«Телеком», що не продається

Заява Президента України Віктора Ющенка про те, що «найближчим часом» на приватизаційний конкурс серед інших промислових гігантів буде виставлено «Укртелеком», не встигла навіть наробити галасу. Спочатку перший віце-прем’єр Анатолій Кінах, а потім і заступник міністра зв’язку Семен Кроль заспокоїли телекомунікаційну й просто громадськість, а також потенційних інвесторів: «Укртелеком» якщо й буде продано, то «за межами 2005 року». Правда, заспокоїли дуже обережно: сам Президент від своїх слів поки що привселюдно не відмовлявся, тож якщо він наполягатиме, компанію доведеться продавати. Такі метання між полярними думками в цьому питанні — адже нещодавно «партія й уряд» однозначно заявляли про «телеком» як про «курку, що несе золоті яйця», яку не можна продавати, — одержали безліч експертних пояснень: від лобіювання інтересів конкретних покупців до спроб вирішити у такий спосіб нагальні внутрітелекомівські питання. Одне зрозуміло: швидко продати «телеком» не вдасться, навіть якщо буде на те загальна політична воля.

Час привчив нас не вірити у випадковості, а тому важко припустити, що Ющенко назвав «Укртелеком» серед стратегічних підприємств, що мають бути найближчим часом виставлені на продаж, — «Турбоатома», «Зорі», сєверодонецького «Азоту», «Луганськ-тепловоза» й інших — лише для того, аби розбудити сонних учасників міні-Давоса. Принаймні заява щодо «телекому» стала мало не головною сенсацією форуму. Більшість експертів у наступних публікаціях також зійшлися на тому, що навряд чи вона може бути продиктована раптовою появою «конкретного» покупця, під якого різко почали готувати угоду.

Наступного дня після виступу Ющенка відбулося засідання спостережної ради компанії. Голова якої Олександр Третьяков завдяки своїй іншій посаді — першого помічника Президента — має деякий вплив на зміст текстів президентських виступів: «Укртелеком» там буде фігурувати чи інша сенсація. На засіданні СР йшлося про підвищення інвестиційної привабливості компанії для її майбутнього продажу. Серед конкретних кроків, спрямованих на це, називалися насамперед одержання компанією ліцензії на надання послуг мобільного зв’язку третього покоління в стандарті UMTS, заміна аналогових мереж на цифрові, поліпшення фінансових показників компанії, залучення партнерів зі світовим ім’ям тощо. Третьяков доручив голові правління компанії Григорію Дзекону підготувати до 27 червня «дорожню карту» «Укртелекома», в якій той має викласти його поточні плани підвищення капіталізації. Можна не сумніватися, що цей документ міститиме обгрунтування потреби залучення значних позикових коштів для реалізації сміливих технологічних проектів «Укртелекома»: Дзекон не втомлюється повторювати про необхідність їх для компанії при кожному зручному випадку.

Третє — зайве?

Із висловлювань різних діячів — і Кінаха, і Третьякова, й інших — можна зробити висновок, що одержання «Укртелекомом» ліцензії на мобільний зв’язок третього покоління — одна з головних умов його майбутньої успішної приватизації. Так, наявність такої ліцензії чисто формально, виходячи з існуючих методик оцінки акцій компанії, підвищує їхні котирування. Проте зводити інвестиційну привабливість компанії тільки до цього було б помилкою.

Тим більше що перспективи цього проекту викликають багато питань. Насамперед технічних. Стандарт UMTS працює у високочастотних діапазонах 1,9—2,1 ГГц, і для забезпечення якісного покриття (у т.ч. всередині помешкань — з цією проблемою стикаються сучасні оператори, що працюють навіть у нижчому діапазоні — 1800 МГц) буде потрібна мікростільникова мережа зі значною кількістю базових станцій. І «монтажем базових станцій на існуючих антенах» тут не обійтися. Інфраструктуру магістральної мережі передачі даних, яка, за словами Дзекона, є в компанії й може бути використана для будівництва стільникової мережі, теж доведеться істотно модифікувати. Іншими словами, у 300 млн. дол., запланованих для цього «Укртелекомом», можна й не вкластися.

Не кажучи вже про те, що діапазон 1,9—2,1 ГГц на сьогоднішній день виділений військовим і потребує конверсії. Кошти на яку в держбюджеті цього року не передбачено. Про який двомісячний термін видачі ліцензії — а саме на це розраховує керівництво компанії, виходячи їх його заяв, — може йтися?

Інша серія питань — маркетингові. У світі, звичайно, спостерігається деяке зростання кількості мереж і абонентів мереж третього покоління, але масштаби його непорівнянні зі зростанням мереж другого покоління. Імовірніше, оператори, що заплатили величензні гроші за 3G-ліцензії, намагаються хоч якось їх повернути. До того ж усі існуючі мережі третього покоління поки що базуються в мегаполісах, де є можливість їхньої окупності; створювати національне покриття не спало на думку жодному оператору. Тому залучити за три роки — з 2006-го по 2008-й — 2 мільйони українських абонентів, що мало говорять... Може й можна. Наприклад, роздавши їм по безплатному (але від цього він не стане дешевшим) мобільному телефону й установивши демпінгові тарифи. Та в такий спосіб окупити витрати вийде не скоро. Плюс 3G-зв’язок передбачає іншу філософію мобільного бізнесу, що грунтується на продажу не голосових послуг, а різноманітного мобільного контенту і послуг передачі даних. А цими послугами користується мало споживачів і в існуючих мережах. Основний попит в Україні сьогодні на голосовий зв’язок.

…А от мережа в стандарті CDMA-450 «Укртелекому» знадобилася б. І для надання послуг мобільного зв’язку, і для бездротового доступу, для телефонізації важкодоступних і малонаселених районів. Але про неї чомусь ніхто не згадує. Незважаючи на те, що заявку «Укртелекому» на цю ліцензію розглядають уже майже півтора року.

Інвестиції в прозорість

«Укртелеком» можна було легко продати по «криворіжсталівському» сценарію — швидко, дешево, «своїм». Останнє — важливо: «свої» не заглядатимуть у зуби дарованому коню.

А от коженй цивілізований покупець буде просто зобов’язаний провести аудит «Укртелекому» — інакше його акціонери не вибачать йому такої покупки. Причому аудит навіть не незалежний, а свій власний, із пристрастю. Як Telenor «УРС». Щоб знайти всі можливі червоточинки, які в майбутньому можуть перетворитися на великі проблеми. Чи витримає «Укртелеком» таку перевірку? Поки що звести звітність компанії до західних стандартів не може навіть Ernst&Young, який є сам собі аудитор...

Пригадаймо, скільки питань виникло в депутатів і чиновників, коли «Укртелеком» на початку року спробував узяти кредит у 100 млн. дол. у Citibank і Standart Bank London. Тоді керівництво компанії обвинуватили в спробі її тіньової приватизації за борги. Так було чи ні — тема окремого розслідування. Проте питань до цілком стандартної для будь-якої великої компанії угоди не виникло б за умови її повної прозорості. Тоді ж не було ясно, для яких цілей і на яких умовах залучаються ці кошти. Керівництво «Укртелекому» ж не поспішало розкрити карти, обмежившись стандартним формулюванням «із метою підвищення капіталізації й інвестиційної привабливості компанії». І взагалі визнало за краще сховатися в кущі: відкласти позикове залучення зовнішніх кредитів «до затвердження акціонерами інвестиційної програми». До речі, інформації про її затвердження й досі немає, незважаючи на те, що після зборів акціонерів минуло вже два місяці.

Зате керівництво компанії легко віддало майже весь річний прибуток у вигляді дивідендів державі як основному акціонерові. Тобто в держбюджет. І це на тлі розмов про те, як компанії потрібні оборотні кошти та кредити. Де ж логіка?

Аналогічні питання до прозорості виникають не тільки з приводу кредитної політики «Укртелекому». Взяти хоча б політику технічну. Всім, хто близький до телекомунікаційного бізнесу, відомо, які гроші робляться на «відкотах» при купівлі устаткування. Проте коли UMC укладає контракт з оптимізації мережі з Motorola або коли «Астеліт» вибирає Nokia і Ericsson як постачальників, питань у широкої громадськості й правоохоронних органів не виникає. А от коли національний оператор платить понад 100 млн. грн. іншій відомій фірмі в рамках договору «про стратегічне партнерство»... Або коли «Укртелеком» укладає велику кількість договорів на будівництво первинної мережі з фірмою, що колись належала його нинішньому голові правління... Або коли в договорах на поставку устаткування з відомим світовим виробником прописується передоплата 90%... Або коли регіональним підрозділам «Укртелекому» жорстко наказують, у кого в Києві закуповувати канцтовари... Гаразд, бог із ними, з УБОЗом і прокуратурою, яким усі ці факти добре відомі, але які, можливо, просто не хочуть сунутися в темну воду, де невідомо від кого одержиш по голові за цікавість. Проте потенційний покупець «Укртелекому» відреагує на це однозначно: у ліпшому випадку торгом, у гіршому — відмовиться від покупки.

А кадрова політика? За якої грамотні, самостійно мислячі технічні фахівці й менеджери роками просто вивітрювалися з компанії, а кумівство процвітало...

Звичайно, все це, так би мовити, окремі недоліки, які все ще, на жаль... Для інвестора вони обертаються одним: затратами на наведення в компанії ладу. На реорганізацію. На аудит. На приведення технічної політики у відповідність із новими стандартами. І всі ці затрати не можуть не позначитися на вартості компанії при її продажу.

Що там у ніші?

Кажучи про реорганізацію, не можна скидати з рахунку ще один момент. Із того часу, як наприкінці 90-х тільки заговорили про приватизацію «Укртелекому», не говорячи вже про початок 90-х, коли успішно приватизувалися «телекоми» європейські, ринок зв’язку в нашій країні зазнав кардинальних змін. Тоді «Укртелеком» був оператором номер один — і за кількістю абонентів, і за фінансовими показниками, і за часткою ринку зв’язку. Нині кожен із двох найбільших мобільних операторів — UMC і «Київстар» окремо майже випереджає його за всіма цими параметрами. Недалеко той час, коли за фінансовими показниками його почнуть тіснити й великі фіксовані або інтегровані телекомунікаційні оператори. Стрімко падають доходи «Укртелекому» у найрентабельніших його сегментах — міжнародного і міжміського зв’язку та магістральної передачі даних. Абоненти компанії мало говорять і мало платять. Обслуговування вкрай розгалуженої фіксованої мережі, не кажучи вже про її розширення та модернізацію, вкрай затратне, особливо в сільських районах. Але саме цей сегмент, по суті, й залишає ринок, що стрімко розвивається, на відкуп «Укртелекому»... Чи зацікавить потенційного покупця компанія з такими перспективами?

І механічне виділення «Укртелекому» ліцензії на мобільний зв’язок, і навіть будівництво дорогої мобільної мережі, і навіть створення в компанії підрозділу з надання мобільних послуг цю проблему не вирішить. Очевидно, що в п’ятого мобільного оператора в Україні дуже туманні ринкові перспективи.

Зате, наприклад, ринок передачі даних є дуже перспективним для компанії. Пригадаймо, як стогнуть усі інтернет-провайдери при найменших змінах тарифів «Укртелекому» на послуги в цьому сегменті. Може, компанії, що має найбільш розгалужену в країні первинну мережу, сконцентруватися на цій діяльності й досягти там значних успіхів? Як і в «магістралці», де «Укртелеком» хоч і перестав бути монополістом, але ще займає серйозні позиції.

Уже багато писали про те, що слабким місцем «Укртелекому» завжди був маркетинг, робота з кінцевим абонентом. Цілком зрозуміла проблема для компанії, яка довгі роки була монополістом. Тому навіть із самого «телекому» часто лунають пропозиції «скинути» клієнтську частину бізнесу на приватні компанії й зосередитися на обслуговуванні мереж...

І таких бізнесів усередині «Укртелекому» можна придумати багато. Взяти хоча б таксофонію, що не поспішає вмирати через розвиток мобільного зв’язку. Проте як «доважок» до міських мереж «Укртелекому» толком не розвивається. Або нові ринки на кшталт бездротового доступу або широкосмугового мовлення. Чи слід їх виділяти в окремі бізнеси, в окремі структурні підрозділи або навіть окремі компанії?

Без вирішення всіх цих питань стратегічного планування компанія проковтне й не подавиться навіть багатомільярдні інвестиції. Чи перебувають вони в центрі уваги керівництва й акціонерів «Укртелекому»? Відповідь буде в тій ціні, яку готовий буде заплатити за компанію майбутній покупець. Якщо він колись усе-таки буде.