ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕНЕРГОПРИВАТИЗАЦІЇ: ТРЕТІЙ ПЕРЕКУР

На початку серпня ФДМ збирався відновити проведення конкурсів з продажу чергової партії обленерго. А точніше 12 штук, які все ще залишаються в держвласності. Однак уже очевидно, що цього не буде — оголошено великий перепочинок. За офіційною, ще травневою версією, доведеться огледітися й проаналізувати результати попередніх продажів. Хоча фахівці підтвердять: ефект від приватизації доцільніше оцінювати за тим, як пройде в енергосистемі зима. Певна затримка навряд чи порадує Фонд держмайна України, котрий задихається від нестачі об’єктів на продаж, однак важко не визнати її доцільність — ставки в грі надто вже великі. Ну а фонд... Йому не звикати.

Якщо вважати початком процесу пільговий продаж трудовому колективу 12% акцій «Житомиробленерго», то приватизації енергокомпаній цього року виповнюється п’ять років. Цікаво, але й тоді, і нині наріжним каменем було залучення в галузь ефективного власника й інвестицій. З інвестиціями за останні п’ять років не склалося — за найм’якшими розрахунками, з енергетики відкачали разів у десять більше, ніж у неї вклали.

З менеджментом справи були кращі: у приватизованих обленерго його рівень явно зріс. Саме акціонерам разом з новими менеджерами випало привчати споживачів до добряче забутої на початку 90-х думки, що за електроенергію треба платити. Хоча задля справедливості варто відзначити: привчити обленерго до думки, що отриманими грошима треба розраховуватися з генерацією, виявилося ще важче.

Взагалі історія української приватизації досить чітко продемонструвала пріоритет політики над економікою і вже тим більше — над технологією...

Хоч би яких форм набули приватизаційні процеси, головним завжди і скрізь залишався зміст. Між іншим, нічого нового в цьому немає, так відбувається в усьому світі.

А основним змістом української приватизації взагалі й енергетики зокрема був процес формування національної буржуазії і перших вітчизняних бізнес-груп. І зовсім не випадково першим замовником на приватизацію обленерго став найвідоміший у світі український прем’єр — Павло Лазаренко.

До початку приватизації енергетики в основному закінчився первинний переділ у експортно орієнтованих галузях: металургії (в основному через оренду з викупом), хімічній тощо. Правда, тодішні їхні перші власники, в основному «червоні директори», пізніше були усунуті від управління. Підприємства ці дуже енергомісткі, і незабаром вони стали потрапляти в залежність від постачальників енергоресурсів. Спочатку це були в основному постачальники газу, але вже з’явилися й перші трейдери, котрі працювали з електроенергією.

Та й процесові переділу власності, котрий набирав сили, були просто необхідні нові сфери докладання зусиль. Енергетика підходила на цю роль ледь не ідеально. Вона випускала потрібний усім товар, який неважко конвертувати в щось ліквідне й експортно орієнтоване; у ній була маса активів у вигляді того ж майже безплатного палива (конверсійного урану і запасів Держрезерву). До того ж керівництво галуззю явно не страждало через надлишок професіоналізму. Будучи більш-менш адекватним в умовах планової економіки, у ринковій воно демонструвало свою низьку кваліфікацію з огляду на надлишок добротних «технарів» і майже повну відсутність хоча б посередніх економістів, не кажучи вже про політиків.

А тут іще підключилися міжнародні донори. Побудована за їхньою допомогою модель Енергоринку мала геть дивовижну якість: за електроенергію можна було на цілком законній підставі не платити.

Не слід гадати, що вони ставили перед собою таке завдання, — їм загалом було байдуже. Просто високооплачуваним (постановка системи обійшлася приблизно в
20 млн. доларів) консультантам так і не спало на думку, що станеться з платежами в реальному правовому полі України.

Задля справедливості зазначимо, що формального замовника, Міненерго України, ця думка теж майже не непокоїла, а якщо й непокоїла, то від неї відмахувалися. Систему розрахунків урочисто впровадили, рівень грошових платежів, і без того жалюгідний — 20—25% — відразу обвалився до 10—15%, які в основному платило населення. Енергетика швидко стала (зберігаючи риси напіввійськової організації) однією з найбільш корумпованих галузей економіки країни.

Хоча впровадження нової системи виявилося для самої енергетики катастрофічним, але з точки зору побудови ринкової економіки ефект був цілком позитивний. Виведені з ПЕКу гроші не лише «відкочувалися на офшор» — частково їх вкладали в покупку тієї ж української власності, формуючи в такий спосіб новий клас великої національної буржуазії.

А в цілому життя вирувало, та й запах був цілком нормальний як для періоду «первісного нагромадження». Чого варта була одна історія з випуском векселів Національного диспетчерського центру на суму приблизно в півтора мільярда доларів! На цьому життєстверджуючому тлі і розгорталася перша хвиля приватизації обласних енергопостачальних компаній.

1997 року передбачалося ледь не за рік продати всі обленерго, а потім і генерацію. Причому спочатку продавали навіть не блокуючі, а 20-відсоткові пакети (це потім їх збільшили до 35—40%). Ефект продажів виявився той же, що трохи раніше у хімічній промисловості і в металургії: все купили свої. Із семи проданих обленерго жодне не купила хоч трохи відома західна фірма. Зате незабаром стало ясно, що п’ять із них контролюються однією групою — так званим Інвестиційним пулом, а ще парочку докупили компанії, дружні банку «Фінанси та кредит».

За іронією долі, про те, що п’ять енергокомпаній куплено «групою товаришів», стало ясно з їхнього ж звернення до прем’єра Валерія Пустовойтенка. Власті впали в легку істерику, надовго відбивши бажання в інших пробувати легалізувати свої придбання. А велику приватизацію енергетики на кілька років призупинили...

Відновилася вона лише торік і на дещо інших умовах. Основною з них стало залучення відомої західної компанії, котра мусила проконтролювати, щоб усе було чесно. Заодно спробували хитнути маятник в інший бік. Умови продажів під гаслом «Усі на боротьбу з офшорами!» було складено так, що легально придбати будь-яке обленерго національний бізнес виявився не в змозі. У результаті виник скандал із приватизованим «Полтаваобленерго», котре спробувало взяти участь у конкурсі.

Однак у цілому ефект вийшов досить кумедний. Формально — таки відсікли. Фактично ж публіка абсолютно переконана, що з шести проданих навесні цього року компаній чотири придбані саме своїми. Питання: чи варто було город городити — ну не буває приватизації без участі національного капіталу! Тим більше що народ у нас тертий і звик діяти в будь-якій обстановці.

По ходу «великої приватизаційної паузи в енергетиці» держава втратила контроль над кількома енергокомпаніями. Причому йдеться не лише про три обленерго, блокуючі пакети акцій яких наприкінці 1998-го передали в управління Українському кредитному банку. Поки народ розважався, спостерігаючи за досить безуспішними спробами Міненерго і частково Кабміну повернути їх назад, у тому ж Донбасі з місцевого обленерго непомітно зробили три, відпрацювавши технологію і для подальшого розподілу.

Влітку 2000 року «донбаська технологія» набула подальшого розвитку. З «Донецькобленерго» за цілком помірну суму в 25 млн. грн. вивели найцінніші високовольтні мережі. Втім, ця угода на тлі перепродажу взагалі всіх мереж «Луганськобленерго» здається досить-таки скромною. Ну а неперевершеним поки піком «місцевої приватизації» стало виведення трьох станцій «Донбасенерго». Вітчизняний бізнес наочно показав як наявність зубів, так і вміння ними користуватися.

Заодно торік відбулася цілком вдала спроба перехопити у держави управління в «Запоріжжяобленерго».

Значно небезпечнішим для вітчизняного бізнесу виявилося інше рішення влади — продавати весь держпакет акцій. Рішення било по тих, хто вже зібрав цілком пристойні пакетики в 10—15%, що різко звужувало коло бажаючих. Тепер, на відміну від 1997—1998 років, потенційний покупець отримував у більшості випадків саме повний контроль і міг за бажання ігнорувати дрібних власників акцій. Більш того, виникла потенційна можливість появи в добре «обжитому регіоні» когось зовсім «лівого». Уявіть собі зворушливу картину: «Полтаваобленерго» перемагає в конкурсі на придбання «Донецькобленерго» чи навпаки — корпорація «ІСД» купує контрольний пакет, скажімо, «Запоріжжяобленерго», де одна з груп уже має блокуючий... Ото вже посміємося!

А якщо серйозно, то всі чудово розуміють, що є регіони, входження до яких чужаків, місцеві бізнес-групи, м’яко кажучи, не привітають. Про Донецьк та Запоріжжя ми вже сказали, до критичних належать також Харків і Дніпропетровськ. І хоча вплив тамтешніх бізнесменів зараз ослаб, все ж...

Що відбувається при ігноруванні місцевих інтересів, наочно продемонструвала доля офшорок, дружніх банку «Фінанси і кредит». Їх попросили з обох куплених обленерго — одеського й луганського. У тому ж Луганську нові власники взагалі не оплачували куплену електроенергію (сумний рекорд «Луганськобленерго» — 4% оплати купленої електроенергії в першому кварталі 2000 року — навряд чи хтось наважиться побити). Але, здається, далеко не останньою причиною «прольоту» стало те, що новоявлених власників сприймали як чужаків, котрі приїхали викачати з регіону «бабки».

Неважко припустити, що у випадку, коли на якомусь із конкурсів виграє «не свій», його результати будуть негайно оскаржені.

Інша річ, що в нинішній обстановці це аж ніяк не гарантує перегляду результатів. Центральна влада іноді демонструє і місцевим бізнесменам, що надворі все ж XXI, а не XI століття, й у відродженні ранньофеодальної роздробленості вона не дуже зацікавлена. Ті ж зародки «Дніпропетровської республіки» громили зовсім не для того, щоб отримати «Донецьку» чи «Запорізьку». Тож надалі ряд конкурсів може піднести їхнім учасникам серйозні сюрпризи.

Та й владі буде непереливки. Приміром, деякі об’єкти з юридичної точки зору вона намагається продати двічі: 36% акцій «Чернівціобленерго» і 40% — «Миколаївобленерго» уже були продані. Більше того, є й рішення суду, яке зобов’язує ФДМ ці конкурси завершити. Фактично це означає, що пакети треба віддати двом компаніям, які входять у групу «Інвестиційного пулу». Попередньому уряду цього страшенно не хотілося... У результаті тоді «Миколаївобленерго» з торгів, від гріха подалі, зняли. А що буде тепер?

До речі, про пул. Суто формально його вже не існує — після серії перепродажів у всіх п’яти обленерго акціонерами є група дрібних офшорів, плюс більший пакет акцій концентрується у номінального тримача, солідного західного ING. Однак якщо поглянути, хто входить до складу спостережних рад цих приватизованих компаній, то мало що змінилося. І цього ніхто особливо й не приховує.

Першим кроком до легалізації можна вважати створення консорціуму «Металургія», куди ввійшли приватизовані групою підприємства металургії, «Полтаваобленерго» і перекуплений у «Енергоатому» банк «Зевс» (нині «БІГ-Енергія»), контрольний пакет якого тепер цілком офіційно належить саме приватизованим обленерго. В Антимонопольному комітеті вже зондувався грунт щодо оформлення холдингу з групи обленерго. Що ж, із точки зору підвищення цивілізованості і прозорості ринку всі ці кроки можна лише вітати... У найближчому майбутньому не виключена поява й інших альянсів — зокрема на базі «словацьких» та «офшорних» приватизованих обленерго.

До речі, нещодавно пан Суркіс публічно заявив, що не має стосунку до приватизованих обленерго. Ті, хто при цьому почав єхидно посміхатися, неправі: сказане — найщиріша правда. Серед реальних акціонерів приватизованих обленерго Григорія Михайловича нема і не було. Якщо його іноді й залучали до переговорів з урядом із боку приватизованих обленерго, то це були суто партнерські відносини, що пояснювалися браком досвіду і бажанням використовувати чималу політичну вагу як самого депутата, так і його фракції. Тепер люди й самі уміють вирішувати питання, а отже сприяння Григорія Михайловича для них уже зовсім не таке важливе...

Однак не будемо відхилятися від теми. Зараз в уряді продовжують вивчати ситуацію навколо приватизації обленерго, створюючи для цього все нові робочі групи. Хотілося б, щоб по ходу вивчення справ вітчизняним інвесторам усе ж надали можливість взяти участь у конкурсах — це буде дешевше, аніж знову заганяти їх у приватизацію через посередника, а потім гадати, що і хто купив.

Ну і, звісно, родзинкою приватизації стала участь у ній «справжніх іноземців». Таких виявилося аж четверо — американці з AES Washington Holdings, французи з EDF, росіяни з РАТ «ЄЕС» та іспанці з Union Fenosa. Новачками їх назвати важко — усі мають досвід роботи в регіоні: AES — у Грузії та Казахстані, EDF навіть невдало брала участь у приватизації «Одесаобленерго», іспанці володіють трьома чвертями енергосистеми Молдови, а про росіян і взагалі помовчимо.

Щоправда, іспанці в останній момент із приватизації зіскочили, французи програли, а росіян до неї не допустили. А американцям дісталися два обленерго, і нині всі з інтересом спостерігають, що вони з ними робитимуть. Поки можна відзначити, що новий власник повністю оплачує куплену електроенергію і завіз для керівництва компаніями пенсіонерів з Іллінойсу та молодих менеджерів із Казахстану.

Втім, ключове питання — чи продовжуватимуть вони брати участь у приватизації далі. Швидше за все так, і тим же французам не завадило б для підтримання репутації виграти хоча б один конкурс на теренах колишнього СРСР, про РАТ «ЄЕС» годі й говорити. Хоча в ході першої спроби взяти участь РАТ — мабуть, через незвичку — припустилося всіх можливих помилок. Але ж треба на чомусь учитися...

Отож, у енергоприватизації перекур. Вже втретє. Сторони накопичують ресурс, приймають рішення щодо участі тощо. До речі, не слід гадати, що з укладанням останнього договору купівлі-продажу приватизація в енергетиці скінчиться. Обленерго ще купуватимуть і перепродаватимуть. Мабуть, на якійсь стадії за неплатежі їх просто будуть банкрутити (а ще краще — коли й неплатежі зникнуть). Нові власники з’являтимуться у електростанцій (ми ще довгенько не почнемо будувати нові). Життя триває.

Що ж до обіцянок швидко закінчити приватизацію в галузі, то обіцяного чекають уже досить довго. Перші п’ять років минули. Рівно половина ювілею, котрий у серпні-вересні святкуватиме Фонд держмайна й українська приватизація в цілому.