«ЗОРЯ»: ДЕШЕВШЕ ТІЛЬКИ ЗАДАРМА

Якщо не брати до уваги історії з приватизацією ЗАлКу, то минулий рік запам’ятався різкою зміною офіційного погляду на приватизацію магістральних газопроводів. Раніше такі пропозиції відкидали майже з ходу, тепер сперечаються вже не з приводу ідеї, а про те, що краще — відразу продати труби чи спочатку здати їх у концесію років на двадцять. Прибічників і противників різних варіантів достатньо, тож суперечка буде тривалою. Як відомо, примусь експерта Богу молитися...

Розумні люди (і в нас, і за кордоном) у таких дискусіях участі не беруть— у них немає часу, вони діють. Зокрема вони замислилися над найпростішим питанням — а для чого, власне, збираються продавати газотранспортну систему. Правильно, щоб її модернізувати: поставити нові турбіни на компресорних станціях, системи управління, ізоляцію на трубах де-не-де поміняти тощо. А отже, хто візьме виробництво всього цього під свій контроль, той отримає непоганий шанс заробити на нових замовленнях. Причому незалежно від того, відбудеться приватизація самої труби чи ні.

Залишилося тільки прикинути, що б можна собі отримати. З виробництвом труб великого діаметра в нас усе більш-менш зрозуміло — це зона відповідальності групи «Інтерпайп» (Новомосковський трубний завод) або «Індустріального союзу Донбасу» (присутній на Харцизькому трубному).

З автоматикою для газотранспортної системи якось не складається: за останні роки галузь практично знищено. Що залишається? Правильно, компресори і турбіни. Компресори виробляє вже повністю приватизоване Сумське НВО ім. Фрунзе. А турбіни для компресорних станцій наших газопроводів випускають два підприємства: запорізьке ВАТ «Мотор Січ», яке недавно закінчило приватизацію, та миколаївське виробниче об’єднання «Зоря». Останнє на 100% у держвласності — все, мету зрозуміли, треба працювати!

Завдання дуже полегшує те, що сама собою приватизація підприємства неминуча. Останні десять років переконливо довели: у держави немає ні грошей, ні можливості забезпечити його сталий розвиток і збут продукції. Тож залишається або діяти за принципом «собаки на сіні», поступово виробляючи ресурс устаткування і деградуючи, або дозволити змінити форму власності.

Але змінювати її можна по-різному. Можна «по-дурному» — оголосивши відкритий конкурс, скажімо, на продаж держпакету акцій. Охочі прикупити пакет найбільшого українського виробника турбін тоді, безперечно, з’являться. Недолік способу — не відомо, хто отримає пакет акцій. А що як переможуть «не ті, що треба», і доведеться, як на ЗАлКу, «розрулювати» ситуацію, тиснути на тендерну комісію і т.д. Загалом, клопіт, галас та й дорого все це: адже ціна на тендері напевно буде високою.

Набагато краще придбати заводик майже задарма — тим більше що нічого особливо нового вигадувати не треба, є добре вторований шлях. На базі підприємства організовується спільне підприємство (СП) з випуску турбін. Конкурс у такому разі, за законодавством, не обов’язковий: можна відразу призначити засновників, і все — дешево й сердито.

Звісно, доведеться ще пробити ідею по міністерських коридорах і в Кабінеті міністрів — але ця справа вже багато разів випробувана і звична.

То ж саме за цією схемою весь минулий рік тишком-нишком у Києві й Миколаєві тривала серйозна робота з підготовки створення СП. Назва в нього намічається гучна — «Транснаціональна фінансово-промислова компанія «Зоря». Статутний фонд СП буде близько 600 млн. грн. (приблизно 110 млн. дол.). Засновниками стануть троє: держава Україна (в особі ФДМ), російська енергокомпанія ВАТ «Мосенерго» і ЗАТ «Зангаз—Україна». Передбачається, що кожному з них і перепаде по третині в створюваному СП.

З державою все зрозуміло. Її роль зводиться до передачі заводу у склад СП. Щодо подальшого не слід плекати ілюзій — 33-відсотковий пакет в наших умовах не дає жодних прав. Єдине, що може в цьому разі акціонер, — не допустити створення нових дочірніх підприємств і припинення діяльності. А от якось впливати на оперативне управління підприємством украй важко: решти двох третин голосів більш ніж достатньо для прийняття будь-яких рішень. Тим паче що з погляду законодавства це буде звичайне акціонерне товариство, і цього взагалі-то не приховують. Простіше було б одразу продати всі 100% і не мучитися. Але, як зазначалося, варіант відкритого продажу для потенційних покупців найдорожчий і непередбачуваний, і його намагаються уникнути.

Для інших засновників найкраще напхати свою частку статутного фонду якими завгодно «фантиками» і всім, що дозволить фантазія.

Не даремно ж у пропозиціях уряду від 26 січня ц.р. ані слова немає про те, чим наповнять статутний фонд наші російські колеги. Там лише невиразно сказано, що для організації випуску шести видів нових турбін потужністю 16—25 МВт необхідно вкласти за два роки приблизно 20 млн. дол. На що підуть близько 55 млн. дол. вкладень у статутний фонд, та й чи будуть вони взагалі, із документа не випливає. Якщо ж врахувати, що мінімум один вид турбіни (ДН-80) і так вже випускається, то за бажання саме на її впровадження неважко оформити ті ж таки 20 млн. дол.

До речі, на це звернув увагу і Держкомітет з промислової політики. Є інформація, що у своїх зауваженнях до проекту постанови щодо створення СП це відомство наголосило, що хотіло б побачити зобов’язання із внесення частки у статутний фонд саме в грошовій формі й у фіксований термін. Однак і це ще не гарантія: у нас не бракує схем внесення грошей у статутний фонд із моментальним виведенням їх назад. Можна використовувати векселі (за законом, — і це гроші), можна просто протягом банківського дня прогнати гроші через банківський рахунок. Що-що, а досвід і технології вже є. Більше того, важко звинуватити когось із учасників у бажанні заощадити гроші, воно й природно — навіщо ж переплачувати?

Тут запитання швидше до українського уряду: чому при складанні установчого договору для цього залишається навіть не лазівка — ворота... Не сталося б так, що підприємство форму власності змінить, а реальних інвестицій не отримає. Тим більше що прецедентів в історії української приватизації повно. Можна згадати ту ж таки приватизацію цементної промисловості за обіцянки вкласти сотні мільйонів доларів. Попередній досвід нас хоча б чогось учить?

Цікавий і склад потенційних претендентів. «Мосенерго» — одна з найбільших російських компаній. А ось визначитися з ЗАТ «Зангаз—Україна» значно важче. Виникають, звичайно, асоціації з великою російською будівельною компанією «Зангаз», проте серед засновників українського ЗАТ вона чомусь не значиться. Та й якщо під час переговорів «Мосенерго» виявляло якусь зацікавленість у створенні СП (хай і без конкретних зобов’язань), то російський «Зангаз» просто мовчав. І це при тому, що фірму активно проштовхували в засновники. Більше того, у датованій 26 січня 2001 року пояснювальній записці одного з прихильників ідеї — заступника міністра економіки України Олександра Шлапака прямо стверджується, що «опосередкована участь ВАТ «Зангаз», що є головним газотранспортним будівельником, гарантує Компанії (тобто СП) отримання ринків збуту». Тим часом сама фірма мовчить. Чи її ім’я просто використовується для придбання пакета акцій?

Та й щодо «Мосенерго» не зовсім зрозуміло: навіщо йому СП? Номенклатура турбін, що випускаються «Зорею», для основних електростанцій «Мосенерго» дрібнувата, йому потрібні агрегати в кілька разів потужніші. Хоча взагалі-то в Росії є підприємство, зацікавлене в отриманні контролю над ВО «Зоря». Цю фірму непогано знають і в Україні — РАТ «Газпром». До речі, вона ж — основний постачальник газу на «Мосенерго». Те, що «Газпрому» турбіни «Зорі» справді потрібні, було доведено вже неодноразово. Не випадково ВО «Зоря» постійно фігурує у списках підприємств, які Росія хотіла б отримати в обмін на українські газові борги. Досі на такий розмін за схемою «активи за борги» ми не йшли, але «Зоря» ризикує стати першим прецедентом.

Зрештою, справу роблять не дилетанти. У кожному разі з лобістськими можливостями в них усе гаразд. Інколи, здається, навіть трохи занадто. Приміром, у проекті постанови уряду стверджується, що пропозиція про створення СП йде від Держкомітету з промислової політики, ФДМ, Мінекономіки і ВО «Зоря». Це, до певної міри, перебільшення. Держпромполітики та й ФДМ з такими пропозиціями не виходили — вони просто, окрім серйозних зауважень, погодилися, що проект можна розглянути. Отже, ймовірніше, реально генератором ідей є саме Мінекономіки (чи навіть його окремі чиновники)? Якщо це правда, то бачимо парадоксальні результати. Приміром, у Кабмін примудрилися внести пропозицію про створення СП ще до того, як була отримана бодай формальна згода російської сторони.

Проте, мабуть, найбільш зворушливий момент у цій історії — позиція керівництва підприємства. Генеральний директор ВО «Зоря» Володимир Холявко неодноразово й на всіх рівнях «пробивав» створення СП саме з цим складом засновників. Таку активність неважко зрозуміти, згадавши, що ще до кінця листопада передбачалося, що серед засновників СП будуть і «шість фізичних осіб зі складу менеджменту заводу». Акцій для них, звичайно, планувалося небагато — 1%. Вартість їх теж невелика, десь близько 6 млн. грн. Це трохи більше мільйона доларів — непогано заробляє керівництво підприємств у провінційному Миколаєві. Хоча, швидше за все, акції планувалося придбати за рахунок коштів, отриманих під заставу прав на їх майбутній перепродаж. Однак тоді постає інше запитання: чи не перепродаватимуться й інші пакети і що держава зможе протиставити можливій концентрації пакетів в одних руках? Адже викупити їх вона однозначно не зможе — грошей для цього в бюджеті просто не передбачено.

ФДМ від того, що в нього з-під носа заберуть один із найліквідніших об’єктів, не може бути в захопленні. В кожному разі, ще наприкінці вересня Фонд розраховував виставити ВО «Зоря» 2001 року на відкриті торги й отримати гроші в бюджет. Проте вже в листопаді у Фонді висловлювалися не так впевнено. Більше того, заступник голови Фонду Сергій Глушко погоджує питання створення СП. Хоча в приватних розмовах чиновники Фонду, як і раніше, стверджують, що виступатимуть за тендер.

Взагалі ж, процедура створення СП викликає досить дивне враження: усі рішення — що в Мінекономіки, що ФДМ — приймаються саме другими особами. Тоді як ідеться про підприємство, яке має стратегічне значення для економіки країни. Більше того, зараз склалася просто абсурдна ситуація. З одного боку, перший віце-прем’єр Юрій Єхануров вимагає активізувати роботу ФДМ з продажу об’єктів і посилити збір коштів від приватизації, з другого боку — на фактично безплатну (у кожному разі для бюджету) роздачу виводиться перспективне підприємство. Може, урядові час пригадати про багаторазово декларований ним же принцип прозорості приватизації і хоч один раз застосувати його на практиці?

Що ж до самого ВО «Зоря», то йому справді потрібен інвестор. Хоча й нинішній стан заводу далекий від критичного. Навіть згідно з довідкою, підготовленою для Кабінету міністрів, 55% устаткування має знос менше 10 років (тобто введене в дію після 1989 року). Навряд чи в країні багато таких підприємств. Тим часом у заводчан справді серйозні проблеми з реалізацією продукції і з виходом на нові ринки збуту. Однак це зовсім не означає, що підприємство потрібно віддавати будь-кому.

Якщо так уже хочеться створювати СП, то чому б не оголосити конкурс і вибрати кращу пропозицію? Зрештою, саме так, на тендерній основі, і відбувається зараз реструктуризація калуської «Оріани». І російську компанію «ЛУКойл», що проводить цю реструктуризацію, тепер уже не звинуватять, що вона перемогла келійно. І в цьому випадку нехай виграє той, у кого кращі пропозиції. У тендері може взяти участь той таки «Газпром», «Зангаз», Сумське НВО їм Фрунзе, «Мотор-Січ», та хто завгодно...

Ставки у грі дуже високі — йдеться про контроль над унікальним підприємством. До речі, лише в Україні найближчими роками планується замінити на магістральних газопроводах близько 200 турбін. При цьому 70% їх можуть бути виготовлені саме в Миколаєві. Це замовлення на сотні мільйонів доларів — що й казати, ласий шматочок. І віддавати його просто так, з доброго дива, чомусь не хочеться. Час нарешті навчитися цінувати себе дорожче...