«КИДОК» ПО-КРЕМЕНЧУЦЬКИ? ДУБЛЬ ДВА

У середині листопада на Кременчуцькому НПЗ (ЗАТ «Укртатнафта») планується чергове засідання спостережної ради. Одне з головних питань — чи вдасться нарешті провести збори акціонерів. І далеко не факт, що це питання буде вирішене. Такий скептицизм обгрунтований. Попередня вереснева спроба проведення зборів акціонерів закінчилися нічим. Не було кворуму, а ще точніше — представників держави з їхніми 43,05% акції.

Спочатку у Фонді державного майна заявили, що просто не встигли вивчити документи. Після чого стали вибачатися перед представниками акціонерів і насамперед — перед першим віце-прем’єром Республіки Татарстан Равілем Муратовим за зрив зборів. Мовляв, вибачте нам, панове, думаємо повільно. Загалом, як і торік, у Кременчуці знову гостро запахло скандалом. Причому з далекосяжними наслідками.

Заводові до конфліктів не звикати. 2001 року теж було зірвано двоє зборів акціонерів. Щоправда, з інших причин. Тоді ФДМ і татарські акціонери перебували по один бік барикад.

Коли 1995 року президенти України Леонід Кучма і Татарстану Мінтимер Шаймієв підписували договір про створення на базі Кременчуцького НПЗ закритого акціонерного товариства «Укртатнафта», майбутнє вимальовувалося досить безхмарним. Кременчук традиційно спеціалізувався на переробці важкої татарської нафти, тож фактично йшлося просто про відтворення розірваного технологічного ланцюжка. Україна ж отримувала надійне джерело ресурсів і наповнювала свій ринок нафтопродуктами.

Патронат двох президентів, здавалося, обіцяв швидке долання можливих труднощів. Однак проблеми не забарилися і невдовзі пішли по висхідній. Уже 1996 року Татарстан зіштовхнувся з неповерненням нафтопродуктів із його ж таки ресурсів. Коли відповідна сума досягла 20 млн. дол., постачання нафти пригальмували, вимагаючи розрахуватися. Втім, все одно постачали досить багато. Хоч боргова проблема невпинно накопичувалася, протягом 1995—2000 років з Татарстану надійшло 38,4% усієї переробленої заводом нафти.

Ситуацію ускладнювала і непевна ситуація зі статутним фондом ЗАТ. Його вдалося сформувати лише до червня 1999 року. Найбільший пакет акцій — 43,05 % — належав ФДМУ, татарська сторона (Держкомітет майна Татарстану, АТ «Татнефть» та ін.) сумарно контролювала 37,5%. Ще 1,15% — у кременчуцького МТ-Банку (Придніпровські магістральні нафтопроводи).

Найцікавішою була поява в складі засновників двох іноземних компаній: американської Seagroup International (9,96 %) та швейцарської AmRuz Trading (8,34%). Їх залучило керівництво заводу під обіцянки поставок нафти на 65 млн. дол. Оскільки у тодішнього прем’єра керівник заводу — Володимир Матицин — був у відвертому фаворі, особливо сперечатися ніхто не став. Взагалі ж за такого розподілу акціонерного капіталу фактичний контроль над заводом перейшов до рук менеджменту підприємства.

Проте злагодженої роботи не вийшло. Завод вів свою політику, розвивав збутову мережу, виступав спонсором, робив інші корисні речі. Ось тільки прагнення вчасно розраховуватися за нафтопродукти якось непомітно відійшло на другий план. Невдовзі на нафторинку України з’явилася приказка: хочеш втратити нафту, заведи її на Кременчук. Коли почалися аукціони з продажу української нафти, поставки на цей НПЗ йшли зі знижкою, оскільки нафта «зависала» інколи й на півроку.

З 1998 року заборгованість перед «давальцями» постійно збільшувалася, сягнувши позначки 500 тис. тонн. Це при тому, що навколо заводу постала маса структур, які займалися реалізацією його продукції. Характерно, що саме ЗАТ у них заледве було присутнім — переважно його пакет не досягав 25%. Фактично вихідний фінансовий потік на підприємстві монополізували структури, дружні до його менеджменту.

Цікаво, що в цей час держава делікатно заплющила очі на те, що відбувається, ніяк не реагуючи. Спроби Татарстану вирішити питання з багаторічною заборгованістю не закінчувалися нічим. Щоправда, 1999 року уряд Пустовойтенка пообіцяв її погасити, передавши 5,5% акцій із держпакета. Однак уже наступний уряд Ющенка зіграв відбій.

Загалом, так і жили. Правда, така політика 2000 року привела завод на межу катастрофи. Працювати з ним ніхто не хотів, і поставки імпортної нафти майже припинилися. Якщо 1999 року підприємство ще переробило 5,1 млн. тонн нафти, то наступного — майже на 3 млн. менше. Фактично на нього приходила лише українська нафта (69% загальних поставок) і трохи давальницької. За іронією долі, левову частку її поставляв той-таки Татарстан. Загалом, у 2000-му і в першій половині 2001 року завод опинився в ситуації негласного бойкоту.

Намагаючись прорвати блокаду, керівництво вдалося до вже відпрацьованого методу — виведення активів. Але якщо доти на окремий баланс утворюваних СП виводилися незначні установки чи збутові підрозділи, то 2001 року дійшло до нафтопереробних установок. Торік навесні ЗАТ «Кременчуцька нафтова компанія» (ще точніше — ТОВ «Інфокс») здала на 30 років найбільш працездатну установку. До речі, згодом оприлюднений контракт на оренду розчулював своєю лаконічністю. Тридцятирічний договір складався аж із трьох сторінок, причому на умови оренди припадало приблизно півсторінки. Відверто кажучи, при продажі холодильника складається контракт товстіший і докладніший.

Відразу майже аналогічний документ почали складати й на другу установку. Власником мала стати одна зі структур російської «Славнефти». Щоправда, ЗАТ «Укрславнафта» лише з дуже великою натяжкою можна було приписати до російської компанії. У реєстрі акціонерів ЗАТ значилася українська компанія (20%), власниками якої були дві киянки, і ЗАТ «Слов’янські нафтопродукти» (80%). У свою чергу, «Слов’янські нафтопродукти» засновані кіпрським офшором, однією суто бельгійською та керченсько-швейцарською фірмами.

У кращому разі, «Укрславнафта» представляла інтереси тодішнього керівника «Славнефти» Михайла Гуцирієва, та аж ніяк не саму компанію. Тим часом укладений із нею договір обумовлював можливість у кожен момент періоду оренди викупити орендоване устаткування за залишковою вартістю. Загалом букет навколо Кременчука розрісся ще той.

На довершення до всього, договір із «Укрславнафтою» укладався всупереч прямій забороні спостережної ради ЗАТ «Укртатнафта». Ситуація на заводі фактично стала виходити з-під контролю власників. Спроби проведення влітку минулого року двох зборів акціонерів були успішно блоковані.

У кінцевому підсумку, панам Володимиру Матицину та Володимиру Демехіну (його першому заступнику) все ж таки нагадали, що вони не власники контрольного пакета. У серпні минулого року обох усунули від виконання обов’язків. Це стало можливим завдяки спільним діям української і татарської сторін. Вдалося й зупинити розповзання власності. Здавалося, що головні акціонери нарешті знайшли спільну мову. Поставки нафти на завод різко зросли. У жовтні відбулися збори акціонерів, які прийняли рішення повернути активи і намітити шляхи подальшого розвитку співробітництва на заводі. Здавалося, що ситуація прояснилася.

А ідилія тривала недовго. Коли поставки татарської нафти (до 1,2 млн. тонн на квартал) стабілізували ситуацію, стосунки між акціонерами загострилися. Причиною стали акції американської та швейцарської компаній (сумарно 18,3 %). Татарстан вирішив викупити їх у колишніх власників. Це дозволило б уникнути багаторічних судових позовів і консолідувати в руках основного постачальника нафти контрольний пакет. Однак в Україні виникли заперечення, суть яких зводилася до того, що краще б цих акціонерів вважати «не колишніми» й акції поділити відповідно до часток. Проте юридично такий шлях вів у нікуди. Що й було продемонстровано рішенням Вищого господарського суду України від 6 серпня ц.р., який чітко відновив «американо-швейцарців» у правах акціонерів.

Після цього «Татнефть» викупила акції через свої дочірні компанії у США. Тож фактично, на думку фахівців із управління власністю «Татнефти», серед іншого збори мали зафіксувати збільшення частки татарстанської компанії з урахуванням купівлі SeaGroup і АмRuz. При цьому «Татнефть» має намір внести в рахунок наповнення придбаних акцій нафту і 65 млн. дол., що дозволить заводу поповнити оборотні кошти, необхідні для модернізації.

Однак на той час навколо акцій заводу велася складна підкилимова боротьба і рішення суду задовольняло далеко не всіх. До речі, офіційною причиною зриву зборів стало саме те, що «участь у зборах ФДМ означала б автоматичне визнання американської компанії SeaGroup акціонером «Укртатнафти», що позбавляло б Фонд можливості і часу визначити свою позицію з цього питання».

Ще зірвані збори запам’яталися напівдетективною історією з полюванням працівників полтавської прокуратури на главу SeaGroup Моніку Хеленді. Власне, від американської дами вимагалося лише формальне підтвердження факту продажу акцій, ну, може, ще зо дві теплі фрази насамкінець. Але рутинною поїздка не вийшла. Завдяки вітчизняним правоохоронцям, Моніка тепер може розповідати друзям і знайомим, як вона з ескортом татарської делегації на швидкості глибоко «за сотню миль на годину» мчала назад у Бориспіль. Там її терміново повантажили на чартерний літак у Казань, і, швидше за все, на полтавській землі ми її більше не побачимо...

Насправді це не дуже весело — ситуація зі зривом зборів балансувала на межі відвертого хамства. Слід також запам’ятати, що новими власниками акцій стали фірми з американською юрисдикцією, і в разі конфлікту позиватися доведеться саме за законодавством США.

При цьому сам контрольний пакет Україні непотрібен. Основна причина проста: у неї немає вітчизняного ресурсу для завантаження заводу. Для його стабільної роботи потрібно не менше 500 тис. тонн нафти на місяць. Україна здатна поставляти максимум 140—150 тис. Що відбувається, коли немає поставок по імпорту, «у кольорах і барвах» продемонстрували 2000 рік та перша половина минулого. Тоді, переробляючи по 200—220 тис. тонн нафти, завод міцно ліг на бік, балансуючи на межі зупинки.

Тож власник контрольного пакета мусить гарантувати поставки на завод необхідного обсягу сировини. Татарстан цю аксіому розуміє, і ще в квітні нинішнього року тамтешній прем’єр-міністр Рустам Мінніханов і перший віце-прем’єр України Олег Дубина підписали протокол наради акціонерів ЗАТ «Укртатнафта» про розвиток компанії. Відповідно до нього, сторони на паритетних засадах вкладають 200 млн. дол. у модернізацію Кременчуцького НПЗ.

Однак через місяць Олег Вікторович брав участь у переговорах... про можливий продаж держпакета. Враховуючи торішній досвід, усе це навряд чи тішило Татарстан. Що ще цікавіше — можливим претендентам заздалегідь обіцяли контрольний пакет акцій, якого у продавців просто не було.

До речі, прагнення продати акції (у т.ч. й чужі) не здобуло особливої підтримки в Росії. Схоже, окремі чиновники в Кабміні дуже перебільшили бажання російських компаній зайти на Кременчук і побити горшки з «Татнефтью». Так, певні натяки були, але не більше. Приміром, улітку голова правління російської нафтової компанії «ЮКОС» Михайло Ходорковський звернувся до Леоніда Кучми з листом. У ньому була пропозиція Президенту доручити українському уряду прийняти постанову про створення СП на базі Феодосійської нафтобази, а також розглянути можливість продажу держпакетів акцій Дрогобицького та Кременчуцького НПЗ. З Феодосією «ЮКОС» працює вже давно й успішно, варіант із Дрогобичем теж цікавий. А щодо Кременчука... Зрештою, «ЮКОС» волів без скандалу придбати контрольний пакет на литовському Мажейкяйському НПЗ.

Пропозиція зайти на Кременчук надійшла і президентові НК «Сургутнефтегаз» Володимиру Богданову. Наскільки відомо, у результаті його більше зацікавив Херсон.

Вибір партнера — крок дуже серйозний. Помилки коштують дуже дорого. Приклади зі «Славнефтью» та «Казахойлом» показали, що достатньо було зняти по одній людині в компаніях, як вони відразу втрачали інтерес до проектів в Україні. У цьому сенсі інтерес «Татнефти» грунтується на міцнішому фундаменті: Кременчук потрібен у технологічному ланцюжку. Проект розвитку «Укртатнафти» коштуватиме на сотні мільйонів доларів дешевше, ніж будівництво другої черги Нижньокамського НПЗ. Інша річ, що для всього цього потрібні стабільність і контроль над ситуацією.

У серпні президент Мінтимер Шаймієв попросив Президента України Леоніда Кучму допомогти українським чиновникам нарешті визначитися з основними партнерами, котрі інвестуватимуть розвиток кременчуцького підприємства. Республіка готова вкладати кошти в розвиток заводу, розробку проектів, пошук нових технологій і вже почала це робити. Тоді ж було заявлено про наявність достатнього пакета акцій та «повної домовленості із західними дружніми компаніями — власниками акцій». Проте, як засвідчили події зі зборами акціонерів, досягнуті президентами домовленості були фактично зірвані. Питання — кому це вигідно? Дуже сумнівно, що Україні.

«Бродіння у верхах» негативно позначається й на заводі. Приміром, знову бувають затримки у відвантаженні нафтопродуктів. За словами помічника голови спостережної ради компанії Леоніда Топчинського, зараз прострочення сягають близько 140 тис. тонн. Природно, це не може не викликати запитань. За словами представників постачальників, траплялися випадки відвантаження нафтопродуктів сумнівним фірмам за заниженими цінами. Це, м’яко кажучи, «не є добре» — такі випадки дестабілізують ринок.

Тож тепер акціонери планують упорядкувати список давальницьких структур, відтинаючи найсумнівніші. Це, до речі, збігається з вимогою російського уряду щодо декриміналізації нафтового сегмента ринку. Впроваджуватиметься й суто грошова оплата за переробку нафти (замість виділення частини нафти). Як засвідчила практика, подальша доля «товарної оплати» контролюється набагато слабше.

Є питання й із собівартістю. Приміром, зараз «Татнефти» найбільш економічно вигідно переробляти сировину не на рідному Кременчуці, а й у конкурентів на ЛиНОСі. Вихід нафтопродуктів на тонну нафти виходить на 30 дол. вищим. Природно, компанію це не влаштовує.

Підприємство потребує модернізації. Адже 2005 року якість кременчуцького палива не відповідатиме євростандартам. Понад те, вже нинішнього року завод фактично залишив європейський ринок дизельного палива, різко знизивши випуск його малосірчистих марок. І це тоді, коли таке паливо на повну потужність стали випускати і в Лисичанську, і в Одесі. Виникає реальна загроза поступового згортання ринку.

А конфліктуючим сторонам слід не забувати: завод цікавий доти, доки на ньому є ресурси і він випускає конкурентоспроможну продукцію. Інакше це купа металу, що швидко іржавіє, і не більше. За «розбірками» щодо власності неприпустимо поховати перспективи розвитку. Заводу потрібні не скандали, а інвестиції.