ПРИВАТИЗАЦІЯ ШАХТ: ЦЕЙ ДЕНЬ МИ ВІДДАЛЯЛИ ЯК МОГЛИ...

«Шахтарями пишалася вся країна», але це в минулому. Зараз про гірників згадують в основному у зв’язку або з проблемами, або катастрофами. Ну, ще напередодні прийняття бюджету. У середині листопада голова комітету Верховної Ради з питань ПЕК Андрій Клюєв провів у Донбасі виїзне засідання комітету. Поїздка була багато в чому ознайомлювальною — чимало депутатів уперше побачили, що таке шахта і як воно там працювати. Враження було справді незабутнє.

Така демонстрація мала полегшити проходження через парламент додаткових коштів для галузі. Мінфін спочатку запропонував 2,2 млрд. гривень, вуглярі хотіли мінімум на мільярд більше. Мінфін поступався, але потроху. Очевидно, що зараз, із приходом у прем’єри Віктора Януковича, питання вирішуватиметься легше.

Та все ж, навіть отримавши жадані 3,2 млрд. гривень, галузь зможе лише підтримати нинішній 80-мільйонний рівень видобутку. І все. Через два-три роки видобуток усе одно піде вниз. Про це говорили всі. Потрібні гроші та реформи.

Хоч у Донбасі інколи порушують питання фінансування за програмою «Українське вугілля», фінансування не буде. У бюджеті немає — і не передбачається — необхідних для цього десятків мільярдів гривень. А якщо гроші раптом з’являться, то закопувати їх у явно збитковий проект — не найкращий вихід.

Нинішній рівень держпідтримки, приблизно 40 грн. на тонну видобутку, близький до граничного. Ресурсів у держави в обріз, а забрати в інших — не вийде: у країні вистачає й інших проблем, адже шахтарі, при всій повазі до представників цієї професії, становлять менше 1,5% зайнятих в економіці. Решта ж 98,5% так само потребують допомоги. Тепер цю думку доведеться усвідомлювати Віктору Януковичу. Зрозуміло, бажання допомогти рідному регіону — справа свята, але далеко не всі її підтримають.

Тож порятунок потопаючих в основному залежатиме від них самих. Виходом може стати лише різка зміна правил гри, чи, точніше, зміна структури власності. Показово, що нарада з участю депутатів проходила на одній із трьох приватизованих шахт країни — «Красноармійській Західній №1». За винятком цих трьох, 163 діючі шахти країни значаться за державою. Щоправда, наскільки вона їх контролює насправді, сказати важко.

Тодішній міністр палива й енергетики (нині уже віце-прем’єр) Віталій Гайдук, який виступав на засіданні комітету, наводив цифри: із 129 шахт, які належать до сфери управління Мінпалива, більшість йому не підпорядковуються. Справи про банкрутство були порушені по 81. Через відсутність реформ галузь тихо і не дуже помітно ввійшла в період санаційного управління. Вже прийнято рішення про санацію на 62 шахтах, і головною фігурою там на найближчі роки (плани складаються на п’ять-десять років) буде вже не міністерство, а санатор. Ще по 23 підприємствах прийнято рішення про ліквідацію. І не завжди банкрутять найгірші шахти — часто це просто спосіб закріпити фактичний контроль над ними.

Держава так боялася приватизації галузі, що вже спізнилася. Багато в чому такий стан справ пояснювався банальним страхом. Було зрозуміло, що грошей у бюджет вугільна приватизація не дасть. Зате в процесі реструктуризації почнуться звільнення. Скандалів буде з горою, тому проблему тихо відкладали на потім. Плюс до цього черговий київський «тимчасовий уряд» міркував: навіщо мені стільки проблем, через рік-півтора нас однак знімуть, то краще відпрацювати їх більш-менш спокійно. Краще виділити подачку, і нехай відчепляться. Так і жили.

З 1996 року, коли було прийнято рішення про реформування вугільної галузі, змінилося вже чотири прем’єри, а віз і нині там. Єдине досягнення — це закриття 110 вуглевидобувних підприємств. Мінпалива неодноразово заявляло, що пік процесу вже позаду. Напевно, це правда — ще сотню шахт не закриють. Але закриття чи збереження вугільних підприємств — не самоціль. Більше того, хоч як це дивно, шахти будуються не для того, щоб шахтарі просто ходили туди на роботу.

Це — бізнес, і за нормального управління — цілком рентабельний. Зараз прибутково працюють лише шість шахт. Тим часом, за розрахунками експертів, в Україні є ще близько 70 із більш-менш нормальними гірничогеологічними умовами, їх сукупна виробнича потужність — до 70 млн. тонн на рік. Як мінімум, на половині з цих шахт можна було б уже тепер організувати рентабельну роботу. Замість цього потихеньку виросла ціла ідеологія: були збитковими — і завжди будемо.

Продуктивність праці перебуває на надзвичайно низькому рівні. Щороку робітник у жахливих умовах видобуває менше 300 тонн вугілля. Менше у світі не видобуває ніхто, у тій-таки Росії видобуток уже вп’ятеро вищий. Можна, звісно, сказати, що у росіян дві третини вугілля видобуваються відкритим способом. Але у них і в шахтах продуктивність праці вища за нашу втричі. Про Європу й Америку краще взагалі помовчати...

У нас настільки звикли, що праця шахтаря непродуктивна, що примудрилися закласти цю аксіому в супердорогу програму «Українське вугілля». Відповідно до неї, витративши майже 60 млрд. гривень (тобто річний бюджет країни), ми підвищимо продуктивність праці шахтаря за десять років аж на 50 тонн у рік. Видобував 300 — видобуватиме 350. Як-то кажуть, приїхали. Між іншим, та ж таки «Красноармійська Західна №1» показує, що й у Донбасі за середніх умов видобутку можна досягти виробітки 900—1000 тонн у рік на людину.

За час, який ми витратили на з’ясування глобального питання — «Воно нам треба?», найболючіша частина реформ відбулася в Росії та Польщі. Тепер там також удвічі впав видобуток — як і в нас. Але при цьому рентабельне вугілля і великий інтерес до України як ринку збуту. І можна не сумніватися: це вугілля ми у себе ще побачимо. Нинішня оптова ціна на наше енергетичне вугілля вже сягнула 29 дол. за тонну. Це вже на рівні європейських цін при ввезенні австралійського та південноафриканського вугілля. Розповіді про те, як ми його не пустимо в Україну, за великим рахунком, є благопристойними дурницями.

Зараз наша країна хіба що на коліна не стає, впрошуючись у Світову організацію торгівлі (СОТ). При цьому найбільше в СОТ пориваються металурги: вага господарів метзаводів в уряді та в парламенті значно вища, ніж вуглярів. Швидше за все, через рік-два ми в СОТ потрапимо. А отже, ще років через п’ять наше вугілля конкуруватиме з іноземним практично на загальних підставах. І якщо собівартість донецького вугілля, як і раніше, буде 30 дол... Ну що ж, це буде не перший у світі закритий вугільний басейн. Навіть у нас тихо і майже непомітно Львівсько-Волинський басейн став практично лише Львівським.

Фактично у вуглярів залишилося кілька років на те, щоб перебудуватися або померти. Тепер зміну форми власності доведеться проводити в наздоганяючому режимі, що і набагато складніше, і менш ефективно. Ринок — річ жорстка. Не можна вічно перебувати в становищі валізи без ручки, нести яку важко, а викинути — шкода. Цього року закрили останню японську шахту, наступного —закриють останню французьку, уже давно немає бельгійських. А ці країни багатші за Україну, і галузей, у принципі здатних дотувати тамтешні шахти, мають більше.

Нереформовані вугільні підприємства загинуть. Питання лише, коли. З усіма соціальними наслідками, які з цього випливають. У Донецькій області 67 шахт (близько 70%) зосереджені в 15 невеликих містах і селищах. Можна додати до них ще й Макіївку, яка переживає не найкращі часи. У Луганській області шахти тією чи іншою мірою визначають долю 63 населених пунктів. Зробити так, щоб усім було добре, не вдасться, але можна спробувати хоча б так, щоб не всім було дуже зле. Хоча... відрізання хвоста частинами — це, здається, уже національний вид спорту: вважається, що так піддослідному собаці приємніше.

Що стосується фінансування, то реальних джерел усього два. Перше — традиційні гроші держави. Друге — гроші інвесторів. Цю точку зору чітко озвучив Андрій Клюєв: «Необхідно шукати можливість залучати інші джерела. Найкраще з них — це приватний інвестор. У держави бракує коштів на фінансування галузі з бюджету». Народний депутат Леонід Байсаров, під чиїм керівництвом і приватизувалася «Красноармійська Західна №1», — теж прибічник швидкої приватизації. Взагалі ця шахта, швидше за все, буде еталоном приватизації галузі. 2000 року вона, за узгодженням із Мінпаливенерго, розмістила додаткову емісію акцій на 115 млн. грн. Її викупив донецький концерн «Енерго» (Володимир Логвиненко), що і став власником контрольного пакета акцій. На залучені гроші купили нове обладнання, проводять реконструкцію, освоєння нового вугільного пласта. Відтак зараз шахта видобуває 4,2 млн. тонн, тобто двадцяту частину всього українського вугілля. При цьому 60% видобутку дають саме «інвестиційні» лави.

Варіант із додатковою емісією досить довго не подобався Фонду держмайна. Він волів би продавати компанії на конкурсах. Тим більше що йому вдалося реалізувати таким чином одну шахту — «Комсомолець Донбасу», і це надихнуло його на плани продажу за такою ж схемою восьми-десяти шахт нинішнього року. Плани так і зависнули в повітрі. Мінпаливенерго було категорично проти. Як сказав Віталій Гайдук, «я особисто блокував ці продажі». Та й покупець «Комсомольця», керівник ЗАТ «АРС» Ігор Гуменюк, теж вважає, що то був одиничний приклад. І як взірець для наслідування він невдалий насамперед тому, що «це унікальне підприємство для вугільної галузі, яке видобуває високоліквідне вугілля. Шахта забезпечена не лише запасами цього вугілля, тут було здійснено капітальні затрати на підготовку шахтних полів ще до її відчуження з держвласності». Додамо, що й коштувала купівля не дуже дорого — 40 млн. грн.

Щоправда, попри подібність позицій щодо додаткових емісій «Енерго» та «АРС», є розходження в думках щодо того, у кого має бути контрольний пакет. Якщо на «Красноармійській Західній №1» планують, що за державою залишиться не більше 25%, то той-таки Гуменюк іншої думки:

— Важливим негативом продажу контрольного пакета акцій приватному власникові є те, що ці підприємства рано чи пізно завершують свою діяльність. Вартість же їх закриття надмірно висока. Навіть без урахування соціальних витрат, закриття однієї шахти коштує близько 100—120 млн. грн. Який приватник зможе це подолати? Хіба він резервуватиме кошти з цією метою? Крім того, виникає протиріччя між формами власності: надра державні, а шахта — приватна. Є й ще одне питання — як здійснюватиметься держконтроль за дотриманням заходів безпеки? Вуглевидобуток, як відомо, виробництво особливо небезпечне. Тож у держави має залишитися контрольний пакет акцій шахт. Вугілля — це державна галузь.

Звучить непогано, але взагалі-то казку про «вершки і корінці» та їх наступний розподіл студіюють у дитсадках. Чому приватник не повинен резервувати кошти на закриття? В усьому світі він, бідолаха, так і робить — і нічого. А то вийшло б, що приватні фірми інших галузей за рахунок своїх податків фінансують проблеми іншої приватної компанії. Схема хороша, але не всім сподобається...

Та й контроль на приватній шахті можна організувати не гірше, ніж на державній. Було б бажання. Зараз вугільна галузь приватизована в усьому світі, за винятком двох країн — України та КНР.

Втім, досить слабкий інтерес до приватизації шахт провідних бізнес-груп пояснюється досить просто. Давно знайдене й активно використовується альтернативне джерело — оренда. Причому орендують не саму шахту, а окрему лаву. У неї інвестори і вкладають гроші, досягаючи цілком пристойних результатів як за продуктивністю, так і за оплатою. Приміром, на лавах «Красноармійськвугілля» працює «Донецький індустріальний союз» (дочка ІСД). Зарплата на таких лавах, при відповідній продуктивності праці, — до 2000 грн. Можна лише радіти. Однак, відпрацювавши нормальний пласт, орендар рано чи пізно піде, а шахта з інфраструктурою залишиться. Цікаве питання — як зараз діляться умовно постійні витрати між орендарями та шахтами? До речі, кількість орендованих лав у Мінпаливенерго намагаються не розголошувати.

Зараз Фонд держмайна і Мінпаливенерго нарешті узгодили позицію щодо приватизації вугільних шахт. Визнано, що це буде цільова додаткова емісія акцій. Як заявив глава ФДМ Олександр Бондар, «якщо хочуть повторну емісію, нехай проводять. Ми підтримаємо».

При цьому державі все ж таки варто простежити, щоб при випуску нових акцій на шахти прийшли реальні гроші. Вже висловлювалося бажання отримати будь-який пакет «за рахунок заборгованості підприємств вуглепрому перед нами». З урахуванням того, що лише донецькі шахти винні кредиторам понад мільярд доларів, охочих взяти участь у зовсім безкоштовній приватизації не бракуватиме. Тим більше що на ринку такі борги коштують максимум 20% від номіналу.

Однак шахти в цьому разі не одержать нічого. Тому таким бажанням краще класти край одразу. Принаймні намагатися це зробити.

Загалом, процес потихеньку пішов. Доля шахт залежатиме в основному від того, яке вугілля — коксівне чи енергетичне — вони видобувають. Коксівне вугілля — це парафія металургів. У Донецьку Клюєв цілком компетентно заявляв: у металургів є вільні ресурси, і вони розуміють, що коли шахти не отримають грошей зараз, то ціна на кокс буде набагато вищою.

«Металургійні» претенденти вже відомі. Це ІСД та її дочки, як-то ДІС, а також «АРС», «Енерго», комбінат імені Ілліча (хоча йому буде нелегко). Можуть підключитися структури Приватбанку, Укрсиббанку, Промінвестбанку, Укрсоцбанку. 79% коксівного вугілля — це Донецька область. У Луганській області єдиний його видобувач — «Краснодонвугілля» (11% видобутку) уже контролюється «АРС». Щоправда, у ще один важливий для коксохімії район — дніпропетровське «Павлоградвугілля» — дончан навряд чи пустять. Але це всього 10%.

Гірше з енергетичним вугіллям. Оскільки енергогенеруючі компанії у нас в основному державні, особливого попиту на купівлю таких шахт поки що не видно. Потенційним покупцем може стати донецьке «Восток-Енерго». Його трьом ТЕС потрібно близько 7 млн. тонн вугілля на рік. З енерговугіллям трохи працює в Луганській області й «Енерго». Втім, приватизація галузі буде тривалою і болісною, тож можуть з’явитися й інші покупці. Тим більше що рівень оплати за вугілля вже наблизився до 100%, що, при близьких до європейських цінах, підвищує привабливість.

Та все ж не варто занадто радіти: усіх шахт не куплять. Існує «група смертників» із приблизно 60—70 підприємств, які взагалі нікому не потрібні. Видобуваючи 12% вугілля, вони споживають третину держпідтримки. Окремі з них ще можна витягнути, але більшість — навряд чи. Почесне завдання ліквідації та розгрібання її наслідків напевно випаде державі. Втім, навіть новий губернатор Донецької області Анатолій Близнюк у першому інтерв’ю місцевим журналістам зауважив, що краще жахливий кінець, аніж жах без кінця.

— До проблеми банкрутства будь-якого підприємства треба підходити, з одного боку, керуючись доцільністю, а з другого — з огляду на соціальну значимість, — говорив губернатор. — У реальному житті нерідко бувають ситуації, коли друге важливіше. Але наведу й інший факт: сьогодні лише 20% шахт області дають 80% загального видобутку вугілля.

Так відверто в Донбасі ще не говорили. Судячи з усього, крига справді скресла.