ОЛЕКСАНДР РЯБЧЕНКО: «ПРИ ФОНДІ ДЕРЖМАЙНА МОЖНА СТВОРИТИ ЛИШЕ АГЕНТСТВО З ПРИВАТИЗАЦІЇ»

Нинішній рік у країні почався без приватизації. Вона що — залишила країну, розлучилася з Фондом держмайна та взяла дівоче прізвище? По коментарі ми звернулися до знаного фахівця з приватизаційних проблем, депутата Верховної Ради другого та третього скликань, доктора економіки Олександра РЯБЧЕНКА.

— Торішні проблеми плавно перетекли в рік нинішній, усі взаємовідносини бізнес-груп, юридичні основи збереглися. Як наслідок результативних торгів немає і найближчими місяцями не буде — до ухвалення нової Програми приватизації, яку в парламент іще навіть не внесено.

Проте через певний час процес відновиться, і друга половина 2003-го має стати в приватизаційному сенсі дуже насиченою. Повинні відбутися всі продажі, що вже дозріли. Оскільки 2004-й, із погляду приватизації, дуже проблематичний.

— Фонд держмайна склав список двох десятків найбільших підприємств, які продаватимуться нинішнього року. Який список запропонували б ви? Що дозріло?

— Аби продавати об’єкти з фондівського списку, типу «Укррудпрому», потрібна ситуація, що дозволить це зробити. Якщо підприємство реально перебуває в управлінні якоїсь великої бізнес-групи, то це специфічний продаж. І годі сподіватися, що його вдасться здійснити у класичний спосіб, оголосивши конкурс, що прийдуть п’ять компаній, котрі спокійно між собою конкуруватимуть, не вживаючи жодних превентивних заходів...

Погляньте, торік було дві спроби такого серйозного продажу — конкурс щодо Північного ГЗК й біржові торги по «Суми-» й «Полтаваобленерго». І перша, і друга зав’язли в судових розглядах. Причому тенденція — не на завершення угоди, а на повернення акцій у держвласність. Із тим, аби згодом щодо цих же об’єктів провести якісь інші транзакції.

— І все-таки, чим закінчаться приватизаційні скандали? Протиотруту так і не знайдено?

— На мій погляд, проблема не в пошуку протиотрути. Законодавче врегулювання цих питань можливе, але саме по собі результату не дасть: на будь-який прийом знайдеться контрприйом. Правильніше буде ситуацію навколо привабливих об’єктів сприймати такою, якою вона є. Коли продають 35 відсотків Північного ГЗК, треба реально дивитися на цей продаж — яка історія цього підприємства, чи можливий прихід покупця зі сторони. Тоді не буде ніяких сюрпризів.

Не всі об’єкти можна продавати тими класичними способами, на яких базується українська приватизація. Можливо, настав час наче стороннім поглядом подивитися на місце й роль самої структури — Фонду держмайна. І більше не заштовхувати його у вузьку нішу приватизації як процесу, що створив собі перешкод більше, ніж можливостей їх подолати.

— Відмовитися від приватизації?

— Не зовсім так. У моєму баченні, Фонд держмайна — структура, яка займається головним чином управлінням держвласністю, її обліком, наведенням порядку. Фонд має абсолютно реальну картину, хто якими об’єктами управляє та які результати. І шукає засоби для поліпшення роботи підприємств.

Ми зациклилися на тому, що все потрібно продати й відзвітувати про обсяги продажу. Це було політичне завдання середини 90-х, ставилася мета унеможливити повернення до держмонополії на засоби виробництва. Тепер таке завдання не ставиться. ФДМ може укласти дуже жорсткий, детальний договір на управління. Може створити СП з іноземним інвестором, і гроші прийдуть безпосередньо на підприємство.

Проте є об’єкти, для яких і такий спосіб не дуже хороший, приміром, шахти. Тоді є третя можливість — продавати акції вторинної емісії. Так приватизується «Дойчетелеком». Причому гроші від продажу акцій німці розподіляють: номінал іде на підприємство автоматично, а перевищення над номіналом ділиться між підприємством (на розвиток) і бюджетом.

І вже крайній, жорсткий, я сказав би, хірургічний засіб — приватизація. Це коли на підприємство вже неможливо вплинути інакше. Можливо, тому вона й не йде в Україні, що не відповідає типу економічних реформ, які ні жорсткими, ні неймовірно швидкими не назвеш. За логікою, приватизація із загальної тональності реформ випадає, дедалі більше стаючи чимось самодостатнім і самодостатньо згубним.

Тому вона нині й не живе. Тип продажу має відповідати типу реформ. Тільки така приватизація буде життєздатною.

— І ви вірите, що така приватизація зрештою восторжествує?

— А чом би й ні? Для неї непотрібні флагманські програми на чотири, шість або вісім років. Продажів буде дуже мало. Треба відкрито визнати: перший етап — передача підприємства в управління — є вирішальним. Який сенс іти на такий крок, як передача контрольних пакетів в управління, якщо управляючий не матиме права — за певних легальних, абсолютно всім відомих умов — викупити акції? Адже коли право на управління надане постановою уряду, то через рік прийде новий уряд, і що заважатиме йому прийняти нову постанову, передати об’єкт в інші руки? Ніщо не заважатиме. Тож управляючий і захищається. Він створює борги заводу перед своїми структурами, свідомо доводить його до межі банкрутства — аби не відібрали! А в нас цілком серйозно намагаються виставляти такі заводи на конкурс...

Своїм рішенням про передачу об’єкта в управління держава фактично дає добро на подальшу його купівлю. Якщо поглянути на процеси, що відбуваються в Україні, під цим кутом зору, то багато держпідприємств фактично вже знайшли власника. І що сильніший ми чинитимемо спротив оформленню цього права власності де-юре, то менше надійде від підприємств платежів до бюджету і більше головного болю буде в уряду.

— Отже, Фонд необхідно переорієнтувати на процеси управління держвласністю, а саму приватизацію — на автоматичне визнання тіньових власників нинішніх підприємств? Чи добре це?

— Я говорив трохи не так. Держава виграє, якщо ті, хто сьогодні нелегально керує фінансовими потоками підприємств, почнуть керувати ними легально й відповідально, сплативши певні суми до казни.

А стосовно Фонду держмайна... Коли я чую, що при ньому буде створено Агентство з управління корпоративними правами, я завжди думаю, що саме тут і криється головна помилка. При Фонді держмайна можна створити тільки Агентство з приватизації. Приватизація — це дуже маленька частка функцій, які Фонд повинен виконувати, і, певне, найближчими роками вона не стане для нього основною — на відміну від обліку держвласності, оцінки ефективності управління.

— Чи немає суперечності в тому, про що ви говорите? З одного боку, загальновизнано, що приватизовані підприємства ефективніші від тих, що залишаються в держвласності, з іншого — управління пропонується зробити основним завданням Фонду держмайна. У нас є важелі ефективного впливу на управлінця?

— Їх треба створити. На управляючого можна впливати, якщо процеси управління спираються на законодавчу базу й передбачають реальну відповідальність, із нормальними, чітко прописаними критеріями. Якщо компанії з управління оцінюються за фінансовими результатами керованого ними підприємства.

Страшно, коли такої відповідальності немає. А коли є й управління нормальне — то слава Богу. Ми повинні чесно сказати: багато підприємств змушені працювати з певними бізнес-групами, оскільки ті є монопольними постачальниками сировини. На деяких заводах уже були спроби відсікти управляючу компанію, але невдовзі з подивом виявляли, що після цього припиняється потік сировини, а потім — і саме виробництво...

На мій погляд, упровадження відповідальності за результати управління — це не якийсь-там екстремістський захід. Я розумію, декому він може не сподобатися. Але впевнений, що коли процес буде взаконено й легалізовано, з’ясується, що управляють загалом добре. І фінансові результати є.

— У принципі, те, про що ви говорите, уряд намагається реалізувати в іншій площині, розробляючи механізми вилучення частини прибутку в державних підприємств через механізм оподаткування, складання фінпланів тощо. Такий захід прописаний у бюджеті на нинішній рік. Бізнес-групи будуть змушені тією чи іншою мірою поділитися з державою...

— Це підхід з іншого, бюджетного боку. Але треба пам’ятати, що таке «лобове» вилучення частини прибутку можливе лише в некорпоратизованих підприємств. А корпоратизовані самі визначають розмір дивідендів. І якщо продано хоч одну акцію такого підприємства, то рішення слід проводити через збори акціонерів.

— Коротше кажучи, якщо в «Укртелекому» уряд своїм рішенням не може забрати додаткову частину прибутку, то в «Укрзалізниці» — може.

— Ну а сенс вилучення додаткової частини прибутку?

— Треба думати — поділитися прихованим.

— Непроста це для уряду справа, та й не дуже приємна — встановлювати для кожної державної компанії, яку частину прибутку має бути вилучено до бюджету. Але ж стригти під одну гребінку ще гірше. Ми либонь пам’ятаємо, чим закінчилася спроба збирати в казну від усіх акціонерних товариств єдиний відсоток дивідендів... Щодо того ж «Укртелекому» сам уряд приймає рішення залишити частину прибутку на розвиток об’єкта. І в цьому є свій сенс: слід поділяти компанії на такі, що не мають сьогодні особливої потреби в розширенні сфери діяльності, й такі, що розвиваються постійно.

— Питання як до законодавця двох скликань і фахівця в царині приватизації: наскільки реальним є максимально швидке ухвалення закону про управління держвласністю і нової Програми приватизації?

— Думаю, що ці документи буде ухвалено. Для парламенту правильно було б їх проголосувати, особливо Програму. Оскільки, попри всі її недоліки, загальна ідеологія дуже виграшна. А щодо закону про управління, те що далі він буде від Програми приватизації, то більше проблем виникне з його проходженням.

На мій погляд, головний недолік — в автономному існуванні цих документів. Краще було б ухвалювати єдиний закон із єдиним центром відповідальності за процес в особі Фонду держмайна України. Закон, у якому визначалося б, що продаємо, а що залишаємо в управлінні, якими принципами керуємося. А тепер хто визначатиме ці принципи?

— Думаю, що розробники вважають це прерогативою Кабінету міністрів.

— Що більш коаліційний Кабмін, то більше юридичних підстав передавати йому такі повноваження, із цим я згоден. Це нормально в умовах, коли парламент узяв на себе відповідальність за роботу уряду.

На жаль, і в уряді вважають приватизацію окремим, мало не самодостатнім процесом. Ось кількість об’єктів на продаж, ось рядок у бюджеті...

— Гаразд, а які критерії оцінки приватизації сформулювали б ви? Якщо не вартісні, не кількісні, то які?

— Думка, можливо, й не нова: нехай Фонд звітує про роботу приватизованих підприємств, тобто тих, де продано контрольний пакет. Рентабельність, кількість робочих місць, сукупний обсяг податкових платежів до бюджету, середня заробітна плата по підприємству, обсяг інвестицій... Це і є головні критерії успішності приватизації. Якщо підприємство добре працює, отже, добре продав. Погано працює — погано продав.

Не треба звітувати про виконання Програми приватизації за минулий рік. Це абсурд. Після таких звітів завжди залишається запитання — то виграла держава після цих продажів чи програла?

— Поговоримо про 2003 рік. Які небезпеки існують?

— Небезпека того, що, як і торік, практично нічого не буде продано й кожен хоч трохи значущий об’єкт перейде в сферу судових розглядів.

— А «Укртелеком» ми колись продаватимемо?

— Звичайно. Але перед продажем 42-відсоткового пакета держава неодмінно реформує телекомунікаційну галузь і шляхом створення комісії з регулювання ринку впровадить у ній європейські принципи функціонування. Якщо всього цього не зробити, пакет коштуватиме відсотків на 30 дешевше. Тож нині є сенс із продажем зачекати.

— Кілька років?

— Не думаю. З ухваленням закону про телекомунікації, створенням регулятора можна справитися вже нинішнього року. А потім — починати переговори з потенційними покупцями. На мій погляд, рік — це нормальний термін.

З іншого боку, не треба вважати Україну пупом Землі. Якщо хтось у світі одночасно з нами продаватиме інвестиційно привабливіші компанії, якщо зміниться фінансове становище потенційних покупців, то продаж може й не відбутися. Час покаже.