«Павлоградвугілля»: недоліки конкуренції

У червні ФДМ отримав 5,66 млрд. гривень, або понад один мільярд доларів. Тобто практично стільки ж, скільки за попередні три роки. Можна було б розглядати це як прорив — але, на жаль, найбільше це схоже на міраж.

Гроші надійшли від двох об’єктів — «Криворіжсталі», яка блискавично змінила форму власності (4,26 млрд. грн.), і «Павлоградвугілля», який продавали впродовж трьох кварталів поспіль (1,4 млрд. грн.).

Причому коли приватизація першої стала майже класичним зразком конкурсу «із заздалегідь призначеним переможцем», то «Павлоградвугілля» виявилося першим за останні три роки підприємством, проданим на конкурентній основі.

Заодно конкурс наочно продемонстрував, як реально проходить приватизація у країні. Якщо взяти за точку відліку торішній лютий, коли Президент України заявив, що вугільний холдинг продаватиметься — у порядку експерименту — на конкурсі, то процес зайняв 14 місяців. При цьому продаж двічі зупиняло героїчне українське правосуддя із цілком безглуздих приводів. Хто стояв за спиною позивачів, здогадатися було нескладно, — наші рідні олігархи. До речі, гальмували вони процес не так через злобну вдачу, як через фінансову хирлявість.

Та ж таки «Криворіжсталь», за всієї специфічності продажу, була аж ніяк не дешевою покупкою (801 млн. дол.). Можна, звісно, пригадати, що росіяни Олексій Мордашов («Северсталь») і Олександр Абрамов («Евразхолдинг») пропонували по 1200 млн., а Лакшмі Міттал (LNM) і взагалі докотився до 1,5 млрд. дол. Проте в Росії і на Заході грошей більше, ніж в Україні, у цьому ніхто й не сумнівався.

Минулого тижня через знамениті кільця до Сатурну наблизився американський космічний зонд «Кассіні». Сполученим Штатам ця перемога коштувала чотири наші «Криворіжсталі» — 3,5 млрд. дол.

Але Сатурн Сатурном, а в Україні «Криворіжсталь» стала суперпроектом — із тотальним вивертанням кишень і пошуком ресурсів де завгодно й у кого завгодно. Звісно, допомогла й казкова кон’юнктура цін на метал — найкраща за десять років. І все ж таки, за оцінкою Фонду держмайна, люди настільки витратились на купівлі двох об’єктів, що в них уже не вистачає коштів на купівлю Одеського припортового заводу, бо, «з огляду на два попередніх значних продажі, внутрішній інвестор не зможе акумулювати кошти на придбання пакета акцій цього підприємства, а західний інвестор перед виборами не прийде».

До речі, цього тижня з’явилися дані, які дозволяють оцінити витрати на червневі покупки. Було розкрито структуру правильного переможця по криворізькому меткомбінату — промислово-фінансового консорціуму «Інвестиційно-металургійний союз». З’ясувалося, що компанії Ріната Ахметова контролюють 56,25% (раніше говорили про дві третини), а Віктора Пінчука — 43,75%.

Якщо припустити, що акції «Криворіжсталі» поділено між інвесторами пропорційно до участі, то «Інтерпайп» може розраховувати на 40,7% статутного фонду (350 млн. дол.) , а Рінат Ахметов — на 52,3% (450 млн. дол.). Тобто жодна зі сторін не має повного контролю. Більше того — достатнього контролю (понад 60%). Оскільки теоретично на ринку можна викупити максимум 6,98%, скупка 60-відсоткового пакета неможлива. Це не дуже добра новина для малих акціонерів. Максимум, на що вони можуть розраховувати, — викуп акцій за ціною, близькою до номінальної, на що потрібно до одного мільйона доларів. Чи підуть на такі витрати нові власники, покаже час.

Поки що про плани стосовно комбінату заявлено: «Інвестиційно-металургійний союз» має намір інвестувати понад 4 млрд. гривень (приблизно 700 млн. доларів). Гроші передбачаються на «розширення асортименту продукції, підвищення її якості та зниження собівартості, впровадження енергозберігаючих технологій, освоєння нових ринків збуту». Утім, конкретного плану й термінів інвестицій немає, а начебто ж, за умовами конкурсу, вони мали б додаватися. Нині узгоджено лише «план консультацій із фахівцями підприємства, галузевими експертами та вченими для уточнення обсягу і спрямованості інвестицій».

Цікаво дізнатися, кому належатиме завод на початок реалізації проекту. До речі, Фонд держмайна заявив, що ніякої частки Ярославського (Укрсиббанк) у «Криворіжсталі» немає.

А ось для Ахметова криворізький меткомбінат ризикує стати справою життя. Якщо стосовно Пінчука раз у раз виникають чутки про продаж активів і про те, що він піде з ринку, то стосовно донецьких такі чутки начебто не циркулюють. І якщо Віктор Михайлович завдяки своєму особливому статусу до осені ще може щось заощаджувати, то в Ріната Леонідовича таких можливостей вочевидь менше...

Проте повернімося до продажу «Павлоградвугілля». Попри історії з судами, він виявився у фінансовому сенсі дуже вдалим.

Рекордну суму від «Павлограда» вдалося зібрати лише тому, що невдачею завершилися переговори Пінчука й Міттала. У результаті компанія LNM пішла на конкурс і значно підняла ціну (її заявка становила 251 млн. дол., або 1,35 млрд. грн).

Узагалі, конкурс непогано продемонстрував співвідношення конкуренції і цін. На початку року перша спроба конкурсу по «Павлоградвугіллю» не відбулася у зв’язку з тим, що єдиний претендент на пакет — дніпропетровська компанія «Енерго-Міг» (Олег Беспалов) — не вніс гарантійного внеску на суму 128 млн. грн. Цікаво, що за кілька тижнів до того ця ж компанія заставу вносила. Але потім по суду її забрала. Що сталося й чому думка змінилася, ми коли-небудь дізнаємося. Можливо, далася взнаки, м’яко кажучи, непроста ситуація з близьким Беспалову Прем’єрбанком, можливо, інші проблеми.

Так чи інакше, відразу після провалу першого конкурсу, попри клятвені запевнення керівництва ФДМ, що ціна не знижуватиметься, її все-таки урізали на 30%.

І як з’ясувалося — даремно. Коли на ринок зайшов LNM (точніше, його київська донька «Ispat Вугілля»), ціна продажу на 10% перевищила навіть стартову ціну листопада минулого року.

Заодно вітчизняний інвестор у чесному бою здолав «супостата», що, безумовно, приємно. І не лише Чечетову.

У доларовому еквіваленті Авдіївському коксохімзаводу (точніше, його власникові Рінату Ахметову) покупка обійшлася в 263,4 млн. дол. Це на сто мільйонів доларів більше, ніж при Вікторі Ющенку отримали від росіян та американців за шість обленерго. Стільки грошей за вугільну компанію на просторах СНД не платив ніхто. Попередній вугільно-приватизаційний рекорд належав російському «Кузбассуглю», який потягнув 2001 року на 180 млн. дол.

Плюс нагадаємо про кредиторську заборгованість в один мільярд гривень (її погашення, навіть з урахуванням неминучого глибокого дисконтування потягне мільйонів на 200—300).

А ще ж існує й інвестпрограма на 600 млн. грн. Вона, звісно, на третину менша, ніж на початку року, коли серед іншого передбачалися будівництво нової шахти за 70 млн. доларів у Харківській області й модернізація існуючої шахти з видобутку коксівного вугілля більш як за 30 млн. дол., але сума все одно пристойна.

Хоча наприкінці минулого року Кабмін вирішив допомогти інвестору, виділивши понад 300 млн. грн. на інвестпроекти на трьох шахтах, котрі входять у холдинг. Тобто держава поверне Рінату Леонідовичу з півсотні мільйонів доларів. Між іншим, від майбутнього переможця в ці самі три шахти вимагають інвестицій учетверо менших — 78 млн. грн.

Хоча інвестиції — справа не швидка. Спочатку має змінитися управління вугільного холдингу. Адже нині оперативний контроль у «Павлоградвугіллі» здійснює не так держава, як група «Інтерпайп». Цікаво, наскільки узгоджено розподіл витрат і доходів між учасниками того ж таки ІМС. Не кажучи вже про ситуацію з обома збагачувальними фабриками, суди за які тривають.

І все-таки з минулого тижня весь видобуток коксівного вугілля в Україні перейшов під контроль донецьких бізнес-груп. А повний контроль над цим ринком дорого коштує...

Відтепер дніпропетровські коксохімзаводи (контрольовані групою приватівських акціонерів) або працюватимуть на нових умовах, або перейдуть на повний імпорт коксівного вугілля. Навряд чи це потішить Ігоря Коломойського, який щойно викупив акції метзаводу ім. Петровського.

Утім, продаж «Павлоградвугілля» матиме й інші наслідки. Те ж таки вугілля, що видобувається, — наполовину коксівне, наполовину енергетичне. З коксівним усе зрозуміло — його виробництво нарощуватимуть у пріоритетному порядку. Воно нормально вписується в класичну українську експортну схему «кокс—метал». І оскільки нині рентабельність металургійних комбінатів зашкалює за 30—40% (інша річ, що далеко не всі її показали), за долю коксівного вугілля можна не тривожитися.

З енергетичним не все так очевидно. На стадії приватизації розроблялися найрізноманітніші проекти — аж до поділу компанії «Павлоградвугілля» на дві видобувні (відповідно, коксівне вугілля та енергетичне). Останній дуже знадобився б «Інтерпайпу» під час спроб поставити під контроль енергетичну компанію «Дніпроенерго», яка постачає енергію, зокрема, і «Криворіжсталі». Проте останні місяці засвідчили: до блюдечка з блакитним бережком «Інтерпайпу» в даному разі ще працювати та працювати, отож «Павлоградвугілля» у теперішньому складі, швидше за все, ще поживе.

Взагалі, події, що відбуваються нині, непогано вписуються у логіку закільцювання поставок на «Криворіжсталь». Наступним пунктом будуть чотири залізорудні шахти Криворізького залізорудного комбінату — боротьба за них має бути досить жорсткою. Та ось чи отримає від неї що-небудь держава — запитання дуже цікаве. Якщо бізнесмени домовляться між собою, то навряд чи, якщо ні — все може бути.

Потенційно ідилію здатний зіпсувати саме Приват, який ризикує залишитися без українського коксу. А взявши участь у приватизації КЗРК, можна одержати актив для розміну. Якщо, звісно, неучасть Привату в приватизації «Павлоградвугілля» — не наслідок певних домовленостей.

…Ще Штірліц казав, що запам’ятовується остання фраза. Таким чином «Павлоградвугілля» трішки пом’якшило неприємне враження від «Криворіжсталі». На що, мабуть, і розраховували. Хоча ще не вечір — попереду приватизація «Укррудпрому» (точніше, КЗРК). А можливо, й «Укртелекому» — трапляються ж несподіванки...

Павлоградський продаж на кілька годин показав, якою наша країна могла б бути. І за якими цінами в ній могли б продаватися активи. Утім, міражі й ілюзії мають здатність розсіюватися. Особливо в бурхливий передвиборний час.