Олександр ПАСХАВЕР: «Коли влада бореться з економікою, це дуже небезпечно»

Корекція позицій завжди болюча. Але особливо — після багатомісячних розмов про те, як усе прекрасно й чудово у нас виглядає.
На жаль, статистика — уперта річ: за останні місяці в Україні сталося лавиноподібне зниження дуже багатьох показників.
Тепер президент Ющенко сподівається, що новий прем’єр «подолає тенденцію семи місяців безперервного падіння темпів зростання». За вісім місяців ВВП України зріс усього на 2,8%. Причому в серпні — уперше за останні шість років — сталося навіть абсолютне його зниження проти аналогічного періоду минулого року. Промислове виробництво із січня по серпень 2005 року зросло на 3,5%, що більш ніж учетверо нижче від торішнього показника (14,4%).
Новий міністр економіки зазначає, що в економіці «ситуація плачевна. Говорити про економічне піднесення навряд чи було б резонно... Економічного дива не буде... до кінця поточного року зробимо все, аби економіка повернулася в нормальну температуру».
Днями опубліковано дані про стан зовнішньої торгівлі: сальдо порівняно з минулим роком упало на 3 млрд. дол. Можна, звісно, сперечатися про коректність цифр торішнього експорту, але те, що крива розвитку України різко пішла вниз, сьогодні не заперечуватиме ніхто.
Особливо тривожною є ситуація з інвестиціями. РНБОУ констатує спад зовнішніх інвестицій на 14%. Про те ж каже і президент: «Ми одержали інвестицій 250—300 млн. дол., а Росія, приміром, 4,5 млрд. дол. Для того щоб працювала економіка, необхідно, щоб працювали інвестори».
Що ще гірше — знизили темпи вкладення капіталів не лише зовнішні, а й внутрішні інвестори. Обсяг інвестицій зменшився, за офіційними даними, на 17,5%. При цьому темпи зростання інвестицій в основний капітал підприємств скоротилися вчетверо!
Зате 2005-го спостерігалися спроби силового переділу власності. І якщо, скажімо, по Нікопольському заводу феросплавів Ющенко шпетив екс-прем’єра і говорив, що «так далі не може бути!», то багатьом іншим «реприватизовуваним» підприємствам пощастило менше: їхні біди так і залишилися непоміченими.
М’яко кажучи, це далеко не те, на що розраховували на початку року. Тоді Україна отримала величезний кредит довіри й очікувань. І прогнози були дуже райдужні. Чому вони не втілилися в життя? І що робити для виправлення ситуації?
Олександр Пасхавер, президент Центру економічного розвитку, радник президента України, автор фрази, що стала крилатою: «Кожен ра­йонний начальник захоче мати свою «Криворіжсталь», — ще взимку радив уряду відмовитися від реприватизації, прогнозуючи в іншому разі безконтрольний переділ власності, погіршення інвестиційного клімату й падіння зростання виробництва.
Ці прогнози Центру економічного розвитку, на жаль, підтвердилися. Тепер відомий економіст стверджує, що піти на мирові угоди з власниками раніше приватизованих підприємств владі краще пізно, ніж ніколи.
— Чи означає це, Олександре Йосиповичу, що, на ваш погляд, держава піде на компроміс із покупцями на тому ж НЗФ? Чи реприватизацію заводу буде доведено до кінця?
— Ну, взагалі-то пан Єхануров уже в жовтні говорив, що саме в цій справі, швидше за все, буде укладено мирову угоду. Схоже на те, що «Криворіжсталь» буде єдиною резонансною реприватизацією, доведеною до кінця.
Та коли я попереджав про небезпеку реприватизації, малися на увазі не стільки такі резонансні процеси, як справи НЗФ і «Криворіжсталі», скільки ланцюгова реакція розбірок на місцях і масовий переділ власності на всіх рівнях. Реприватизація вийшла з-під контролю. Я не маю точної статистики, але зараз по всій країні готуються і йдуть тисячі справ із перегляду прав власності. Йдеться про перукарні, невеличкі заводики, майстерні...
— На вашу думку, державі слід відмовитися від будь-яких претензій до власників приватизованих раніше об’єктів?
— Чому від будь-яких? Я пропоную відмовитися від політичної реприватизації, оскільки вона згубно позначається на стані нашої економіки. А, приміром, судові переслідування покупців, які не виконують інвести­ційних зобов’язань, потрібні й корисні.
Фонд держмайна веде одночасно близько 200 таких процесів. Така по­літика не погіршує інвестиційний клімат. Радше навпаки: якщо контроль за дотриманням інвестиційних договорів не здійснювати, то бізнесмени не вірять у здатність влади стояти на варті закону взагалі. Але реприватизація — це політичний процес. У цьому процесі пред’являються претензії невизначеного характеру («украв», «дешево купив»...) невизначеному колу покупців, при цьому до продавця, тобто до самого себе, держава претензій не пред’являє.
— Але ж справді дешево приватизували...
— Так, купували дешево. І змови, швидше за все, були. Але незаконні переслідування — не найкращий спосіб відновлення справедливості. Мирові угоди у виниклих умовах — розумний компроміс, менше зло.
— Отже, розумно замінити політику реприватизації політикою мирових угод?
— Не зовсім так. Якщо ми запустимо процес мирових угод у масовому порядку, це буде та ж реприватизація, тільки в пом’якшеному варіанті. Щось на кшталт заміни насильницьких методів мирними. На мою думку, мирові угоди потрібно укласти тільки за кількома найбільшими угодами. А від переслідувань бізнесу за мотивами «незаконної приватизації» слід узагалі відмовитися.
По суті, проблема не в тім, що ми розпочали реприватизацію, а в тім, що ми перетворили це на масовий по­літичний процес, нехтуючи законом і правом.
— Однак дуже багато людей підтримують таку політику.
— Вони просто не знають, що реприватизація, в остаточному підсумку, обкрадає їх усіх. Коли влада бореться з економікою, це дуже небезпечно. Неповага держави до прав власності призводить до того, що все національне багатство країни дешевшає. Це природно. Вищі ризики — меншою є вартість будь-якого майна. Політика реприватизації спричинила зниження темпів зростання нашої економіки. Які ще потрібні докази? Це дуже небезпечний процес.
Уявіть, приміром, що в районному містечку право власності на якесь підприємство перебуває під сумнівом. Цьому підприємству не дадуть кредит, оскільки вже завтра його керівництво можуть поміняти. Партнери цієї фірми вимагатимуть передоплати, хтось через побоювання втратити гроші відмовиться з нею працювати. Це прямий удар по економіці. А тепер уявіть, що ми завдали тисячі таких ударів...
Уявити, якими будуть наслідки від тисяч ударів по економіці, нескладно, тим більше що ми їх уже відчуваємо у вигляді падіння темпів зростання та інших економічних показників. Залишається сподіватися, що президент руками нового прем’єра доведе до кінця оголошену ним лінію на примирення з бізнесом, незалежно від його політичної належності. Бо вже очевидно, що від «боротьби влади з економікою» програють усі: і сама влада, і бізнес, і суспільство.