Майнова гарантія як альтернатива реприватизації

У дискусіях про методи відновлення приватизаційної справедливості, які вже шостий місяць тривають на всіх рівнях нашої держави, єдності наразі не спостерігається. Можливо, тому що замість відкритого конкурсу чітких концепцій в основному відбувається обмін репліками, декларування загальних принципів, які, обростаючи вигадками та чутками, дедалі глибше й глибше ведуть країну в інвестиційну нестабільність.

Тільки одну з озвучених за останні місяці ідей, якщо не брати до уваги факсової копії офіційно не зареєстрованого законопроекту Кабінету міністрів про дооцінку приватизаційного майна, втілено у формі доступного громадськості документа, із яким можна працювати та вносити корективи. Це зареєстрований у березні законопроект «Про майнові гарантії...» (№7238). Його основна мета — створення юридичної бази для діалогу влади та власників приватизованого майна.

Про те, що питання виходить за рамки чинного правового поля і вимагає особливого законодавчого врегулювання, свідчить хоча б відомий усім приклад із судовими розглядами навколо «Криворіжсталі». На сьогодні маємо колізію судових рішень, низку процесуальних порушень і, що особливо показово, неприйняття судом пропозиції інвестора відкласти судовий розгляд навіть після заяви Президента України та представників уряду України про готовність укласти мирову угоду з власниками «Криворіжсталі». Головною причиною відмови, на мій погляд, була саме відсутність законодавчого регулювання процесу укладання таких угод.

Майнова гарантія, видана на підставі відповідного закону, має стати узаконеною «мировою угодою», в якій, з одного боку, держава визнає, що у певний період (а саме — з 1991 по 2004 роки) вона поставила потенційних інвесторів в умови, за яких діяти виключно законними методами було просто неможливо, а з іншого боку — власники майна погоджуються, що здійснювали приватизацію за запропонованими державою «нечесними» правилами, й готові компенсувати народу України недоотримані внаслідок дії таких правил кошти. Загалом, якою була влада, такою була й приватизація. Та сьогодні обидві сторони готові розділити провину порівну, перегорнути сторінку історії та розпочати будівництво цивілізованих відносин, які базуються на взаємній довірі, прозорості й законності.

Власники приватизованого майна — як справжні, так і потенційні, що втомилися від образу «ворогів», який їм нав’язують, безумовно, зацікавлені в отриманні такої «страховки». А що ж до заяв скептиків, що бажання одержати майнову гарантію стане визнанням власної провини і дасть привід для адміністративного та кримінального переслідування «у майбутньому, при новій владі, коли гарантії скасують», — то це хід думок зразка «епохи Леоніда Даниловича».

Звичайно, багатьом досить складно за півроку перебудувати психологію, але згодом усе встане на свої місця. Головне, щоб влада зробила відповідні кроки назустріч. І першим кроком має стати відмова від принципів примусу, чітке дистанціювання від таких неринкових понять, як «націоналізація» і «реприватизація».

Одержання майнової гарантії має стати добровільним процесом, який не виключає можливості відстоювання власником у суді своєї правоти, якщо він у ній переконаний. Безумовно, якщо підприємство потрапило до списку «рекомендованих», це змусить власника замислитися, що краще — чи розпочинати тривалі судові позови з державою, чи «купити» майнову гарантію і почати «жити по-новому», проте, остаточний вибір за самим власником.

Дотримання принципу добровільності в такому делікатному процесі, як відновлення соціальної справедливості, — один із головних моментів у створенні іміджу України як правової держави. Неприпустимо «дооцінювати» чуже майно, не запитуючи при цьому згоди в його власника, тому що примусова дооцінка майна — це перший крок на шляху націоналізації, ступивши на який, дуже складно буде повернути назад. Адже «часткова націоналізація» — це все одно, що «трохи вагітна».

Що ж до критичних зауважень із приводу законопроекту №7238 як із боку політиків, так і ЗМІ, то, безумовно, більша їхня частина заслуговує на увагу — у цьому й полягає суть публічної дискусії.

Наприклад, можна погодитися з тим, що запропонований у законопроекті механізм визначення розміру платежу за майнову гарантію досить приблизний. Робоча група постаралася емпіричним шляхом вивести «середні арифметичні втрати» держави від приватизації та розподілити їх у часі з урахуванням інфляційних коливань. Хоча, з іншого боку, фіксована сума, визначена законом, виключає «підпільні» торги, хабарі та інші корупційні процеси. І, крім того, якщо власник категорично не згодний із вартістю «майнової гарантії», він має право піти на добровільний оціночний аукціон.

На жаль, є також велика кількість зауважень від тих, хто не утруднює себе детальним ознайомленням з об’єктом критики. Так, за результатами дискусії в комітетах Верховної Ради, за реакцією окремих представників Кабінету міністрів можна дійти висновку, що здебільшого політичні діячі більше письменники, ніж читачі — свою думку вони формують «із ходу», не вдаючись у деталі. Наприклад, звучать обвинувачення в політичній прив’язці класифікації приватизаційних об’єктів до часу, коли Ющенко залишив посаду прем’єра 2001 року, хоча насправді тимчасова класифікація, яка розроблялася на основі рекомендацій працівників Фонду держмайна, відображає інфляційні коливання за період 1991—2005 років, і другий часовий період закінчується липнем 2000-го, а не 2001 року.

Насамкінець хотілося висловити надію, що Верховна Рада все-таки розгляне законопроект №7238 на одному зі своїх засідань уже без його автора, який найближчим часом має намір скласти депутатські повноваження в зв’язку з переходом на посаду глави правління Ощадбанку України.