитування тих чи інших положень праць класиків марксизму-ленінізму. Посилання на класиків вважалось основним аргументом, який ставить крапку в будь-якій дискусії. Цитати з класиків вивірялися текстуально, скрупульозно, й не дай Боже допустити в них неточність, а тим паче - помилку! Їх коментар мав здійснюватися за абеткою, сформованою так званими "номенклатурними науковцями", переважна більшість яких працювала в установах, підпорядкованих ЦК КПРС. Крок ліворуч чи праворуч - відхід від офіційної інтерпретації - вважався недопустимим злочином перед наукою. Звідси використання текстів (особливо офіційних коментарів "класиків") без посилань на автора, видання, сторінку тощо. Очевидно, від науковців старшого покоління укорінена десятиліттями академічна неохайність (повинність) передалася молодим дослідникам, що, поза всяким сумнівом, призвело до широкої звички до запозичень, а від неї - і до плагіату.

Не можна не зважати й на те, що десятки чи й сотні дисертаційних робіт в Україні виконуються на замовлення. Як правило, замовниками є особи, котрі мають посади, статус, а головне - гроші, які виділяються для задоволення наукових амбіцій. Вони ллються через край. Особливо серед державних службовців та політиків. Задля справедливості зазначу, що я особисто знайомий із когортою чиновників, яких цілком заслужено вважаю високими науковцями. Вони самостійно ведуть дослідницьку діяльність, пишуть серйозні монографії, обґрунтовують практичні рекомендації, які цілком закономірно "тягнуть" на дисертації кандидатського чи докторського рівня. Однак їх небагато. Більшість чиновників сповідують іншу ідеологію: вважають себе нереалізованими, якщо не здобули відповідного наукового статусу! Задля цього вони наймають науковців, платять гроші, вимагають результату, до якого не мають жодного стосунку. Добре, якщо виконавець ставиться до справи сумлінно, але більшість їх лукавлять: переписують, запозичують, маніпулюють іменами й текстами тощо. Особливо помітне зловживання щодо використання робіт зарубіжних авторів, зокрема англомовних. Виправдовують свої безчесні дії халтурники низькою заробітною платою. Мовляв, на Заході науковці отримують у десятки разів більше! І пишуть, пишуть, пишуть... Така "писанина" - прямий шлях до плагіату, відповідальність за який не персоніфікується.

Ще одна причина цього ганебного явища обумовлена "підступністю" комп'ютерних технологій. Відомо, що без комп'ютера сьогодні жоден дослідник не працює. Відомо також, що в кожного науковця у комп'ютерній базі нагромаджено десятки, а може й сотні власних і чужих ще не використаних виписок, цитат, текстів. Нерідко вони зберігаються (в надії на пам'ять) без відповідних позначок та посилань. Використовуючи їх, дослідник потрапляє в пастку: послуговується "чужим", сподіваючись, що посилається на "власне"!

Левова частка текстів нині проходить через Інтернет, а відтак висвітлюється тим чи іншим кольором під час перевірки на достовірність. Різні програми перевірки на плагіат висвітлюють різні кольори. Тому, довіряючи перевірку комп'ютеру і користуючись ним, я додатково звертаюся до справжніх вчених-професіоналів, які можуть оцінити текст самостійно і професійно.

Не остання серед причин плагіату - укорінена з дитинства, а точніше - зі школи, наша вітчизняна звичка списувати в товариша домашнє завдання або контрольну роботу, що виконується на уроці.

Згадую, мій товариш-трієчник, розбишака й чудовий футболіст Юра списував у мене виконані завдання з математики. Оскільки всі знали, що самостійно виконати їх він не міг, той робив одну-дві незначні помилки, отримував свою законну трійку й ходив із гордо піднятою головою! Для колишніх радянських шкіл таке вважалося явищем нормальним. Побутує воно ще й в українських школах. У європейських, а особливо в американських закладах освіти це явище визнається ганебним. І якщо хтось і десь помітив його прояви, то одразу повідомить про це вчителя. Реакція може бути вкрай суворою - аж до відрахування зі школи. Ми ж дивимося на такі явища крізь пальці. Шкільна звичка переноситься в університет, а далі...

Плагіат - це зло, з яким треба боротися. Однак чим відрізняється плагіат від таких феноменів, як компіляція, запозичення, збіги і т.п.? Яку відповідальність за кожен із них має нести науковець у разі виявлення? Очевидно, ці відмінності мають бути зафіксовані нормативними документами, роз'яснені в середовищі науковців, особливо серед наукової молоді, впроваджені в практику. Скажімо, "збіги" (особливо з текстами з власних публікацій)… Чи має право науковець без посилань використовувати свій власний текст? Далі. Якщо дослідник посилається на текст свого попередника, використовує його без лапок, а джерело вказує наприкінці тексту, - то чи можна вважати це плагіатом? Означені (та багато інших питань) потребують більш-менш обґрунтованої відповіді на рівні нормативних документів, розроблених експертами і науковою спільнотою й затверджених галузевим міністерством.

Вихід із ситуації, що склалася в науковому просторі України, потребує розширеної науково-громадської дискусії, в якій мають народитися нові підходи до організації наукової діяльності, оцінки її результатів, техніки та технології проведення академічної експертизи. Українські вчені і громадськість мають толерантно оприлюднити власні претензії, сісти за стіл перемовин, спробувати з виявом взаємоповаги вникнути в суть, обговорити причини, узгодити нові правила організації наукових досліджень, забезпечити їх спрямованість на істину, на інтереси людини і суспільства, держави і громадянина. Перш ніж починати дискусію, визначу актуальні, на мій погляд, пропозиції, спрямовані на викорінення плагіату.

Першим кроком цього процесу має стати широкоформатне дослідження змісту негативних супутників наукової діяльності, міри їх руйнівного впливу на науку, визначення ступеню відповідальності автора (керівника, кафедри, вченої ради) за допущені хиби. Слід терміново переглянути правила оформлення бібліографічних посилань, надавши більшої чіткості й однозначності правилам цитування. Необхідно провести серію круглих столів і конференцій, присвячених проблемі якості наукових досліджень і механізмів її забезпечення, зокрема проблемі академічної доброчесності. Науковці мають домовитися між собою, взявши за основу досвід організації та експертне оцінювання якості наукових досліджень у найкращих університетах Європи і світу, з урахуванням специфіки академічного життя України.

Другий крок передбачає розробку та введення в освітній процес, починаючи з бакалаврів (далі - для магістрів та аспірантів), спеціального курсу щодо складових академічної культури, специфіки проведення наукових досліджень, забезпечення їх чистоти та відкритості. Традиційний спецкурс із дослідницьких практик більше зосереджується на змістовій частині процесу наукового дослідження, тоді як його технічні й технологічні аспекти залишаються висвітленими вкрай мало і не конкретно.

Третій крок пов'язаний із необхідністю належного виховання в учнів, студентів (а особливо - в майбутніх науковців) культури наукового дослідження, норм академічної доброчесності. Очевидно, починати варто із загальноосвітньої школи, а далі - університету, наукової лабораторії, дослідницького закладу. Для дитини школа має стати взірцем доброчесності, який переросте в норму такої сили, коли "привласнювати чуже" вважатиметься не тільки нормативно визначеним як "неможливе", а й неможливим по совісті.

Четвертий крок подолання академічної недоброчесності безпосередньо пов'язаний із мораллю, вихованням духовних чеснот, за якими живе весь цивілізований світ. Головна з них - відчуття власної гідності, коли порушення тієї чи іншої моральної норми сприйматиметься особистістю як злочин, насамперед перед собою, власним авторитетом, самоповагою, а далі - перед авторитетом батьків, учителів, колег та друзів. Народна мудрість наголошує, що цим треба перейматися ще тоді, коли дитина "поміщається поперек лави", а далі - впродовж життя. Зрозуміло, для цього потрібні час і неабиякі зусилля батьків та вчителів, а головне - зусилля самої особистості.

Встановлюючи нові правила організації та оприлюднення наукових досліджень, які б у принципі унеможливили академічну недоброчесність, слід завжди мати на увазі, що головним у науці є її науковий результат і його практичне значення. Новизна дослідження - альфа і омега будь-якої науки, ширше - академічної свободи особистості; основа довіри й гарантія справедливості. Саме ці речі формують наукові скрижалі всього суспільного організму. Істина проста: без науки і поза наукою ні про який авторитет (а тим більше про розвиток) держави, суспільний прогрес і духовну свободу говорити не доводиться. Однак частина дисертаційних робіт до науки все ще має більше дотичний стосунок. Багато їх можуть бути кваліфіковані як добротний реферат, огляд літератури, оприлюднення полеміки між вченими. Поважаючи працю молодого науковця, все ж слід зауважити: для справжньої науки цього замало. На захист мають виноситися роботи обґрунтованої актуальності, з доведеною науковою новизною та яскраво вираженою практичною спрямованістю.

Така наука потребує сміливості, заперечення авторитету, ясного погляду на майбутнє, відкритого дискурсу й, поза всяким сумнівом, самовідданої повсякденної праці в науковій лабораторії, бібліотеці, за власним письмовим столом.

Нашому суспільству, що реформується, наука потрібна як повітря, як ковток води в пустелі, як невичерпне джерело, яке висвітлить народу шлях виходу з тунелю. Втратимо науку - втратимо державу, незалежність, свободу. І це не високі слова, а реальна оцінка того, що відбувається. Маємо не просто просити в держави кошти на розвиток науки, а власними науковими розробками довести спроможність українського наукового загалу до створення міцної, науково обґрунтованої платформи державотворення, розвитку культури і людини.

P.S. При підготовці статті використані думки та пропозиції колег по філософському корпусу, зокрема науковців Інституту філософії НАН України, Національного інституту стратегічних досліджень, Національного інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України.