Нова українська влада «спіткнулася» об реприватизацію Нікопольського заводу феросплавів

Дії та заяви Юлії Тимошенко в ході останніх реприватизаційних конфліктів можуть стати саме тієї помилкою, котра гірша від злочину. Через них нова влада постала перед суспільством у не найкращому вигляді, що несе серйозну загрозу політичному майбутньому «помаранчевої» команди.

Гасло боротьби з корупцією та чесної влади було одним із головних на Майдані. То був основний критерій, за яким добиралася влада нова.

Багатьом тепер уже досить важко згадати, що саме на це гасло нанизувалася вимога перегляду результатів приватизації, а не навпаки. «Криворіжсталь», як корупційно вкрадене у держави багатство, в очікуваннях суспільства підлягала поверненню з міркувань соціальної справедливості, але відновлення статус-кво і помста олігархам епохи Кучми усе ж було вторинним порівняно з вимогою «чистих рук» для нової команди.

Скандал навколо НЗФ наочно показав суспільству, що саме в головному очікуванні — відсутності лобіювання бізнес-інтересів, принаймні у вищих ешелонах нової влади — Майдан обманувся. І це для політиків «помаранчевої» хвилі найстрашніше. Їм могли подарувати бензинову кризу і подорожчання цукру. Теоретично можна було перетерпіти нові ціни на м’ясо й інфляцію...

Цей момент дуже важливий для розуміння того, чому тепер, після невдалої спроби реприватизувати НЗФ, «помаранчева» команда опинилася на межі розколу.

Перефразовуючи Леніна, можна сказати, що лідери революції тільки тоді чогось варті, коли вони відповідають очікуванням мас. Відверті ж дії в інтересах фінансово-промислових груп — це руйнація того самого, задля чого боролися і стояли, і підтримували.

Що стосується Юлії Тимошенко, то виданий їй українським суспільством кредит був набагато вагомішим, аніж у середньому по команді «помаранчевих». На момент її появи на Майдані було повністю забуто чимало її старих гріхів часів перебування главою ЄЕСУ та партнеркою Павла Лазаренка. Кримінальну справу в Росії розглядали як політичне замовлення, а відсутність у Юлії Володимирівни власного бізнесу бралася на віру, беззастережно.

Загалом, вихідні умови були ідеальними. На їхньому тлі Тимошенко прощали багато чого. Наприклад, цікавий факт списання податкового боргу ЄЕСУ в розмірі аж 7 млрд. грн., що було зроблено Державною податковою адміністрацією в лютому ц.р., безпосередньо після призначення Тимошенко прем’єром. Чималий податковий борг висів як мінімум років п’ять, обростаючи пенею й іншими донарахуваннями, поки не був списаний без залишку. Тоді інформація про це в деяких (нечисленних) медіа виявилася голосом волаючого в пустелі.

Рішення судів щодо «Криворіжсталі» Тимошенко фактично анонсувала — і за строками, і за змістом, але це не сприймалося як тиск на суд. Щоправда, бив на сполох міністр юстиції Роман Зварич, котрий радив президенту і прем’єру не висловлюватися про «Криворіжсталь» публічно, проте тривога ця звучала в закритому листі, що сплив тільки в середині літа.

Ще один дивний збіг — прийняття судом рішення про реприватизацію «Криворіжсталі» одразу після одержання Юлією Тимошенко листа від британо-індійського мільярдера Лакшмі Міттала — не спричинило ні організаційних, ні якихось інших висновків.

Кредит довіри продовжував діяти і витримував багато що. Підкреслені похвали приватівській «Укрнафті» на тлі прокльонів і погроз російським нафтокомпаніям під час бензинової кризи не викликали особливих підозр. І все було б добре, якби не взялася Юлія Володимирівна за Нікопольський завод феросплавів.

Причому початок не віщував нічого поганого. Починалося все як звичайна постреволюційна операція з експропріації експропріаторів: Валентина Семенюк як фізична особа оспорювала приватизацію НЗФ у судах.

Та й те, що відбулося в травні, спочатку було особистою війною, «справою честі» групи «Приват». Але вже ніяк не Юлії Володимирівни. Нагадаємо: саме «Приват» ініціював збори акціонерів 5 травня в м. Орджонікідзе з приводу давно визнаного судами й Держкомісією з цінних паперів недійсним реєстру. У ньому факт продажу держпакета просто ігнорувався, і ФДМ продовжував значитися власником контрольного пакета.

Саме «Приват» розробив схему (у цьому відверто зізнавався віце-президент Приватбанку Тимур Новиков), відповідно до якої збори мали пройти за участю представників Фонду держмайна й ухвалити рішення про зміну керівних органів заводу, що відкрило б шлях до силового захоплення підприємства. Щоб надати силовим методам потрапляння на об’єкт вигляду «хвилі народного гніву», під стінами жаданого заводу феросплавів готувався і мітинг робітників Орджонікідзевського ГЗК. Хто ним володіє, пояснювати, напевно, не треба.

Та все ж події тоді більше нагадували напад однієї бізнес-групи на другу.

Звісно, ще 5 травня експерти зазначали, що без Юлії Володимирівни «приватівська» схема не могла б не тільки спрацювати, а й навіть розроблятися.

Особливо з урахуванням того, що у справі з’явився заступник міністра промполітики Сергій Грищенко.

У корпоративній історії України він — постать знакова. Свого часу Сергій Георгійович наважувався на участь у реалізації таких сміливих схем захоплення власності, що примудрився втратити посаду навіть за старої влади. Досить згадати: саме він був однією з головних дійових осіб в авантюрному проекті партнера «Привату» в металургійному бізнесі Вадима Новинського з проведення додемісії на Інгулецькому ГЗК. Тоді за сприяння чиновника державний пакет було розмито до мінімуму. Після цієї історії Грищенко втратив посаду.

Як виявилося, ненадовго — за нової влади його повернули на колишню посаду. Очевидно, що історія з Інгульцем зробила його як мінімум обережнішим. І вирушити в Орджонікідзе без благословення глави уряду заступник міністра просто не міг.

Утім, спочатку присутність непотоплюваного заступника міністра на прямий зв’язок схеми «Привату» з Юлією Тимошенко не вказувала. Однак після відмови Валентини Семенюк видати доручення представнику ФДМУ на реєстрацію й участь у зборах акціонерів 5 травня Юлія Володимирівна не втрималася і припустилася першої помилки.

11 травня вона сказала, що не розуміє позиції Фонду. А також заявила про наявність судових рішень, достатніх для того, щоб вважати контрольний пакет НЗФ державною власністю. Саме ця заява дала привід уперше запідозрити прямий зв’язок Тимошенко зі схемами загарбників.

По-перше, тому що тільки два суб’єкти конфлікту — прем’єр і «Приват» — вдавали, що 2003 року держава нічого не продавала, ігноруючи платіжки на 410 млн. гривень, перерахованих структурами Пінчука до бюджету.

По-друге, тому що у своїй заяві Тимошенко фактично посилалася лише на судові рішення, отримані «Приватом» 2003 року в районних судах без участі відповідача. Ті рішення, за які навіть один із найзапекліших ворогів Пінчука — Юрій Кармазін — пропонував притягти суддів до кримінальної відповідальності.

Тоді ж, у середині травня, з’явилася інформація про контакти між оточенням прем’єра і дніпропетровської групи. Як стверджувалося, після повернення в держвласність НЗФ мав потрапити в управління бізнес-групи Ігоря Коломойського (як варіант — проводиться другий конкурс, на якому «Приват» здобуває перемогу).

В обмін Тимошенко дістає максимальну лояльність каналу «1+1», 40% акцій якого нібито купує Коломойський.

Важко сказати, наскільки версія ця близька до дійсності. Однак переговори про купівлю акцій із власниками «1+1» справді ведуться, і ведуть їх саме представники «Привату» — це вже, можна сказати, підтверджений факт. Емоційні спростування, із якими поспішила виступити Юлія Тимошенко, використавши для цього ефір «Інтеру», не стільки розвіяли підозри, скільки посилили їх.

Тим більше, що був і другий прем’єрський «прокол». Стався він наприкінці червня, коли альянс компаній «Ренова» і «Євразхолдинг» заявив про намір придбати у Віктора Пінчука контрольний пакет акцій НЗФ. Тоді Юлія Володимирівна публічно порадила власнику «Ренови» Віктору Вексельбергу не витрачати даремно гроші й не купувати акції заводу, які буде повернуто у державну власність. Пораду було присмачено старою піснею про достатню кількість судових рішень.

На цьому етапі Тимошенко підвели партнери. Вже наступного дня заяву прем’єр-міністра, але вже від імені Приватбанку, повторив усе той же віце-президент Тимур Новиков.

Утім, віддамо сторонам належне: до самісінького кінця липня жодного документального підтвердження їхнього зв’язку не було. Але сьогодні наявність зв’язки «Тимошенко — «Приват» не можуть не помітити навіть найпалкіші прибічники революції.

Причому цього разу Юлія Володимирівна, що називається, «погоріла» самостійно, підписавши розпорядження про те, як і кому реалізовувати рішення Київського апеляційного господарського суду від 25 липня. Як відомо, Київський апеляційний суд визнав приватизацію НЗФ незаконною, договір купівлі-продажу — недійсним, а також наказав повернути акції державі.

Про те, як це рішення приймалося, написано і сказано вже багато. Важко говорити про неупередженість і об’єктивність суду, навіть якщо не брати до уваги фразу Віктора Пінчука про 10-мільйонний хабар, «занесений» суддям.

До речі, цікавою була відповідь Тимошенко на цю фразу опального олігарха. Коментуючи оприлюднені ним чутки про хабар, вона сказала: «Навіть якби у нас були 10 мільйонів, і ми їх заплатили б суддям — їх варто було б заплатити, тому що бюджет від нової приватизації НЗФ отримає 2 млрд. гривень». Це висловлювання було б просто ефектним колиханням повітря, яких Юлія Володимирівна на своєму віку зробила чимало, якби не одна деталь: Віктор Пінчук навіть не натякав на те, що гроші суддям заніс уряд чи прем’єр особисто. Кого в такому разі мала на увазі Тимошенко, вживаючи займенник «ми»?

Утім, річ навіть не в самому рішенні — українська Феміда останнім часом підносила й не таке. Суть саме в розпорядженні Тимошенко, підписаному нею після рішення суду. Нагадаємо, розпорядження наказувало Фонду держмайна та ДКЦПФР терміново забезпечити внесення змін до реєстру корпоративних прав, Фонду держмайна — звернутися по виписку з реєстру до ТОВ «Славутич-Реєстратор» і видати доручення на участь у зборах акціонерів 28 липня усе тому ж Сергію Грищенку, а главам МВС і СБУ, а також генпрокурору — «вжити всіх необхідних заходів для захисту інтересів держави при проведенні загальних зборів акціонерів НЗФ 28 липня».

Оцінювати це рішення можна подвійно. По-перше, із формально-юридичної точки зору, так би мовити, погляд із царини конституційного права. Будь-який студент юридичного факультету назве розпорядження Тимошенко «енциклопедією порушень». Якщо казати просто й без юридичної казуїстики, Юлія Володимирівна порушила ряд положень Конституції, вийшовши за рамки повноважень прем’єра, а саме — не має прем’єр-міністр права одноосібно давати такі доручення ні Фонду держмайна, ні Держкомісії з цінних паперів, ні тим більше — Генпрокуратурі, СБУ та міліції. Мова в даному разі йде про банальне перевищення влади.

До того ж цим розпорядженням Тимошенко фактично взяла на себе роль виконавця рішення суду, а це вже втручання виконавчої влади в роботу судової. За нашими законами, рішення суду виконується за судовим наказом виконавчою службою і ніяк інакше.

Прем’єр-міністр може виконати рішення суду лише в тому разі, коли це рішення стосується безпосередньо його — як посадової особи чи як особи фізичної. Та й змушувати Фонд держмайна України звертатися по виписку з реєстру до «Славутич-Реєстратора» — це примус до порушення закону, бо і Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку, і ряд судів визнали ведення реєстру НЗФ цим реєстратором незаконним.

Нарешті — і це, напевно, найголовніше! — на момент видачі розпорядження рішення Київського апеляційного господарського суду ще не було дописане, як з’ясувалося двома днями пізніше. Тобто воно просто не могло набути законної сили.

Ні, постановчу частину було оголошено, що давало можливість оскаржити й призупинити його дію. А от виконувати недописане рішення просто за дорученням прем’єр-міністра — це протиправна дія, й адресати у відповідних відомствах не могли цього не знати. Як не могли не знати про те, що віддавати такі розпорядження Юлія Тимошенко як прем’єр-міністр неправомочна — за Конституцією і за законами. Але це — лише перший шар.

Другий — поняттєвий — із погляду політичних наслідків набагато серйозніший. Звісно, у цивілізованому суспільстві сам факт перевищення прем’єр-міністром влади викликав би як мінімум урядову кризу, коли не відставку. Досить нагадати: буквально місяць тому сам глава Єврокомісії Дуран Баррозу ледь не поплатився кріслом тільки за те, що провів відпустку на яхті друга — грецького мільярдера. Але в Україні перевищення влади — не привід для відставки.

Набагато важливішими є мотиви і підгрунтя цього перевищення влади. Навіть неозброєним оком видно, що розпорядження Тимошенко являє собою інструкцію з термінової реалізації схеми захоплення власності (у даному разі НЗФ) приватною фінансово-промисловою групою (у даному разі — групою «Приват»).

У результаті виходить цікава картина. Прем’єр-міністр не просто підтримує і «проштовхує» сценарій захоплення власності, породжений у надрах компанії «Коломойський і Ко», а й втягує державні органи в його реалізацію своїми прямими, безпосередніми, нею ж підписаними розпорядженнями.

Отже, і ФДМУ, і ДКЦПФР, і МВС, і СБУ, і Генпрокуратуру намагалися спонукати не просто на порушення закону. Їх фактично зобов’язали забезпечити виконання «спецоперації», здійснюваної в інтересах приватної ФПГ і більше того — цією ж приватною ФПГ і написаної.

Хоч як крути, хоч як вигадуй версії про «збіг інтересів» групи «Приват» і держави, це розпорядження тягне як мінімум на розслідування факту корупції. Тим більше, що йдеться про найвищий державний рівень — керівництво виконавчої влади.

Адже є з чим порівнювати — «Криворіжсталь» же відбирали інакше! Там, м’яко кажучи, теж не дуже добре з буквою і духом закону, але це вже нюанси: по «Криворіжсталі» було написане рішення суду, було, хоч і примусово й усупереч процедурі, але все ж списано акції, а потім перераховано на рахунок Фонду держмайна.

Там була міжвідомча робоча група, котра виїхала на завод після того, як акції було зараховано на рахунок Фонду. Тобто держава подбала про хоча б мінімальне дотримання видимості законності. А приватний інтерес у «кавалерійській атаці» на об’єкт якщо й був, то його майстерно і дуже глибоко сховали.

У випадку із НЗФ держава в особі прем’єр-міністра навіть не думала про надання процесу видимості законності, а приватний (вірніше сказати, «приватівський») інтерес не тільки був присутній, а й, як видно із розпорядження прем’єр-міністра, саме він і визначав усе те, що відбувалося. Сказати про те, що розпорядження писалося під диктовку «Привату» — може, буде занадто сильно, але не так уже далеко від істини.

Принаймні, як сказали б криміналісти, є мотив, є замовник. Ну, а почесну роль знаряддя відіграє найвищий у виконавчій владі посадовець.

І є потенційні жертви, до котрих можна віднести не тільки Віктора Пінчука чи трудовий колектив НЗФ (який, вочевидь, узагалі ніхто до уваги не бере), а й усю правову систему країни, і керівників відомств, яким було адресоване розпорядження.

Наприклад, дуже цікаво, як Юрій Луценко виконував би явно незаконний наказ? Особливо, коли його виконання спричинило б необхідність силових дій стосовно робітників НЗФ? Адже наказ віддано незаконно, а отже, його виконання залишилося б на розсуд міністра. І відповідальність лежала б повністю й виключно на ньому.

Напевно міністр-соціаліст сьогодні подумки дякує Вищому господарському суду, котрий своїм рішенням про призупинення виконання рішення Київського госпсуду позбавив його (так само як і Валентину Семенюк, Святослава Піскуна, Олександра Турчинова) необхідності робити такий тупиковий вибір.

А ось тепер саме час повернутися до цінностей Майдану та головного критерію, за котрим той самий Майдан відрізняв стару владу від нової. Те, що відбувається нині, підриває ті основи, на яких будувалася легітимність нової влади, оскільки суперечить головному критерію, за яким Майдан визначав нову владу, — критерієм чистоти рук.

Реприватизація взагалі — спірна з будь-яких точок зору — спокійно переносилася суспільством і навіть схвалювалася ним як відновлення справедливості. Реприватизація «під замовлення» — щось зовсім інше.

Українському суспільству було наочно й недвозначно продемонстровано: нова влада лобіює інтереси бізнес-структур, проводить переділ власності в їхніх інтересах, вільно виходячи за рамки закону.

Розуміння цього факту — як елітою, так, у перспективі, і всім суспільством — може призвести до колапсу команди, котра перемогла з допомогою Майдану. Оскільки корупція на вищих рівнях може завдати «помаранчевій» команді набагато більшої шкоди, аніж уся нинішня опозиція разом із усіма її лідерами, фінансовими ресурсами та негласною підтримкою з північного сходу.

За ідеєю, нова влада, відповідно до задекларованих нею цінностей, мусить щось робити вже сьогодні. Вона не може відвернутися чи сховати голову в пісок, як це було в ситуації з дружиною Зварича та її нафтовими інтересами. Вона мусить якось відреагувати на події навколо НЗФ. Причому задовго до березня 2006 року.

Не повинен залишатися байдужим і президент України. Крім нього просто нікому адекватно відреагувати на дії прем’єр-міністра. Тут є три варіанти. Перший — промовчати. У цьому разі президент не тільки нехтує власною політикою відкритості та прозорості влади, а й фактично покриває як мінімум протиправні дії. А які висновки зроблять із цього люди, котрі стояли на Майдані, передбачити неважко.

До того ж дружба Тимошенко та «Привату» знову зміцніє, що відкриє шлях новим битвам за переділи. І коли народжений революцією альянс прем’єра з «новим олігархом» Коломойським сподівається, що трудові колективи чи ж просто громадяни стоятимуть осторонь цих битв, то в цьому він глибоко помиляється.

Варіант другий — президент реагує жорстко і відповідно до закону. У цьому разі він демонструє, що в Україні будується справді цивілізоване суспільство, де закон застосовується не тільки до тих, хто голосував за Януковича, а й до всіх інших. Однак такий крок несе політичні ризики у вигляді остаточного розколу команди, котрий намітився ще до інавгурації. До того ж на настільки радикальні кроки президент, як показала практика, не здатен.

Нарешті третій варіант. Його, за логікою Рейгана, можна було б назвати «нульовим». Усі говорять про емоції, виявлені в ході реприватизації, і помилки, допущені тоді ж. Каються у скоєному й переводять процес у мирне та спокійне русло. Успішний продаж НЗФ росіянам принесе державі не тільки репутацію прихильної до інвесторів держави, а й... неминуче виниклий від продажу акцій ПДВ. Котрий буде реальним внеском у держбюджет, а не віртуальним, про який каже Тимошенко.

Який варіант вибере президент, невідомо. Прогнозувати це хоч із якоюсь претензією на ймовірність — справа невдячна. Напевно все залежатиме від того, чи знайдеться в оточенні Віктора Андрійовича людина, здатна пояснити гаранту Конституції найкращу модель поведінки в даній ситуації.

До речі, про вибір. Юлії Тимошенко його запропонували. І не хтось — от вони, постреволюційні парадокси! — а Віктор Пінчук. Його заява про те, що Тимошенко зводить із ним особисті рахунки, була чудовою можливістю для прем’єра зберегти обличчя. Адже зведення особистих рахунків — біда не така велика. Принаймні в очах Майдану. В очах суспільства. У нас люблять і розуміють скривджених (хоча вони найчастіше такими не є). Український народ загалом із розумінням ставився до реприватизаційних устремлінь Тимошенко як до помсти за руйнацію свого бізнесу і за Лук’янівське СІЗО.

Набагато менше розуміння викликає гра під дудку «Привату». Якби Тимошенко відкрито й чесно зізналася у зведенні особистих рахунків, балачок і обговорень вистачило б для того, щоб хоч якось виправдати явно корупційне розпорядження.

Важко сказати, дав Віктор Пінчук цей сигнал навмисно чи мимоволі, але факт залишається фактом: сигнал не зрозуміли. І вже у кожному разі — його не було прийнято. Тимошенко заявила, що зведенням особистих рахунків не займається. Отже, залишається другий варіант?