ПРОГРАМА ПРИВАТИЗАЦІЇ: ЩО ДАЛІ?

Останнім часом увагу українського суспільства дедалі частіше привертає тема приватизації державного майна. Власне, інтерес цей із боку українців ніколи не вгасав, але у зв’язку з дебатами з приводу нової Державної програми приватизації на 2003—2008 роки набув трохи нового змісту, а громадська дискусія — трохи нового спрямування. Розібратися в усьому розмаїтті думок стає дедалі складніше, а вже зрозуміти, чого, зрештою, пересічному українцеві очікувати від усіх цих процесів, і геть неможливо.

У наших спробах внести ясність у суть подій нам допомагав голова Фонду держмайна, заслужений економіст України, професор Михайло ЧЕЧЕТОВ.

— Михайле Васильовичу, як би ви прокоментували виникнення 5 червня в парламенті ситуації, коли дві фракції більшості якщо не заблокували нову урядову Програму приватизації, то істотно загальмували її просування? Нехай би опозиція — їй за визначенням слід оскаржувати пропозиції з боку уряду, але більшість?! Чому так сталося: чи Програма настільки погана, чи є якісь приховані причини?

— На мій погляд, ця ситуація ще раз підтвердила мудрість та правоту Президента, який наполягає на негайному проведенні політичної реформи, щоб за її допомогою законодавчо закріпити положення про більшість. Лише за такої умови влада зможе ефективно функціонувати: парламент формує більшість, більшість формує уряд. Тоді парламент, який обирається народом, сформувавши уряд, працює з ним у єдиному тандемі, рухаючи країну вперед. Опозиція ж має право на будь-яку критику (виконуючи тим самим для законодавчих ініціатив роль свого роду «тесту на життєздатність»), але єдине, чого вона не може зробити, — це зупинити процес.

Той факт, що процес застопорили дві фракції більшості, свідчить: більшість, сформована на основі усних домовленостей, певною мірою аморфна, нефункціональна. Тому тричі має рацію Президент, наполягаючи на внесенні положення про більшість у Конституцію, оскільки усні домовленості нікого ні до чого не зобов’язують. Воно, напевно, й на краще, що напередодні політичної реформи ми отримали ще один залізний аргумент за її проведення.

Крім того, не забуватимемо, що, крім легальної приватизації, повним ходом іде й нелегальна — поза законодавчим полем приватизації. І бійці тіньового фронту пріють не менше — там у них спина мокра завжди. Зокрема йдеться про процедуру відчуження — через Укрспец’юст, із допомогою податкових застав тощо. У новій Програмі приватизації ми намагалися законодавчо врегулювати ці питання, максимально їх легалізувавши таким чином, що коли відчуженню підлягає все державне підприємство чи акціонерне товариство, де 100% акцій належать державі, то хоч би що було спонукальним мотивом (чи то рішення суду, чи то договір застави, чи то ще щось) — продажем підприємства мусить займатися лише Фонд, і ніхто інший. У такому разі ФДМ контролював би ці процеси і повністю відповідав би за їх наслідки.

У попередній редакції такого положення не було. Проти цього пункту точилася дуже жорстка боротьба — багато хто не хотів, щоб його закріпили у Державній програмі приватизації. Так було б гранично ясно: усе в країні приватизується через Фонд держмайна, і він за цю справу відповідає. Сьогодні ж частина процесу відбувається поза межами повноважень ФДМ. Тобто виходить, що той, хто голосував проти Програми, ніби лобіював статус-кво, виступав за те, щоб активність процесів поза легальною сферою приватизації не зменшувалася. Це слід чітко усвідомлювати.

— Практично всі учасники приватизаційного процесу сьогодні активно критикують положення про «промислового інвестора». У новій Програмі воно збереглося?

— Так, справді, багато хто стверджує, що категорія промислового інвестора звужує конкуренцію, оскільки тут відбір іде вже, виходячи з відповідності кваліфікації покупців. Така норма була в попередній Програмі. Але життя засвідчило, що на цьому етапі вона, можливо, застаріла, і її потрібно позбуватися.

Ми згодні: давайте розширювати конкуренцію. У новій Програмі ми прибрали положення про промислового інвестора, замінивши його прозорішим, у т.ч. і для контролю механізмів конкурсу з обмеженою участю. Але, як, знову-таки, засвідчили результати голосування, когось така пропозиція не зовсім влаштовує. Хтось, реально оцінивши свій ресурс, побоявся участі банківського капіталу в приватизації, оскільки нова Програма повністю відкривала для нього шлюзи. Тобто там, де можна було значно удосконалити процедуру і методологію приватизації, багатьох більше влаштовує нинішня ситуація.

— Хто автори цієї Програми?

— Формат авторського колективу був досить широким. Дискусія про те, кому розробляти документ, спалахнула у Фонді до початку розробки Програми. Одні говорили, що розробляти повинні спеціалісти Фонду держмайна. У нас є професійно підготовлена команда, є блискучі практики — люди, які працювали у сфері приватизації до десяти років, кандидати і доктори наук. Тобто ми могли зробити справді блискучий продукт на високому професійному рівні.

Однак інша частина міркувала так: ні, це повинен бути не просто професійний продукт, це повинен бути найважливіший політичний документ — головна складова довгострокової економічної стратегії держави. І Програма має отримати політичну підтримку. А для цього просто необхідно було вийти за межі Фонду. Інакше, хоч би як блискуче ми її написали, неодмінно будуть спекуляції: мовляв, Фонд, виходячи з вузьких корпоративних інтересів, розробив документ під себе, і так далі. У результаті в авторський колектив увійшли і працівники Фонду, і представники Кабінету міністрів, адміністрації Президента, і вчені, міжнародні експерти. Одне слово, над Програмою приватизації на 2003—2008 роки працював дуже авторитетний і серйозний колектив.

— Можна окреслити основні пріоритети нової Програми приватизації?

— Чим відрізняється нинішня програма від попередньої? Всі попередні програми були на певний термін: на один рік, на три роки. Цей же документ — не просто програма на шість років. Це програма завершення приватизації в Україні як широкомасштабного соціально-економічного проекту реформування власності, що розпочався на початку 90-х років і мав бути закінчений 2008 року. Тобто через шість років, досягнувши певної глибини приватизації, залишивши за державою ключові стратегічні об’єкти, від яких залежить економічна та національна безпека країни, під приватизацією буде підбито жирну риску. Всі приватизаційні закони і нормативні акти припинять своє існування. А майнові взаємини почнуть будуватися на зовсім інших законодавчих актах. Приміром, щоб сьогодні продати квартиру, дачу чи автомобіль, не потрібні ні Фонд держмайна, ні програма приватизації.

За задумом авторів, якщо Програма ставить перед собою таку політичну мету — завершення приватизації в Україні, це має, з одного боку, ще раз продемонструвати світовій спільноті наш рішучий намір поглиблювати реформи. З іншого боку — утвердження стабільних правил гри на приватизаційному ринку України покликане сприяти поліпшенню інвестиційного клімату в країні, зростанню її інвестиційної привабливості і за рахунок цього стимулювати приплив серйозних іноземних інвестицій.

— До речі, про інвестиції. Час від часу уряд критикують, зокрема Президент, за недостатню роботу зі створення сприятливих умов для залучення інвестицій в економіку. Що скажете з цього приводу?

— Нещодавно мені довелося виступати на міжнародному симпозіумі перед представниками ділових кіл України та Японії. Серед іншого я розповідав японським бізнесменам, що в нашій країні сьогодні немає абсолютно ніяких преференцій для національного капіталу і ніякого обмеження для іноземного. Всі рівні. Щонайсприятливіші умови як для нашого капіталу, так і для іноземного. Але черга охочих укласти кошти в Україну поки що не вишикувалася. Не те щоб нікого: американці десь там беруть участь, французи, голландці, словаки, але японський капітал так і не прийшов. Називаю їм об’єкти, розписую їхні привабливі сторони. У відповідь мені кажуть приблизно таке: «Розумієте, ми люди дуже обережні, ми звикли планувати, прогнозувати. Для нас природно працювати в умовах стабільності: законодавчої, політичної, економічної. Ми не уявляємо, як можна працювати в умовах, коли вранці приймається закон, а ввечері до нього вносяться десять поправок. Стабілізуйте свою законодавчу базу».

Отож коли ми пропонуємо шестирічну програму приватизації, ми тим самим пропонуємо ніби зафіксувати на шість років правила гри на єдиному приватизаційному ринку України. І сподіваємося, що цей стабілізуючий чинник стимулює приплив іноземного капіталу. Це і є те, чого просить інвестор.

Тобто ми запропонували Державну програму ніби на випередження запиту. Хоча частина депутатського корпусу пропонує зробити програму на один рік, на два, на три... Все залежить від підходу: якщо керуватися міркуваннями великої державної політики, виходити зі стратегічних інтересів держави, то, звісно, правила гри потрібно встановлювати надовго.

Ось дивіться, ще такий приклад. Торік перше місце у світі за обсягом залучених інвестицій посів Китай — десь 53 млрд. доларів. Образно кажучи, капіталісти всього світу під червоний прапор Китаю звезли мішки грошей. Що ж їх там привабило? Колір прапора їм сподобався? Чи керівна роль Компартії? Усе просто. Насамперед їх привабили політична, економічна та законодавча стабільність, прогнозований характер реформ і гарантії влади в пролонгації цієї стабільності на перспективу. Коли я кажу «прогнозований характер реформ», ключове слово не «реформи», а «прогнозований». Ми повинні виходити з цього, формуючи свою політику залучення грошей в економіку країни.

— Що ще ви відзначили б як найважливіше в новій Програмі?

— Уперше Програма передбачає фронтальну інвентаризацію всієї державної власності в Україні. Значна її частина сьогодні закріплена за міністерствами та відомствами — Фонд до неї не причетний. Проте ставиться завдання скласти реєстри державних підприємств, казенних, акціонерних і так далі.

Друга ключова теза стосується характеру використання грошей. Вже скільки часу ми — і Фонд держмайна, і окремі члени уряду, і більшість депутатів — декларували в цьому плані одне, а робили зовсім інше. При цьому всі чудово розуміли, що, напевно, не може бути більш економічно безграмотного рішення, аніж включати кошти від приватизації в бюджет — чи то у видаткову його частину, чи то на фінансування дефіциту. Інакше кажучи, гроші від приватизації весь цей час ішли фактично «на проїдання».

Працею багатьох поколінь було створено гігантські підприємства. На долю нашого покоління випало ці підприємства продати. Але після нас же, напевно, не буде потопу, після нас залишаться і житимуть наші діти й онуки. І, отримавши свою спадщину від батьків та дідів, ми повинні не розтринькати її, а передати нашим дітям: чи то у вигляді ефективно працюючих підприємств, чи то у вигляді отриманих за них грошей. Щоб ті їх могли примножити і передати, у свою чергу, далі. Гроші потрібно вкладати в розвиток стратегічних галузей, стратегічних об’єктів, у пріоритетні галузі, що працюють на вістрі науково-технічного прогресу, щоб не соромно було перед нащадками.

— А для цього треба знайти ефективнішого власника?

— Звісно! Якщо ж власником залишається держава, вона сама мусить прагнути бути якомога ефективнішою в цій іпостасі, вкладаючи гроші в розвиток підприємств. Але...

Протягом останніх років я неодноразово був присутній на засіданнях уряду, парламентського комітету з бюджету, виступав, аргументував... І Президент майже три роки тому підписав указ про те, щоб 25% грошей від приватизації не віддавати в бюджет, а вкладати в розвиток стратегічних об’єктів, у роботу на перспективу. І ніхто не сперечається, що треба так робити. Але через мізерність ресурсів кошти знову йдуть у бюджет на фінансування поточних витрат. Адже в державі, як і в сім’ї, ніколи не буває ситуації, щоб грошей вистачало всім і на все. Яка багата Америка, а грошей теж бракує...

Однак ми повинні раз і назавжди прийняти дуже жорстке, державно правильне рішення. Змусити частину грошей працювати на перспективу. І зафіксувати це законодавчо, щоб не повторювалася ситуація, коли на словах усі «за», а як доходить до справи — позиція змінюється кардинально. Ось ми й записали у Програмі приватизації, що 25% (відповідно до указу Президента) мають працювати на завтрашній день.

Далі. Одна з тез Програми гласить, що ми повинні оптимізувати державну власність. Що це означає? Аналіз засвідчив, що сьогодні наявна колосальна зношеність — моральна і матеріальна — техніки й устаткування. Де 50%, а де й усі 90%. На окремих підприємствах якщо чогось не налагодити, не вдосконалити завтра-післязавтра, то через два дні туди вже буде небезпечно заходити. Тобто вони вже працюють не просто на межі ризику зупинитися, а на межі серйозної аварії. А для технічного відновлення потрібні, природно, великі гроші.

Приватний інвестор може прийти лише на приватизований об’єкт. Тому якщо ми залишаємо об’єкт у державній власності (дуже часто такого роду заклики чуємо від депутатів), а підприємство перебуває у стані повної технологічної і технічної зношеності, слід брати на себе відповідальність за його долю. І не просто «підтримати морально», ні. Ми мусимо взяти на себе якісь фінансові зобов’язання, оскільки ми свідомо відтяли цей об’єкт від приватних інвестицій. Бо якби ми його віддали в надійні приватні руки, підприємство могло б жити і динамічно розвиватися з участю приватних грошей. А якщо залишили, то мусимо допомагати самі: або капітальними вкладеннями, або кредитами за пільговими ставками, або режимом пільгового оподаткування, або держзамовленнями.

Тут важливо узгоджувати свої прагнення зі своїми можливостями. Інакше частина підприємств просто приречена на повільну смерть. Дурнів немає, особливо серед інвесторів: уламків ніхто не купуватиме.

Це дуже жорсткий і непростий висновок. А іншого зробити ніяк не виходить.

І ще. Шість років дії Програми пропонується тому, що на приватизацію виводитимуться гігантські підприємства. Відтак ніякої гонитви бути не повинно — ніякої швидкісної приватизації не буде. Навпаки, акценти зміщаються, з одного боку, на ретельну підготовку об’єктів до приватизації, а з іншого — на щонайретельнішу діагностику наслідків продажу. Ми мусимо нарешті подивитися в завтрашній день. І тільки якщо впевнимося, що підприємство після приватизації «почуватиметься» краще: підвищиться його конкурентоспроможність, рентабельність, обновиться матеріально-технічна база і так далі, тоді потрібно запускати механізм приватизації. Якщо ж такої впевненості немає, ризикувати унікальними стратегічними об’єктами, звісно ж, неприпустимо. Це не кіоск продати. Промахнутися на приватизації таких об’єктів, як той же «Укртелеком» чи «Укррудпром» або «Укрнафта», — означало б завдати непоправних збитків економічній і національній безпеці країни.

Має бути щонайретельніша діагностика. Тобто треба вибрати сприятливу кон’юнктуру і світових ринків, і наших, щоб інвестори прийшли, щоб ціна була відповідною, врахувати умови конкуренції, і щоб держава отримала гроші, а підприємство отримало ефективного інвестора, з яким можна пов’язати стратегічну перспективу розвитку.

— Так, але чи припустима взагалі приватизація об’єктів стратегічного значення? Якщо я не помиляюся, це один з основних аргументів противників нової Програми в її нинішній редакції?

— Усе трішки не так. Уперше в контексті Програми планується протягом року з часу ухвалення цього документа розробити сім підпрограм ринкової трансформації великих народногосподарських комплексів-монополістів. Ті ж таки суднобудування, авіаційна галузь, оборонний комплекс тощо. При цьому, підкреслюю, не стоїть питання про приватизацію. Йдеться про ринкову трансформацію, про реформування.

Сьогодні виходить так, що Фонд ніби «висмикує» окремі підприємства на продаж. Усе це відбувається несистемно й хаотично. Тепер ідеться про те, щоб спробувати реформувати цю галузь. Ставиться завдання докладно і глибоко проаналізувати, що та як у ній робиться. І тоді, з урахуванням цілісного аналізу, можна визначити, які підприємства залишаться назавжди державними, що варто корпоратизувати, що акціонувати, залишивши контрольний пакет за державою, що реструктурувати, що починати готувати до приватизації — цілий комплекс таких проблем потрібно вирішити в контексті такого реформування.

Ще раз повторюю, йдеться не про приватизацію семи народногосподарських комплексів. Узяти, наприклад, «Укрзалізницю». Питання зовсім не стоїть про приватизацію комплексу в цілому. Там приватизуватимуться соціальні об’єкти, якісь будівельні організації, ремонтні тощо. У цілому ж комплекс залишиться державним. З тим, щоб «на виході» після такої реорганізації він став конкурентоспроможним, а з іншого боку — щоб рівень рентабельності і прибутковості був значно вищим і при цьому, що найважливіше, щоб збереглася можливість проведення державної політики в тій чи тій галузі.

Тому й ставиться завдання після прийняття Програми створити міжвідомчі групи щодо кожного комплексу, де були б представлені і керівники цих комплексів, і Міністерство економіки, і Фонд державного майна. Спільними зусиллями системно розібратися в кожній із галузей, розробити підпрограми, затвердити їх у парламенті. Це ще одне з ключових завдань, яке ставиться Програмою. Протягом року після прийняття документа планувалося поступово підійти до реформування цих галузей. Аніякого поспіху тут не буде. Девіз «Гроші за будь-яку ціну в бюджет» із фасаду Фонду держмайна знято раз і назавжди. Потрібна дуже ретельна підготовка і діагностика наслідків продажу.

Тому, на жаль, ми втратили темп, коли Програму не підтримала більшість парламенту. Але тепер у нас є час проект доопрацювати і повторно внести на перше читання.

— Один із найважливіших пріоритетів України в зовнішній політиці — вступ у Світову організацію торгівлі й подальша інтеграція у Євросоюз. Що для цього, зі свого боку, робить Фонд держмайна?

— Ідея, грубо кажучи, полягає в тому, що Україна має відкрити свої кордони і забезпечити на своїй території однакові умови для всіх: як для імпортерів, так і для вітчизняних товаровиробників. Натомість отримавши такі ж самі переваги для національних підприємств на території інших країн. З цієї точки зору, якщо абстрагуватися від нюансів, суто юридичних деталей, Фонд вже у СОТ вступив: у нас немає жодних преференцій національному капіталові і немає ніякого обмеження іноземного. Інакше кажучи, проводячи відкриту, публічну політику приватизації, Фонд держмайна вже давно виконав умови, які ставляться перед країнами—претендентами на вступ у Світову організацію торгівлі. І в Євросоюз, до речі, також.