«…ИСЧЕЗЛИ ЮНЫЕ ЗАБАВЫ…» Влада змінює реприватизацію на стратегію вибудовування відносин із бізнесом

Схоже, українська влада нарешті сформулювала остаточну позицію у питанні реприватизації — одному із найболючіших в актуальному політичному й економічному контексті. Протягом останніх десяти днів вищі посадовці зробили ряд заяв, які свідчать про наявність стратегії ліквідації наслідків реприватизаційної гонки і про намір вибудувати стратегічні відносини з вітчизняним та іноземним інвесторами. Бізнес зайняв вичікувальну позицію. Півроку тому він повірив би владі на слово, але сьогодні переконати його в щирості можуть лише конкретні кроки.

Втім, спочатку про контекст. Тему припинення реприватизації в досить жорсткій формі порушив Віктор Ющенко ще на розширеному засіданні Кабміну 9 листопада. «Так забавлятися з власністю, як це робилося на початку року, неможливо, — сказав президент, — це занадто шкодить національним інтересам». Він підкреслив, що через політику колишнього уряду в питаннях реприватизації досі існує недовіра між владою та бізнесом, а деклараціям від влади й сьогодні вірять мало: «Не думаю, що вдалося зняти всі негативи, які сформувалися в цей час».

Через три дні, на з’їзді НСНУ Ющенко висловився точніше: запланована реприватизація по ряду підприємств внесла «колосальну смуту в бізнесові кола», реприватизація була помилкою, яка спричинила недовіру до урядових кроків. Український бізнес, зазначив президент, формувався протягом 14 років, і було б безглуздо повертатися «в минуле».

Розпочату розмову підтримав секретар РНБОУ Анатолій Кінах, який в інтерв’ю російській «Независимой газете» заявив: «Ніякого переділу власності не буде. Політична метушня навколо приватизації або реприватизації припиниться». І додав месиджу президента конкретики, сказавши: «Якщо у влади є запитання до когось із власників (десь було занижено вартість підприємства, а десь інвестор не виконує свої зобов’язання), то в кожному окремому випадку ситуацію дуже старанно аналізуватимуть. Я вважаю, що можна й потрібно йти на так звані мирові угоди з власниками».

Нарешті, міністр економіки Арсеній Яценюк, автор, мабуть, найбільш жорсткої й резонансної доповіді про стан економіки країни за останні десять років, в інтерв’ю газеті «Дело» підкреслив наявність у країні правової бази, яка дає змогу врегулювати «спори між державою й інвесторами шляхом укладання мирової угоди».

А 15 листопада увечері Віктор Ющенко на зустрічі з політичними та діловими колами в Парижі заявив буквально ось що: «Я хотів би, щоб ви сприйняли завершення повторного конкурсу по «Криворіжсталі» як крапку в питанні реприватизації».

Таким чином, озвученого за останні дні досить, аби зрозуміти: у країні стався поворот у напрямі створення засад державної стратегії вибудовування відносин із бізнесом, яка замінила б реприватизаційну гонку перших місяців цього року. Щоб зрозуміти мотиви цього повороту, оцінити його суть і масштаби, необхідно згадати характеристики процесу реприватизації, який — коли вірити вищим посадовцям України — можна вважати завершеним.

Якщо відкинути емоції та передвиборну риторику, якщо відмовитися розглядати реприватизацію як сакрально-містичний акт «відновлення справедливості», то її характеристики з погляду політики й економіки виглядатимуть таким чином.

По-перше, реприватизація продемонструвала повну відсутність у влади стратегії її проведення і — що набагато гірше — стратегії відносин із великим бізнесом узагалі. Почнемо з того, що влада донедавна взагалі заперечувала наявність у країні реприватизації й виступала проти використання цього терміна. Це в той час, коли реприватизаційні плани колишнього уряду наростали в динаміці снігової лавини.

Ситуацію погіршувала неясність критеріїв перегляду приватизації. У результаті горезвісні «чорні списки», до яких включали то два-три, то 28—29, то 300, а то й 3000 підприємств, неабияк перелякали весь бізнес. Кожен бізнесмен, як справедливо зауважив президент, боявся, що реприватизація добереться і до нього. До речі, влада, зрештою, так і не сказала нічого конкретного з приводу наявності чи відсутності тих самих «чорних списків», які кидали тінь на сам процес. З одного боку, він виглядав зловісним, а з іншого — справді, був схожий на «юну забаву», такі собі ігри патріотів із чужою власністю.

По-друге, у ході реприватизації влада дала втягти себе в корпоративні конфлікти, причому не в ролі арбітра (що було б хоч якось виправдано), а в ролі ресурсу з того чи іншого боку. З того моменту, як це стало очевидним, ідея сакрально-містичної природи реприватизації загинула остаточно. Їй на зміну прийшла невесела думка про банальний переділ власності з неповторним стійким присмаком корупції та прямого лобіювання інтересів тепер уже «нових олігархів». Причому не мало ані найменшого значення, хто виступає в ролі «злого генія», — Юлія Тимошенко, Петро Порошенко, Олександр Третьяков чи Святослав Піскун. Сам процес був побудований так, що корупційне амбре не можна було перебити навіть солодким смаком майбутніх бюджетних надходжень.

Ще більш катастрофічним наслідком реприватизації став непоправний удар по судовій системі і по принципу верховенства права в Україні. Недвозначні публічні рекомендації судам із боку вищих посадовців держави, які рішення приймати за реприватизаційними справами, викликали паніку навіть у Романа Зварича, не кажучи вже про Євросоюз, — це ще півбіди. Значно жалюгіднішим виглядав процес «виконання» судами цих публічних указівок. Адже часто й густо обпльовувана приватизація кучмівської епохи відбувалася в повній формальній відповідності до чинного законодавства. Тому пошук підстав для її скасування зажадав від суддів неабиякої винахідливості, із неминучістю дуже вільного трактування законів.

Досить сказати, що «переможне рішення» по «Криворіжсталі» фактично поставило поза законом будь-який приватизаційний конкурс, проведений протягом 30 днів. А саме ж так було приватизовано близько трьохсот об’єктів — практично всі великі підприємства країни. Більше того, поспіх, із яким уряд намагався повернути собі найцікавіші об’єкти, призвів до неминучих грубих порушень процесуальних норм. Завдяки адвокатам власників і свободі слова ці порушення стали надбанням гласності. І сумнівно, щоб якось зміцнили й без того невисоку довіру до судової системи країни.

Однак «бомбу» було закладено не лише під вітчизняне правосуддя, а й — що важливіше — під Конституцію України. Адже все, що творилося на реприватизаційному полі, було ні чим іншим, як грубим порушенням статті 41 Основного Закону. Нагадаємо, вона гарантує недоторканність приватної власності в Україні і непорушність права приватної власності.

Примусове відчуження об’єктів права власності можливе в двох випадках. Перший — як виняток з мотивів суспільної необхідності. У цьому разі відчуження може відбуватися лише на підставі закону, у порядку, обумовленому законом (спеціального закону про це, до речі, немає), і за умови попереднього відшкодування вартості об’єктів. Зауважимо — попереднього! Другий випадок — в умовах військової та надзвичайної ситуації відчуження об’єктів права власності допускається, але з подальшим відшкодуванням їхньої вартості.

Рішення суду щодо «Криворіжсталі», яке забирає підприємство у консорціуму «ІМС», але не передбачає паралельного повернення раніше внесених покупцями коштів (4,26 млрд. грн.), не просто порушує статтю 41 — воно випадає з конституційного поля взагалі. Оскільки не відповідає жодному із описаних у статті 41 випадків, які передбачають примусове відчуження власності.

Навіть якщо казати про суспільну необхідність, то, по-перше, про неї в рішенні суду — ані слова. А, по-друге, попереднього відшкодування коштів не було. Коли ж говорити про подальше відшкодування коштів (до речі, про подальше відшкодування в рішенні суду теж ані слова), то потрібні відповідні обставини. Війна, крий боже, чи стихійне лихо. Або просто — оголошення в країні надзвичайного стану...

Зрозуміло, сьогодні, після нового конкурсу, міністр фінансів В.Пинзеник каже про необхідність повернення консорціуму «ІМС» внесених мільярдів. Але при цьому він забуває про дві маленькі деталі. Перша — якщо у нас (дякувати Богу) немає війни й катастроф, гроші потрібно було все ж таки повернути в той момент, коли завод перейшов під контроль держави.

А друга — із бухгалтерської точки зору для повернення коштів у неї на сьогодні немає жодних підстав. У рішенні суду про повернення коштів мова не йде, законом воно не застережено. Таким чином, Держказначейство, маючи намір повернути горезвісні 4 млрд. грн., навіть не зможе сформулювати підстави для платежу. Тим часом, уже з моменту відновлення держконтролю над підприємством консорціум «ІМС» фактично кредитує державу на 4,2 млрд. грн., і щомісяця ця сума обростає відсотками втраченої вигоди.

У концепції «покарання олігархів» такий стан речей міг би когось і порадувати. А як поставиться до цього той же Євросоюз, вступити в який Україна начебто прагне?

Пряме порушення статті 41 Конституції України означає, що в нашій країні не перебуває під охороною будь-чия власність. Ні український олігарх, ні англійський чи французький інвестор не можуть почуватися спокійно, знаючи, що наші суди з благословення влади можуть порушити Конституцію.

До того ж у Копенгагенських критеріях для претендентів на вступ до ЄС чітко зазначено, що претендент повинен забезпечити стабільність інституцій, які гарантують демократію, права людини, верховенство закону, мати працюючу ринкову економіку, справлятися з тиском конкуренції і ринкових сил у рамках Союзу, а також прийняти загальні правила, стандарти та політику, які становлять основу законодавства ЄС.

Здається, навіть новій українській владі складно буде пояснити, як у поняття «стабільної інституції, що гарантує верховенство закону» вкладається наш «найгуманніший суд у світі», котрий приймає такі рішення. Або як узгоджується з правилами та політикою Євросоюзу процес конфіскації власності в Україні. А вже з приводу працюючої ринкової економіки в умовах нестабільної власності годі й казати... Все це призводить до невтішного висновку: реприватизація вже ускладнила український шлях у ЄС, і сьогодні він виглядає значно довшим і тяжчим, ніж у січні 2005 року.

Нарешті, реприватизація негативно вплинула на відносини влади та бізнесу, спровокувавши своєрідний «інвестиційний вакуум», коли переляканий намірами влади вітчизняний інвестор заморозив інвестиції в свої об’єкти і почав усерйоз думати про їхній продаж, а іноземний — загальмував кошти біля прикордонного стовпа в очікуванні більшої визначеності в діях влади. У цілому цей вакуум призвів до чотириразового протягом року падіння інвестицій в економіку України. Одночасно впав і приріст промислового виробництва, і приріст ВВП.

Якщо врахувати всі перелічені вище характеристики реприватизаційного процесу, стають зрозумілими мотиви останніх заяв президента, секретаря РНБОУ, прем’єра і міністра економіки, а також їхнє прагнення якомога швидше перевернути реприватизаційну сторінку в історії країни. Масштаби проблеми виявилися такими серйозними, що ліквідацію наслідків реприватизацій вже час доручати не Кабміну й не РНБОУ, а Міністерству з надзвичайних ситуацій. Трагедія, однак, у тім, що реприватизацію у нас «закривали» неодноразово, слова про необхідність її припинення звучали з вуст глави держави як мінімум двічі. У чому ж відмінність сьогоднішніх заяв і чи може їм довіряти бізнес?

Є кілька чинників, які свідчать про те, що сьогодні у владі відбувається серйозна інтелектуальна робота не просто над завершенням реприватизації, а й над побудовою стратегії відносин із бізнесом і регулювання питань власності. По-перше, представники виконавчої влади на диво одностайні в цьому питанні. Починаючи з березня цього року така єдність демонструється, мабуть, уперше. По-друге, влада зробила непросте для себе визнання: реприватизація в Україні була. Те, що державні мужі перестали заперечувати сам факт її наявності, — уже великий плюс. Для самої влади і, звісно ж, для бізнесу. По-третє, реприватизацію визнано помилковим явищем («забавлялися з власністю»). Нарешті, по-четверте, влада показала, що розуміє глибину наслідків таких «забав», котрі як мінімум підірвали довіру бізнесу до її дій. Такі посилання вже самі по собі свідчать про проведення певної «роботи над помилками».

Крім того, влада продемонструвала пошук реальних механізмів розв’язання двох основних проблем: несправедливої приватизації та несправедливої реприватизації. Для багатьох експертів ще з початку реприватизаційної епопеї було очевидно, що найприйнятніше рішення — мирові угоди, які стануть рамкою для досягнення компромісів. Рамкою, котру можна наповнити яким завгодно змістом (фінансові зобов’язання, соціальна відповідальність, опціони інвестиційного характеру, зрештою — відновлення Батурина або Херсонеса), причому в повній відповідності до духу й букви закону, та ще й за безпосередньої і позитивної участі судової влади як арбітра і гаранта юридичної легітимності таких документів.

Утім, пошук механізмів не може і не повинен обмежуватися створенням рамок мирових угод. Перед їхнім укладанням необхідно чітко визначитися з двома критеріями. Перший — за які підприємства необхідно доплатити чи якимось іншим чином дорозрахуватися з державою. І другий — за якими критеріями визначається сума доплати за приватизоване підприємство, якщо така сума повинна мировою угодою визначатися. Влада має запропонувати не просто зі стелі взяту цифру, а прозорий, публічно оприлюднений механізм, на підставі якого кожен бажаючий може визначити суму такої доплати. Причому цей механізм і ці правила мусять бути рівними для всіх, у цьому процесі не повинно бути вибірковості та «індивідуального підходу». Інакше саме укладання мирових угод породить нові й небезпідставні обвинувачення влади в закулісних змовах із олігархами, а отже, і в корупції.

Стратегія завершення реприватизації викликає довіру ще і з точки зору моменту її декларування. Не піддаватися спокусі поексплуатувати популістські гасла «розкуркулювання» напередодні передвиборної кампанії, та ще й після отримання настільки несподівано високої ціни за «Криворіжсталь» — крок досить мужній для тих, хто перебуває при владі.

Тим більше що тему реприватизації підніматимуть на щит ледь не всі політичні сили. «Громада» Павла Лазаренка, наприклад, заявила про необхідність перегляду всіх приватизаційних угод, починаючи з 1994 року. Стратегія ж нинішньої владної команди свідчить про намір побудувати довгострокові відносини з бізнесом, що базуватимуться на довірі, стабільних правилах гри і прогнозованій економічній політиці. При цьому не виключено, що масштаби поповнення бюджету за рахунок мирових угод (плюс інвестиції, соціальна сфера, сплата податків у повному обсязі) будуть порівнянні з реприватизаційними, просто більш розтягнутими в часі.

Загалом є чимало свідчень того, що заміна реприватизації нормальною і передбачуваною бізнесовою стратегією влади справді можлива. Першим реальним кроком може стати прийняття закону, чи принаймні постанови уряду, в якому чітко прописувалися б критерії віднесення того чи іншого об’єкта до розряду «проблемних» із погляду приватизації, а також принципи укладання мирової угоди: процедура й обсяг додаткових фінансових (доплати), інвестиційних зобов’язань або ж зобов’язань із утримання соціальної сфери.

Перша ж мирова угода, з прозорими умовами, гарантіями та зобов’язаннями, виписаними на основі закону, зробить більше, ніж тисяча заяв, нехай навіть найвищих чиновників країни. Тоді і тільки тоді бізнес зрозуміє, що реприватизація, ця «юна забава» колишнього уряду, справді, як за Пушкіним, зникла. Як сон. Як вранішній туман.