Реприватизація й націоналізація: робота над помилками

Завершення травневих канікул ознаменувалося серією звітів на тему «сто днів від наказу», де члени уряду бадьоро рапортували про виконання завдань, вирішення яких було намічене до цього терміну. Щоправда, про існування частини цих завдань більшість дізналася лише зі звітів (а власне урядової програми досі ніхто взагалі не бачив), зате заперечити успішність їхнього розв’язання неможливо.

Трішки зіпсував загальну картину міністр фінансів, повідомивши про 20-відсоткове збільшення грошової маси та про тверді наміри уряду найближчим часом розпочати пошук додаткових коштів продажем облігацій. Проте закинути йому невиконання якихось урядових зобов’язань було б не зовсім чесно. Хто може точно сказати, що це за зобов’язання?

Хоча один пункт, наявність якого в програмі уряду, нехай широко й не оприлюдненій, ніким не піддавалася сумніву й ніколи не дезавуювалася офіційними особами, все-таки існує. Це — перегляд результатів приватизаційних заходів, здійснених в останні роки правління колишнього режиму. Хоч як це дивно, але саме заходи, вжиті на виконання цього пункту, не включило до звітів жодне відомство.

Утім, вважати цю обставину дивною міг лише той, хто не помітив, що, на відміну від передвиборних промов, у яких усі члени нової команди змагалися в узятті на себе відповідальності, їхні ж коментарі, але вже як представників влади почали відзначатися явним прагненням до ухилення від неї.

Так, ще до початку судових розглядів стосовно правомочності олігархічних придбань останніх років зацікавлені марно намагалися з’ясувати зміст горезвісного списку об’єктів власності, які підлягають тим або іншим реприватизаційним заходам. Кивками «вгору» члени уряду неодноразово виводили «під відповідь» самого Президента, змушуючи його повідомляти терміни вирішення питання, дотримуватися яких ніхто з його підлеглих, узагалі-то, не збирався.

Саме за цю необов’язковість встигла минулого тижня дорікнути Віктору Ющенку The Financial Times, коментуючи події, які розгортаються навколо Нікопольського феросплавного заводу та процесу української реприватизації в цілому. А українському прем’єру газета взагалі інкримінувала наміри «підсилити роль держави в економіці», що для помаранчевого лідера має бути рівнозначне обвинуваченню в зраді революційним ідеалам. Тим паче що в статті дії української влади порівнювалися з путінськими репресіями стосовно ЮКОСу. При цьому газета, не мудруючи лукаво, назвала урядову програму «націоналізацією» та ще раз нагадала, що недостатня процедурна скрупульозність при її реалізації означатиме остаточну втрату довіри закордонних інвесторів до українських державних гарантій. «Якщо уряду й удасться провести новий аукціон, він зіштовхнеться з непростим завданням — переконати кого-небудь узяти в ньому участь», — підсумувала The Financial Times.

Те, що при здійсненні намірів уряду навряд чи вдасться уникнути неприємного етапу примусової націоналізації, стало зрозуміло вже після березневих зізнань міністра економіки Сергія Терьохіна: гроші, свого часу сплачені нинішніми власниками за придбані підприємства, можна буде їм повернути лише після повторного продажу.

Тут доречно було б пригадати «дореволюційні» висловлювання теперішнього глави РНБОУ про те, що «жалюгідні» чотири мільярди, віддані за «Криворіжсталь», у бюджеті як-небудь та знайдуться. Проте відомство Петра Порошенка, усупереч прагненню мати стосунок буквально до всього в країні, саме від процесу відновлення економічної справедливості тихенько усунулося.

А висунути радикальну пропозицію того, як слід вирішувати питання компенсації, уже встигла глава ФДМУ, заявивши: при обчисленні суми, яку повертатимуть покупцеві, «слід враховувати як втрати з боку держави, так і кошти, які не надійшли до бюджету». І хоча Валентина Семенюк не уточнила, хто саме й за якою методикою займатиметься такими підрахунками, основний засновок — повернення грошей за вилучені об’єкти зовсім не обов’язкове — до мас був донесений.

Утім, кому, як не представникові Соцпартії, слід було б озвучувати такі наміри. Тепер, на тлі «націоналізаторських» домагань Семенюк, пропозиції Терьохіна й Тимошенко просто «доплатити різницю» за дешево приватизовані підприємства виглядають цілком компромісними. Не випадково ж Юлія Володимирівна нагадувала «великим власникам у парламенті», що коли ті не проголосують за запропонований нею закон, то «в них не залишиться взагалі жодного шансу». Щоправда, «компромісні» законопроекти грішать тим самим волюнтаризмом, що й пропозиції послідовної соціалістки. Починаючи з того, що вирішувати, за яке підприємство доплачувати, за яке — ні, пропонується уряду (а не суду), й закінчуючи тим, що реальна ціна, встановлювана на «експертних аукціонах», буде тим вищою, чим ефективнішим було управління підприємством і чим більше в нього було вкладено. Кращих власників, таким чином, покарають, гірших — заохотять.

Утім, було б дивно шукати «справедливості» в питанні, стосовно якого в нової влади немає єдиного уявлення про кінцеву мету. Оскільки завдання, що стоять перед Президентом і прем’єром, дещо відмінні, то й їхні позиції з конкретних проблем можуть виявитися протилежними. Це яскраво засвідчує ставлення обох до горезвісного «чорного списку», саме існування якого вперто заперечує Юлія Тимошенко, але давно визнав Віктор Ющенко, пообіцявши в квітні оголосити його «через два—три тижні».

Напередодні «Українського Давоса» Президентові необхідно не лише заявити про успіхи ринкового реформування, а й гарантувати інвесторам, що вкладати вони можуть уже зараз, не боючись жодних претензій із боку держави. І якщо остаточний перелік підприємств із проблемною приватизацією буде названо, виходить, інші — чисті, й інвестувати в них досить безпечно! А це різко знизить можливість «ручного» управління економікою. Цікаво, як прем’єр придушувала б «металургійні бунти», викликані зростанням залізничних тарифів, якби не претензії до приватизації «Укррудпрому»? І чи вдалося б Кабміну затримати зростання цін на бензин, якби не існували аналогічні претензії до Лисичанського НПЗ?

Поєднати приємне з корисним вдається рідко. І успіхи Юлії Тимошенко в оволодінні внутрішньою ситуацією мали неминуче позначитися на зовнішній репутації держави. Розповідаючи про свої зусилля з надання Україні статусу країни з ринковою економікою, Віктор Ющенко змушений був зауважити: «Останні урядові рішення значно послабили нашу позицію з цього питання».

Варто також зазначити, що згадані пропозиції щодо «доплати» наразі покликані розв’язати одне-єдине протиріччя — між популізмом, неминучим у передвиборних змаганнях, і необхідністю дотримуватися букви закону (останнє також було обіцяно). Природно, ці пропозиції не стосуються таких проблем, як небезпека корпоративних конфліктів (війна між «Приватом» та «Інтерпайпом» за НЗФ уже щосили розгортається), загроза підпорядкування транснаціональному капіталу (Mittal Steel не приховує інтересу до «Криворіжсталі»), неминуче подорожчання кредитних ресурсів (будь-яка нестабільність — привід для додаткового страхування ризиків) і багатьох інших. Причому всі ці проблеми коли й не породжені безпосередньо «реприватизаційною» програмою, то неминуче загострені нею. І коли настане черга їхнього розв’язання — передбачити неможливо, оскільки уряд поки що з першою проблемою не впорався.

Та й узагалі перспектива реалізації цих пропозицій виглядає сумнівною. Судячи з заяв керівників укррудпромівських ГЗК, інших коштів, крім «інвестиційних заощаджень», у них немає, і якщо ці кошти підуть на горезвісну доплату, то «через три роки від підприємств не залишиться просто нічого». Крім того залишається неясною доля підприємств, які не зуміли знайти нових власників: якщо вони залишаться «у віданні держави», питання про їхню ефективність можна вважати вирішеним або, точніше, закритим.

У такій ситуації вдалим компромісним рішенням видаються пропозиції нинішнього глави Дніпропетровської ОДА (й багаторічного глави ФДМ) Юрія Єханурова зараховувати як доплату інвестиційні витрати — як минулі, так і майбутні. Річ у тому, що зобов’язати власників доплатити можна лише загрозою вилучення, а уряд не здатний здійснити його, минаючи суди (якщо, звісно, не хоче остаточно підірвати довіру інвесторів). І досвід останніх місяців наочно продемонстрував, наскільки важко домогтися потрібного вердикту: позивачам нема за що зачепитися, оскільки необхідних процедур за колишнього режиму все-таки дотримувалися.

Запропонований Єхануровим компроміс може допомогти уряду «зберегти обличчя» — зокрема й у такому делікатному питанні, як наступність державних гарантій. Слід пам’ятати, що висловлені британською газетою зауваження про небезпеку втрати довіри до гарантій зовсім не є ритуальним мовним оборотом. Так, наприкінці квітня на зустрічі делегацій іноземних підприємців та українського уряду представник однієї польської компанії, що зазнала збитків через скасування пільг у вільних економічних зонах, створених колишнім режимом, знехтувавши політес, заявив: «Коли сьогодні мене як іноземного інвестора запитають: «Чи існує загроза вашим інвестиціям в Україні?», я буду змушений відповісти: «Так».

І якщо небажання поважати зобов’язання попередника ще можна по-людськи зрозуміти, то перегляд власних зобов’язань не лізе вже ні в які ворота. А либонь саме цим зайняті народні депутати з проурядових фракцій, котрі ініціювали конституційну ревізію закону про приватизацію «Укррудпрому», за який самі ж голосували торік. Кому та які гарантії вони можуть надати? Утім, парламентаріям про свої «сто днів» звітувати наразі не потрібно. Але ж коли-небудь доведеться...