Кого збагачують гірничо-збагачувальні комбінати України?

Система управління господарством, промисловістю України має забезпечувати узгоджену діяльність окремих її галузей, підгалузей і підприємств на користь загальнонаціональних інтересів. Головне завдання цієї системи полягає в необхідності оптимізації діяльності не лише кожного підприємства, а й конкретної галузі загалом, особливо якщо йдеться про найпотужнішу складову промисловості України — її гірничо-металургійний комплекс. Зрозуміло, що в будь-якому разі діяльність вітчизняних гірничо-металургійних підприємств має бути націлена на максимально можливе задоволення відповідних потреб суспільства.

Як же конкретно має відбуватися ця діяльність, коли потреби суспільства точно не визначено? В який спосіб потрібно поєднувати інтереси окремих підприємств із національними інтересами країни в цілому, регулювати і стимулювати діяльність підприємств державою, дотримуючись при цьому правових і соціальних норм?

Щоб відповісти на поставлені запитання і знайти оптимальне рішення при нинішньому стані гірничо-металургійної галузі України, саме держава має узгоджувати суперечливі техніко-економічні потреби і цілі не лише окремих галузей (машинобудування, залізничного транспорту, будівництва), а й підгалузей, у тому числі металургії (гірничорудної, коксохімічної, вогнетривкої, металевих виробів та ін.), а також власників підприємств. Про те, що ця проблема далека від вирішення, свідчить гостра полеміка, що розгорілася піс­ля публікації в «Дзеркалі тижня» статей «Морфологія та генезис гірничо-металургійного комплексу України» (№11 від 24 березня 2007 р.) і «Атомна енергетика та чорна металургія» (№28 від 4 серпня 2007 р.), у яких було розкрито негативні аспекти та проблеми розвитку, мабуть, найпотужнішої галузі промисловості України — металургії. Замість бравурних маршів прозвучали тривожні нотки глибокої стурбованості суспільства. Наступні публікації на захист «сталевого зозуленяти» хоча й мали яскраво виражене емоційно-патріотичне звучання, але не змогли розрахунками і цифрами спростувати більшість із раніше висловлених негативних і песимістичних висновків. Більше того, наведені показники про інвестиції та досягнення металургійних підприємств за 16 років незалежності Ук­раїни в десятки разів менші, аніж аналогічних підприємств, наприклад, у Росії. Порівнянними за масштабами є лише модернізація та реконструкція Алчевського металургійного комбінату. Решта виглядає досить неперекон­ливо на тлі заходів, уже реалізованих на комбінатах Магнітогорська, Липецька, Тімертау та інших.

В одному всі автори — і металурги, і енергетики єдині: держава не повинна пускати на самоплив розвиток стратегічної для України галузі економіки. І в зв’язку з цим не можна не звернути уваги на стан гірничорудної сировинної бази металургії, на розвиток гірничо-збагачувальних комбінатів (ГЗК) України, на ажіотаж, що виник навколо добудови Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд (КГЗКОР), що належить державі. Долею останнього сьогодні переймаються президенти, керівники урядів, міністри, високопосадовці, потужні фінансово-промислові групи кількох країн.

Президент України Віктор Ющенко своїм указом від 2 жовтня 2007 року дав указівку Фонду державного майна України (ФДМ) призупинити будь-які дії щодо держмайна КГЗКОР, забезпечити підготовку до розгляду на найближчому засіданні Ради нацбезпеки та оборони України питання вдосконалення дер­жавної політики в сфері приватизації, зробивши акцент на деяких аспектах роздержавлення об’єктів гірничо-металургійного комплексу.

Що ж являє собою недобудований КГЗКОР? Хто і який інтерес має в цьому гірничо-збагачувальному комбінаті?

Термін «збагачення» має кілька значень. З одного боку, технічне. Збагачення корисних копалин — це сукупність процесів первинної переробки мінеральної сировини для отримання технічно цінних або придатних для подальшої металургійної, хімічної та іншої переробки продуктів. У результаті збагачення утворюються концентрати, використовувані для подальшої переробки, та відходи збагачення (хвости). До речі, за запасами залізорудної сировини Україна посідає друге, а за видобутком (приблизно 60 млн. тонн на рік) — восьме місце у світі, тож є що збагачувати на багато років уперед.

У повсякденному ж розумінні «збагатити» — це зробити когось багатшим. Наївний С.Ожегов у тлумачному словнику російської мови першим навів поняття «обогатить страну». Саме з цієї позиції і проаналізуємо стратегічне завдання — що потрібно зробити, аби приватизація КГЗКОР збагатила нашу країну, а не окремі компанії, фірми, окремих громадян нашої чи якоїсь іншої держави.

Спорудження комбінату почалося 1985 року відповідно до багатосторонньої угоди між СРСР та країнами — членами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і двосторонніх угод, підписаних СРСР у 1986—1987 роках із чотирма країнами — Румунією, Чехословаччиною, НДР, Болгарією. Проектна потужність комбінату становила 10 млн. тонн котунів на рік, потужність першої черги — 6,6 млн. Основний виробничий комплекс комбінату розташований у місті Долинська Кіровоградської області. Його допоміжні виробництва та інфраструктура займають площі на території трьох областей України. Кошторисна вартість комбінату становила 2,4 млрд. дол. Будівельно-монтажні роботи виконано приблизно на 70%. Але 1998 року будівництво комбінату було припинено в основному у результаті розвалу СРСР, усього соціалістичного табору, а також кризового на той момент стану економік держав — учасниць будівництва.

Аргументовано та об’єктивно говорити про технічний стан і реєстр устаткування, що збереглося на КГЗКОР, досить складно. За час десятирічної паузи в його будівництві чимало агрегатів, установок були демонтовані, розукомплектовані і фактично зникли. Продали все, що тільки можна. Робилося це від безвиході. Адже навіть законсервоване будівництво вимагало коштів на утримання, а 1200 робітників мали одержувати хоча б мінімальну зарплату. Цілість об’єктів, побудованих румунами і словаками, забезпечувалася краще із допомогою їхньої власної охорони та сторожових собак.

Одним із головних завдань КГЗКОР було забезпечення залізорудною сировиною, котунами меткомбінатів тих країн, які брали участь у проекті. Румунія та Словаччина ще певний час поставляли устаткування і продовжували будувати окремі об’єкти комбінату, виділяючи на це бюджетні кошти. Румунія витратила близько 500 млн. дол., Словаччина — удвічі менше. Україна витратила майже 900 млн. дол. тільки на устаткування та роботи з будівництва об’єктів КГЗКОР. Але, окрім цього, необхідно враховувати й інші статті витрат — витрати нашої країни на створення умов для будівництва підприємства.

Принципово важливо зазначити, що румуни та словаки будували об’єкти на КГЗКОР на умовах підряду, тому за ті з них, які прийняті дирекцією комбінату, потрібно розплатитися. І це, не сумніваюся, буде зроблено, адже вони вже є власністю України. На об’єкти, ще не передані Україні, право власності нашої держави не настало. Поки що це власність румунської та словацької сторін. Їхнє майно гіпотетично може бути продане третім особам або, припустимо, вивезене назад до Румунії та Словаччини. Тому претензії цих держав на частку в КГЗКОР із позицій права не дуже сильні.

За часів СРСР такі грандіозні проекти детально і всебічно пророблялися. КГЗКОР проектували, виходячи з того, що цей комбінат перероблятиме слабомагнітні окислені руди, котрі попутно видобували разом із магнетитовими і складували у відвали. Окислених руд накопичилося більш як 2,5 млрд. тонн, і процес накопичення відвалів розкривних порід триває. Цієї сировини вистачить приблизно на 100 років експлуатації підприємства.

Криворізький ГЗКОР при використанні як сировини окислених руд із відвалів має вирішувати екологічні проблеми Кривбасу, зокрема і шляхом можливого скорочення та закриття фізично зношених, застарілих аглофабрик. На сьогодні поліпшення екології в Кривбасі та інших гірничо-металургійних регіонах має бути одним із пріоритетів держави. Тому будь-які зміни в проекті будівництва комбінату та відмова від використання накопичених відвалів, заміна криворізьких окислених руд російським залізорудним концентратом не відповідає національним інтересам України, не відповідає ідеї будівництва комбінату. Нам потрібно переробляти свої породи, а не перетворюватися на звалище для відходів процесу переробки імпортної сировини.

Окремо підкреслю — проблема від­ведення нових площ під хвостосховища ГЗК загострюється. Необ­хідно терміново приймати відповідні рішення на найвищому державному рівні. Сьогодні наповнення хвостосховищ ГЗК Кривбасу досягло критичної межі, але шлами в них продовжують скидати. Це загрожує техногенною екологічною катастрофою, але всі заплющують очі і сподіваються, що пронесе. Введення ж КГЗКОР в експлуатацію може послабити гостроту цієї екологічної проблеми.

Якщо подивитися на проблему земель під іншим кутом, то виявиться, що під будівництво КГЗКОР і його інфраструктури задіяно багато тисяч гектарів землі. І в результаті цього Україні завдано величезного збитку за рахунок втрати значних площ орних земель, знищення (перенесення) деяких населених пунктів, негативного впливу на розвиток Долинської. Так, для підготовки виробничого майданчика для будівництва КГЗКОР було знесено (знищено) вісім с?л. Тепер очевидно, що Україна є потерпілою стороною в результаті прийняття спільного рішення країн — членів РЕВ про будівництво комбінату.

Виходячи з цього, можливо, Україна має ставити перед країнами — учасницями проекту питання про відшкодування завданих їй збитків. Але поки що на всіх переговорах обговорювали лише фінансові претензії Румунії та Словаччини до України, а не навпаки. Німці та болгари відмовилися від будь-яких претензій. На жаль, у 1993—1994 роках Україна, на мій погляд, припустилася юридичної помилки, прийнявши на себе під тиском Румунії та Словаччини зобов’язання СРСР щодо КГЗКОР перед цими країнами. І навіть почала відвантажувати котуни до Румунії в рахунок оплати. Цими кроками Україна значно послабила свої правові позиції щодо відшкодування збитків.

Більш як десять років питання добудови КГЗКОР перебувало в невизначеному стані. Чому саме зараз виник ажіотаж і загострилася боротьба великих промислово-фінансових груп за володіння КГЗКОР? Причин багато.

1. У зв’язку з постійним нарощуванням обсягів виробництва сталі у світі зростає потреба в залізорудній сировині, тому зростають і ціни на неї. Прогнозується, що у найближчий рік лише один Китай вийде на рівень виробництва 490 млн. тонн сталі на рік, тобто збільшить обсяги її виплавки на 15%. Об’єктивно виникає гострий дефіцит залізорудної сировини на міжнародних сировинних ринках. Очікується стрибок її вартості на 15—20, а то й більше відсотків. Будівництво нових ГЗК, заплановане і розпочате в деяких регіонах світу, — процес дорогий і тривалий. А сировина потрібна вже сьогодні. Для добудови КГЗКОР і введення в експлуатацію першої черги комбінату необхідні порівняно невеликі кошти та строки, оскільки готовність комбінату становить у середньому 70%, а окремих об’єктів, наприклад, випалювальних машин, 80—85%.

2. В Україні та Росії майже всі гірничо-металургійні комбінати вже приватизовані і є суперприбутковими. Серед великих ГЗК неприватизованим залишився тільки недобудований Криворізький комбінат.

3. Сьогодні в гірничо-металургійній галузі України сформувалися потужні фінансово-промислові групи, здатні швидко добудувати КГЗКОР. Зацікавленість у придбанні КГЗКОР виявляють ВАТ «Арсе­лор Міттал Кривий Ріг», «Смарт-груп», «Індустріальна спілка Донбасу», Маріупольський металургій­ний комбінат ім. Ілліча, ряд російсь­ких компаній, зокрема, ВАТ «Северсталь», ЗАТ «Металлоинвест», Магнітогорський меткомбінат та інші.

4. У Румунії та Словаччині меткомбінати сьогодні належать приватним компаніям, котрі, як кажуть, і успадкували приналежні цим країнам активи в КГЗКОР. Обидві ці країни на держрівні не планують брати участі в добудові комбінату і готові свої об’єкти продати комусь зі значним дисконтом. Відомо, що попередні розмови на цю тему з румунами раніше вели «Міттал стіл», «Северсталь» та інші компанії.

5. При реалізації обгрунтованої інтересами національної металургії схеми приватизації «Укррудпрому» деякі українські меткомбінати не змогли чи не встигли придбати активи гірничорудних підприємств і залишилися без власної залізорудної бази. Це створює для них неабиякі труднощі в конкурентній боротьбі із заводами, які використовують сировину зі своїх ГЗК або шахт. «Обділені» бізнес-групи виступають категорично проти остаточної монополізації ринку залізорудної сировини в Україні. Для держави така монополізація також невигідна.

6. КГЗКОР територіально розташований, як то кажуть, поблизу двох полюсів тяжіння металургійних активів — безпосередньо на одному з найбільших у Європі родовищ залізної руди і поблизу кількох найпотужніших меткомбінатів — споживачів його продукції (котунів). Це позитивно впливає на стабільність постачання і мінімізує витрати на транспортування, а в результаті підвищує конкурентоспроможність як ГЗК, так і метпідприємств.

7. Виробничий майданчик КГЗКОР розміщується в регіоні України, де є ресурс кваліфікованої робочої сили для гірничорудних підприємств, де рівень оплати праці не перевищуватиме середній по галузі.

8. КГЗКОР розташований у регіоні, що у достатньому ступені забезпечений енергоносіями (електроенергією) і має розвинену залізничну мережу.

9. Витрати на залізорудну сировину становлять приблизно 30% у собівартості продукції великого метпідприємства.

Приватизацію гірничо-металургійного комплексу України, котрий оцінюється приблизно в 100 млрд. дол., було проведено так, що держбюджет серйозних грошей не одержував. Замість грошей приймали обіцянки виконувати «інвестиційні зобов’язання». Придумувалися різні схеми приватизації гірничо-металургійних підприємств через укази про створення незрозумілих об’єднань, ухвалювалися закони про особливості приватизації окремих метпідприємств і гірничорудної галузі загалом. Створення наприкінці грудня 1998 року Державної акціонерної компанії «Укррудпром» було зумовлене необхідністю підвищення керованості підприємствами гірничорудної промисловості і на тому етапі відіграло позитивну роль.

А от ухвалення 2004 року Закону України «Про особливості приватизації підприємств «Укрруд­прому» призвело до недоотримання державою мільярдних сум при продажу держпакетів акцій цих підприємств. Фактично це був не продаж, а роздача за безцінь найдорожчих і найпривабливіших промислових об’єктів України, злочин перед нацією. Невідомо для чого створювалися спільні підприємства на базі успішно працюючих заводів і рудників. Передавалися в оренду за мізерну орендну плату стратегічні ГЗК і т. ін. Тоді як міжнародні зобов’язання змушена виконувати держава, як і виплачувати з держбюджету борги привласнених за безцінь металургійних і не тільки підприємств. Прикладів не бракує. Все обгрунтовувалося зміцненням економічної безпеки держави, недопущенням внутрішніх корпоративних конфліктів серед підприємств «Укррудпрому», необхідністю реалізації пакетів акцій покупцям, які реально зацікавлені в забезпеченні нормальної роботи підприємств, поліпшенням інвестиційного клімату для українських бізнесових кіл.

Не забуто і сторінки нашої історії, пов’язаної зі створенням компанії «Укрполіметали». Це ж треба було таке вигадати — для організації видобутку золота (!) в Україні створити спеціальну компанію і включити до неї Полтавський, Іршанський і Вільногірський ГЗК, які не мали жодного стосунку до золота. Звісно ж, ніякого золота в серйозних обсягах з українських надр не видобули. Але цього ніхто і не планував. Сенс полягав у тому, щоб компанія озолотилася (у переносному значенні цього слова), висмоктуючи фінансові ресурси, забираючи частину прибутку у названих ГЗК. А потім Полтавський ГЗК якось зовсім тихо «пішов» із держвласності. І тільки через десятиріччя цю і ряд подібних компаній ліквідували. А справді стратегічні й успішно працюючі державні Іршанський і Вільногірський ГЗК, на яких видобувається сировина для титанової промисловості, для отримання цирконію, були передані в оренду знову ж таки «стратегічному інвестору». Природно, майже безплатно, оскільки орендна плата за рік менша від суми прибутку комбінатів за місяць. Спроби повернути комбінати з оренди поки що успіху не мали.

Вищезгаданий закон України не вирішив і не міг вирішити завдання удосконалення процесу збагачення залізної руди. У результаті реалізації закону відбулося зовсім інше «збагачення». Оцінити його масштаби можна, наприклад, порівнявши вартість купівлі та реальну ціну Північного ГЗК. Його акції було продано майже за 250 млн. грн., а сьогодні його ціна — близько 2 млрд. дол. Ці цифри називаю для того, щоб можна було уявити собі вартість КГЗКОР.

З огляду на існуючу традицію, варто очікувати, що дехто захоче і КГЗКОР придбати безплатно, а борги залишити за державою. Подейкують, що певна фірма оцінила вартість внеску України в КГЗКОР тільки в 80 млн. дол. Якщо це справді так, то оцінку «оцінювачам» мають зробити вже не металурги. Гадаю, саме ці «проблемні аспекти роздержавлення» мав на увазі президент України, і тому він підключив до вдосконалення держполітики в сфері приватизації КГЗКОР Генпрокуратуру та СБУ.

Ні для кого не секрет, що у Верховній Раді, уряді, інших держструктурах завжди було потужне металургійне лобі з майже необмеженими фінансовими можливостями. Ці лобістські групи, діючи під гаслами порятунку металургії, захисту галузі від іноземної експансії та іншими, протягували «потрібні» укази, закони, постанови, рішення. При цьому слід зазначити, що в окремих випадках лобіювання інтересів металургів дало позитивний ефект для економіки держави. Так, 1999 року, у важкий для економіки України період, Верховна Рада ухвалила закон про проведення експерименту в гірничо-металургійній галузі. Відповідно до нього провідні підприємства отримали пільги щодо оподаткування та інші фінансові преференції. Держпідтримка значною мірою спочатку зупинила падіння, а потім забезпечила стабілізацію і зростання техніко-економічних показників гірничо-металургійних підприємств.

Користуючись зростанням інтересу до КГЗКОР, деякі іноземні компанії й українські видання, хто навмисно, а хто через незнання завдань і технологічної суті процесу збагачення руди, почали пов’язувати завершення будівництва комбінату з новими технологіями процесу прямого відновлення заліза, зокрема із технологією ІТмk3. Інакше як спробою попіаритися розмови про використання цієї технології не наз­веш. Пряме відновлення заліза і збагачення окисленої залізної руди — це різні і не пов’язані між собою виробничі процеси. Завод із прямого відновлення заліза має продуктивність 500—600 тис. тонн на рік (КГЗКОР — 10 млн. тонн) і може бути побудований де завгодно. Подібне прогресивне виробництво, судячи з публікацій у пресі, планується на заводі «Ворскла-стіл» поблизу Полтавського ГЗК.

Згадаймо, що понад 20 років тому на базі Північного ГЗК було побудовано дослідно-промислову фабрику металізованих котунів, на якій учені Інституту чорної металургії НАН України відпрацьовували нову, дуже перспективну технологію приготування брикетів залізорудної сировини для доменної печі №9 «Криворіжсталі». Розвал СРСР і спад економіки в Україні зупинили роботи з упровадження цього процесу. Однак сьогодні доцільно розглянути можливість поновлення роботи цієї фабрики.

А скільки ж коштує нині недобудований КГЗКОР? Яку ціну можуть запропонувати і заплатити за нього інвестори? Чи є тут про що говорити, за великим рахунком? Відповідь на ці запитання дасть аукціон із продажу акцій КГЗКОР, якщо його приватизація проходитиме за схемою акціонування і відкритого аукціону. Ми можемо виконати лише приблизне, орієнтовне оцінювання, базуючись на нинішніх світових цінах на залізну руду, котуни та чавун.

На сьогодні тонна котунів у Китаї коштує приблизно 195 дол., транспортування їх з України до Китаю обійдеться приблизно в 45 дол. Виходить, що в Україні котуни можна продавати на експорт за ціною, близькою до 150 дол. за тонну. Собівартість виробництва однієї тонни котунів становить орієнтовно 50 дол. Тоді на тонні котунів прибуток становитиме 100 дол. При обсязі виробництва 10 млн. тонн на рік прибуток може досягти 1 млрд. дол. на рік.

Можна ймовірний прибуток рахувати й інакше. Для виробництва 10 млн. тонн котунів необхідно витратити приблизно 26 млн. тонн окислених руд із вмістом заліза 36—38%. Якщо котуни КГЗКОР міститимуть 61% чистого заліза, то в обсязі 10 млн. тонн котунів чистого заліза буде приблизно 6 млн. тонн. Одна тонна чавуну (будемо вважати — чистого заліза) на світовому ринку коштує 300—350 дол. Шість мільйонів тонн коштуватимуть 1,8—2,1 млрд. дол. Якщо витрати на виробництво, транспортування та інше становитимуть навіть половину цієї суми, то все одно прибуток оцінюватиметься приблизно в 1 млрд. дол. на рік.

Опоненти, звісно ж, стверджуватимуть, що зазначений орієнтовний прибуток занадто завищений. Згоден. Розглянемо його як оптимістичний прогноз, як максимальну оцінку. Зменшивши його вдвічі, все одно отримаємо чимало — 500—600 млн. дол. на рік. А для добудови КГЗКОР у повному обсязі необхідно 600—700 млн. дол. Тож окупність витрат на добудову КГЗКОР — усього один-два роки. Цифри можливого прибутку дуже вражаючі. Є про що замислитися не тільки олігархам, а й державним мужам України, які не повинні в цьому разі поступитися національними інтересами.

Про яку ж початкову ціну може йти мова при продажі КГЗКОР на аукціоні? Груба оцінка говорить, що ціна має бути не менш як 5 млрд. дол. Цілком очікувано, що в процесі аукціону вона може зрости до 10 млрд.

Противники реалізації КГЗКОР на відкритому аукціоні часто ставлять запитання: куди поділися гроші від продажу «Криворіжсталі»? Я не знаю. Але не варто змішувати питання про продаж Україною КГЗКОР й інших об’єктів за світовими цінами, за цінами, які відповідають їхній реальній вартості, із питанням витрачання коштів, які надходять до бюджету України. Ці питання між собою не пов’язані.

При роздержавленні КГЗКОР нічого не треба вигадувати. Законодавство України передбачає форму продажу держоб’єктів, у тому числі стратегічного значення, на умовах конкурсу з використанням відкритості пропозиції ціни за принципом аукціону. При реалізації цієї схеми держава спочатку виписує конкурсні умови, які має виконати потенційний покупець об’єкта. Щодо КГЗКОР, обов’язковими умовами продажу мають бути попереднє погашення боргових зобов’язань перед іншими країнами і викуп землі, на якій розташований комбінат. Потім проводиться відкритий аукціон між потенційними покупцями, котрі зобов’язуються виконати певні умови конкурсу. Хто на аукціоні заплатить більшу суму за об’єкт, той і буде його власником. Реалізація цієї схеми приватизації КГЗКОР реальна.

До речі, у своєму дорученні від 3 листопада 2005 року президент України зобов’язав до 1 березня 2006 року вжити заходів із продажу держчастки в майні КГЗКОР. Зокрема, забезпечити проведення відповідного конкурсу. Акцентую увагу читачів, що ще два роки тому В.Ющенко доручав саме продати державну частку КГЗКОР на відповідному конкурсі, а не щось інше. А ще раніше Кабмін постановою №1903 від 16 жовтня 1999 року зобов’язав ряд міністерств створити на базі КГЗКОР акціонерне товариство. Якби це тоді зробили, то сьогодні йшлося б про продаж саме пакета акцій. Однак не створили ні ВАТ, ні ЗАТ.

Безумовно, прийнятними з погляду інтересів держави можуть бути й інші схеми, у тому числі створення спільного підприємства (СП) з інвестором. Питання лише в ціні, а головне — у прозорості та публічності процесу приватизації КГЗКОР з урахуванням національних інтересів України. Але в цьому разі відразу ж постає неминуче запитання: а що отримає держава за передачу цього об’єкта до статутного фонду СП? Чи отримає держава реальні гроші за відданий комусь КГЗКОР? Якщо так, то скільки і коли? Чи задовольниться обіцянками, що після добудови КГЗКОР його вартість зросте, а отже, в майбутньому підвищиться і потенційна ціна держчастки в цьому СП?

І ще. Не виключено, що ті, хто прагне отримати КГЗКОР «за безплатно», підштовхуватимуть румунів і словаків до блокування схеми прямого продажу комбінату і вигадуватимуть різні варіанти із введення в ролі акціонерів в створюване на базі КГЗКОР акціонерне товариство недержавних компаній (інвесторів). Віддати їм пакет акцій 50% мінус одна акція. А потім акції, що належали раніше державі, продати українським власникам метзаводів, які не мають у власності залізорудної бази. Дуже патріотично! Тільки незрозуміло, за якою ознакою класифікуватимуть українських і неукраїнських власників підприємств металургійного комплексу України. За етнічним чи за місцем прописки, проживання? Чи вважати «вітчизняним інвестором» колишнього або нинішнього громадянина України, котрий зараз постійно проживає в Лондоні, Цюріху або Монако, але володіє пакетом акцій великого українського підприємства? Чи можна вважати українськими виробниками компанії, зареєстровані в Лондоні, на Кіпрі чи десь іще? Кумедні запитання, чи не так? Тому не треба знову пудрити народу мізки. Тим більше одним із найбільших інвесторів для України сьогодні є той-таки Кіпр. Всім зрозуміло, чому. Зрозуміло, звідки з’явилися там гроші для інвестування української промисловості.

Очевидно, що завершення епопеї будівництва і приватизації КГЗКОР шляхом створення СП із байдуже з ким із претендентів на роль «інвестора» — для України є менш привабливим. А якщо казати чесно, то неприпустимим. Держава за такої схеми не одержить жодних грошей за КГЗКОР. І цим усе сказано. Решта — демагогія.

Із румунами та словаками, певне, можна домовитися таким чином, що гроші за свій внесок у будівництво КГЗКОР вони одержать відразу ж при надходженні грошей від його продажу і відмовляться від будь-яких претензій до держави Україна, пов’язаних із цим проектом. Покупець КГЗКОР має отримати від держави право на використання сировинної бази, але взяти на себе жорсткі зобов’язання щодо реалізації екологічних заходів. І найголовніше, взяти зобов’язання ввести КГЗКОР в експлуатацію в найкоротші строки, протягом трьох-чотирьох років. Це реально і відповідає інтересам як держави, так і майбутнього власника комбінату. Зволікання є неприпустимим. Адже зараз щодня держава зазнає збитків, пов’язаних з утриманням недобудованого об’єкта, а податківці і кредитори прагнуть арештувати майно КГЗКОР і розпродати його вже у своїх приватних інтересах.

Головне — не дозволити в черговий раз «забалакати» проблему.