ІГРИ БЕЗ ПАТРІОТІВ, АБО ЧИЙ ОФШОР СУВОРІШИЙ

Українські корпоративні бійки дуже нагадують боротьбу бульдогів під килимом. Придушене гарчання періодично змінює несамовитий вереск, який переходить потім у напружене сопіння...

Минулого тижня честь продукувати гучні звуки випала групі «Енергетичний стандарт» Костянтина Григоришина. Її стусонули, і досить боляче. При цьому незрозуміло, навіщо.

У понеділок державні виконавці Шевченківського районного управління юстиції Києва заарештували рахунки в цінних паперах п’яти григоришинських офшорок (зокрема і базової Energy Standard Group SA) у банку-зберігачі «Креді Ліоне Україна» (Київ). Постраждали компанії Craftex Ltd, Technolux Ltd, Metroimpex Ltd, Trade-Invest Group Ltd. Загалом під заборону потрапили акції приблизно півтора десятків фірм.

І хоча те, що відбувалося, зовні вкладалося в схему боротьби за контроль над промислово-інвестиційним консорціумом «Металургія», удар був несподівано сильний. Фактично він ознаменував закінчення крихкого затишшя між Костянтином Івановичем і групою Суркіса—Медведчука.

За два роки, які минули від моменту їхнього «розлучення», поділ власності так і не було завершено. Літній бліцкриг 2002-го, коли Григоришина викидали з усіх обленерго, був усе-таки не вельми переконливим. Із юридичної точки зору, саме григоришинські фірми залишаються найбільшими акціонерами в більшості енергорозподільних компаній. У результаті переможцям не вдалося провести жодних юридично чистих зборів акціонерів. Навіть у «Сумиобленерго», де їх пройшло два, їхня легітимність сумнівна.

Більше того, саме цього тижня противники Григоришина фактично дезавуювали результати мінімум одних із них: за заявою прес-служби «Металургії», обсяг арештованих акцій «Сумиобленерго» становив 39,96%, отож опонентам Костянтина Івановича буде дуже складно провести збори акціонерів (зібрати кворум у 60% за такого розкладу — це майже зі сфери фантастики, адже 100-відсоткової явки не буває). Тому за бажання — а воно спостерігається — результати зборів 2002—2003 років можуть бути оскаржені.

Попри жорстку й досить публічну війну за металургійні й електротехнічні активи, в енергетиці до кінця 2003 року сторони дотримувалися чогось на кшталт угоди про припинення вогню. Після невдалої спроби купити наприкінці 2002-го два пакети «Сумиобленерго» й «Полтаваобленерго» екс-партнери Костянтина Івановича публічних конфліктів у цій сфері уникали.

У цей період оформилися й угруповання, котрі протистоять одне одному. Після провалу своїх «яблучних» прибічників на парламентських виборах Григоришин пішов у молодші партнери до Віктора Пінчука. Його колишні компаньйони вступили в оперативний союз із Приватбанком (Ігор Коломойський).

Іронія ситуації у тому, що свого часу Приватбанк ввів у гру сам Григоришин, спішно (й недорого) продавши йому Запорізький і Стахановський феросплавні заводи — аби не «продинамити».

На певному етапі вдавалися навіть до спроби розвести активи більш-менш мирним шляхом. Узгоджувальна комісія Богдана Губського провела своєрідну ревізію, виявивши в обліку приголомшуючий рівень бардака. Утім, її єдиним реальним результатом стало лише зняття претензій на 70 млн. дол., які Костянтин Іванович нібито заборгував Григорію Михайловичу й товаришам.

Після від’їзду Григоришина за межі України конфлікт перейшов у мляву стадію. Спроба забрати в нього, крім енергопідприємств і банку, ще й металургію, у цілому захлинулася.

Розпочалися позиційні бої в судах. Виглядало це досить трагікомічно. При розгляді справ, де йдеться про активи вартістю понад 10 млн. дол., українську судову систему можна сміливо вважати неіснуючою: кожна зі сторін без труда запасається взаємовиключними рішеннями судів, якими гамселить конкурента, звинувачуючи його в неповазі до закону. Згаданий конфлікт це правило підтвердив. Кількість позовів обчислюється десятками, і суди в цьому випадку не лише інструмент.

Правда, останнім часом дедалі частіше застосовується прийом, коли компанія подає в суд позов, програш якого її цілком влаштовує. І, хоч як це дивно, справді програє. Тоді виходить узагалі цілковитий ажур: суд демонструє незалежність, а компанія одержує шуканий результат у вигляді підтвердження потрібного їй рішення. Уявити собі, що український суд певного рівня змусить сторони припинити конфлікт, неможливо.

І все-таки спостерігати за «розлученням» Григоришина і його колишніх партнерів було цікаво. На першому етапі відбувалася лобова сутичка за «Дніпроспецсталь», контрольний пакет якої Костянтин Іванович уступив пітерській структурі (утім, чимало людей вважають, що в даному випадку реальний власник заводу не змінився).

Нині центр ваги остаточно змістився в бік боротьби за контроль над консорціумом «Металургія». Його створювали в квітні 2000 року для участі у великій приватизації. Засновники консорціуму — ВАТ «Сумське науково-виробниче об’єднання ім.Фрунзе» (Володимир Лук’яненко), ВАТ «Запорізький завод феросплавів» і ВАТ «Стахановський завод феросплавів» (нині контролюються клієнтами Приватбанку), ВАТ «Запорізький електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» (партнери Григоришина), банк «БІГ-Енергія» і ВАТ «Полтаваобленерго» («динамівська» група). Статутний фонд — 110 млн. грн.

Власне, навколо витрачання коштів цього статутного фонду й розпочалася війна. До кінця 2002-го контроль над консорціумом був у Григоришина. Після того, як із гучним скандалом його людей звідти «пішли», нове керівництво звинуватило попереднє в розтраті: «за кошти статутного фонду проводив операції з акціями стратегічно значимих для економіки України підприємств. Було придбано пакети акцій підприємств: «Запоріжтрансформатор», «Запорізький завод надпотужних трансформаторів», «Завод малогабаритних трансформаторів», НДПКТІ трансформаторобудування, «Суднобудівна верф «Меридіан», «Черкасиобленерго», «Чернігівобленерго», «Львівобленерго», «Запоріжжяобленерго», «Полтаваобленерго», «Сумиобленерго» та ін.». Потім, відповідно до заяви нових менеджерів «Металургії», пакети акцій передавалися зареєстрованим в офшорних зонах іноземним компаніям шляхом здійснення операцій заміни їх на акції «маловідомих підприємств, котрі не котируються на фондовому ринку». Вельми скидається на те, що саме так воно й було — принаймні жодного спростування не надійшло, а схема цілком традиційна, і довести її незаконність складно. Інша річ, що в партнерів від таких схем залишаються спогади — і не завжди приємні.

Конфлікт непогано демонстрував особливості повторного переділу власності на початку другого десятиліття будівництва «соціально орієнтованої ринкової економіки». За її, рідну, на смерть билися офшорки кількох груп. Нове «динамо-приватне» керівництво консорціуму не без гумору оцінило в одному з своїх матеріалів, що «сьогодні вже сміливо можна говорити не про українське трансформаторобудування, а про трансформаторобудування Британських Віргінських островів. «Запоріжтрансформатор» став флагманом економіки Британських Віргінських островів. «Дніпроспецсталь» виявилася гордістю економіки Британських Віргінських островів».

Правда, по той бік барикад справи точнісінько такі самі: пакети акцій обленерго і заводів належать офшорам із схожих островів. Та й клуб «Динамо» (Київ), наслідуючи таку логіку, є гордістю британського футболу.

Із особливостей корпоративної боротьби на нинішньому етапі слід виділити застосування «прокладкових» реєстраторів. «Незалежний реєстратор акцій» в українських умовах — термін, сповнений глибокого знущання. Жодна бізнес-група і близько не підпустить такого до свого реєстру. Реєстратор повинен чітко знати своє місце — у кишені групи. У згаданому конфлікті реєстраторів, котрі спочатку працювали на «найпроблемнішій» ділянці, обидві сторони по змозі міняли на інших, «дуже правильних» і здатних нині списати всі огріхи на попередника. Цю технологію нині відточено до досконалості. Причому першого бідолагу, котрий виконав роль буфера, у принципі можуть і стерти — відпрацьований матеріал...

Упродовж усього минулого року сторони з захопленням оспорювали одна в одної легітимність консорціуму. Плюс писали листи, звернення трудящих — увесь джентльменський набір... Іноді, правда, заносило. Так, при включенні в консорціум нових членів (суто випадково їх репрезентували підприємства групи «Приват»), упродовж певного часу статутний фонд дорівнював 100,36%, що, втім, дрібниці, і їх уже виправили.

Ключові події відбувалися навколо «Дніпроспецсталі» й базового підприємства Григоришина «Запоріжтрансформатора». На «Дніпроспецсталі» зрештою вже Костянтину Івановичу з товаришами вдалося провести збори «за сумським сценарієм» із усуненням чужого реєстратора. До речі, у результаті в керівництві ВАТ з’явилися люди з групи «Інтерпайп». На ЗТР, попри три спроби, із зборами так і не склалося. До речі, опоненти Енергостандарту заявили: саме пан Григоришин контролює 89,52% акцій підприємства. 21% у цьому пакеті з’явився, на думку конкурентів, «лише завдяки протиправним діям колишнього керівництва УПІК «Металургія», котре здійснило міну на дрібні пакети акцій менш привабливих підприємств, порушивши при цьому рішення найвищого органу управління консорціуму — ради директорів. Саму міну було здійснено досить сумнівним шляхом і вона могла бути використана для відмивання і виведення за межі України зовсім не маленьких сум».

Застосовувалися і взагалі заборонені прийоми — починали рахувати одне в одного прибуток. Ясна річ, підприємства працюють з офіційною дво-тривідсотковою рентабельністю. Але навіщо ж, панове, про святе?

У цілому плавну ескалацію конфлікту підірвав грудневий візит Чубайса з презентацією «зливу» акцій «Енергостандарту» під владну руку Анатолія Борисовича. Між іншим, той візит допоміг оцінити і розмір втрат Григоришина: заміна «даху» обійшлася йому в 200 млн. доларів — саме стільки коштує та половина активів, що належать групі «Енергостандарт», яку переуступили Віктору Пінчуку.

Історія з Анатолієм Борисовичем серйозно підставила «Енергостандарт». Заступницько-ліберально-імперський тон, м’яко кажучи, не сподобався українському Президентові. У результаті він набагато прихильніше поставився до думки своєї адміністрації стосовно подальшої долі пакетів акцій.

Державний пакет, що зберігається на енергопідприємствах, справді має важливе значення. Самій державі він мало що дає — до оперативного керівництва компаніями її не підпускають. Проте існуюча можливість його продажу нервує всіх потенційних покупців.

По-перше, купити держпакети за нормальною ціною — максимум у два номінали — не вийде. Платити ж шість-сім номіналів — як уже складеться в умовах конкуренції — нікому не хочеться. У результаті нині акції благополучно «потоплять» в створюваній Олегом Дубиною енергокомпанії, де вони нікому не заважатимуть. Як результат, кожен бажаючий здобути контроль над підприємством уже не обійдеться без «динамівського» пакета. Що, взагалі-то, для декотрих акціонерів приємно. Зокрема й у фінансовому сенсі.

До речі, згадане на початку статті судове рішення про арешт акцій напряму стосується і держпакетів. Держава нині не вправі що-небудь робити з приналежними їй енергоакціями, оскільки зберігачу — банку «Креді Ліоне Україна» й депозитарію «Міжрегіональний фондовий союз» заборонено «вдаватися до будь-яких дій, пов’язаних з переходом прав власності на пакети акцій восьми обленерго («Львів-», «Суми-», «Полтава-», «Прикарпаття-», «Чернігів-», «Тернопіль-», «Запоріжжя-», «Черкасиобленерго»).

Очевидно, це маленький привіт створюваній Енергетичній компанії України й Олегу Дубині особисто. При цьому в трьох обленерго — запорізькому, тернопільському й черкаському — держава має навіть контрольний пакет.

Між іншим, нинішній «суперарешт» акцій цілком законний. Буквально тиждень тому Міністерство юстиції України, виконуючи доручення уряду, роз’яснило: державні виконавці, податкові органи та слідчі мають право накладати арешт на кошти та інші цінності боржників і підслідних, які знаходяться на рахунках і вкладах в установах банків, без узгодження з власниками рахунку. Аби забезпечити виконання судового рішення надалі. Із огляду на напрацьовану українську практику, це означає: принаймні акції може заарештовувати хто завгодно, як завгодно і з будь-якого приводу. Зрештою випадки арешту рахунків під гаслом «у мене погіршилися стосунки з дружиною» уже були.

Судове рішення не могло не вдарити й по машинобудівній частині «Енергостандарту». Виконавці заборонили вдаватися до будь-яких дій, пов’язаних із переходом прав власності на пакети акцій компаній «Завод малогабаритних трансформаторів», «Запорізький завод надпотужних трансформаторів», «Запоріжтрансформатор» і «Український науково-дослідний проектно-конструкторський технологічний інститут трансформаторобудування».

При цьому зовсім недавно за Приватбанком спостерігалося бажання купити МФС. Тоді, можливо, й арештувати нічого не довелося б? Але не склалося.

Заодно банку «Креді Ліоне Україна» заборонили видавати виписки з реєстрів, що не дозволить григоришинським компаніям брати участь у зборах акціонерів.

У інтерв’ю інформагентству «Інтерфакс-Україна» Григоришин заявив, що не бачить логічного зв’язку між «Ліберті Маркет», позовом консорціуму «Металургія», Міжрегіональним фондовим союзом і акціями, переданими номінальному власнику. Він вважає, що «нове керівництво» консорціуму не є керівництвом: «Коли вони підписують якісь папери, то чинять карний злочин, про що чудово знають. І якщо вони думають, що прикриються своїми покровителями, котрі сидять в адміністрації Президента, то все може швидко змінитися». Із огляду на те, що до виборів залишилося сім місяців, натяк прозорий.

На думку Григоришина, такі рішення судів не мають ніякої перспективи: «Якщо Україна коли-небудь стане правовою державою, то ці акції ніхто не відбере, вони однаково залишаться в нас, і ми однаково нікому їх не віддамо». І далі: «Якщо ж вона буде неправовою державою, то чи є ці акції, чи їх немає — вони однаково нічого не коштують, і це чудово розуміють інвестори».

«Але я патріот України і сподіваюся — там буде все добре. Що раніше, тим краще. Можливо, до виборів ситуація поліпшиться».

Поки що Костянтин Іванович затримуватися на історичній батьківщині не планує. А в Білокам’яній саме напередодні скандалу про нього пройшли дві новини. Відповідно до першої, він веде переговори про купівлю в нафтової компанії «ЮКОС» блокуючих пакетів трьох енергокомпаній — «Kубаньэнерго», «Белгородэнерго», «Тамбовэнерго». Ціна операції оцінюється в 50 млн. дол. («ЮКОСу» вони обійшлися у 1,4 разу дешевше).

Друга новина ще цікавіша — Григоришин виставив свою кандидатуру в склад ради директорів РАТ ЄЕС. У принципі, враховуючи, що йому належить понад 1% акцій РАТ (ринкова вартість — 150 млн. дол.), це можливо — а от стосовно того, чи потрібно... Шанси на обрання мінімальні, зате численні київські друзі Костянтина Івановича відпрацюють цей факт за повною програмою.

Українській державі доведеться визначатися зі своєю роллю на цьому святі життя. Вічно грати в одні ворота не вийде, до того ж нинішній конфлікт — не перший і вже точно не останній. Можливо, зазначити в правилах — гра в піддавки забороняється?