ФЕРОСПЛАВИ: УСУШКА Й УТРУСКА

За минулий рік практично повністю обновився контроль на феросплавних заводах. Якщо ще на початку 2002-го два підприємства з трьох контролював Костянтин Григоришин, а на Нікопольському феросплавному Віктор Пінчук (група «Інтерпайп») та Ігор Коломойський («Приват Інтертрейдинг») вирішували, бити горщики потихеньку чи все ж починати відкриту бійку, то до зими обстановка прояснилася.

Костянтин Іванович, із гамом і лементом викинутий із бізнесу (причому не лише феросплавного), тепер змушений вдаватися до розпачливих зусиль, щоб повернутися на український ринок.

У Нікополі після «липневого перевороту» 2002 року група «Інтерпайп» остаточно відтіснила від управління підприємством структури Коломойського.

Знову загострилися питання власності на обох марганцевих ГЗК, що вважалися майже урегульованими. Загалом, життя вирує, не особливо розбираючи, кому дістаються гулі.

Напередодні весни з’явився новий привід для хвилювання — остаточний продаж Нікопольського феросплавного. Точніше, за державою залишиться блокуючий пакетик, а його однак передадуть в управління (із правом наступного викупу) переможцю нового конкурсу.

Протягом трьох останніх років приватні акціонери НЗФ пройшли звивистий шлях від спільного управління до відкритого протистояння. Якщо 1999-го 26-відсотковий пакет купувався фактично на приватівські гроші і новий власник спочатку вибудовував політику на заводі, то вже торік «Інтерпайп» доклав чимало зусиль, щоб отримати повний контроль над заводом.

Попріти довелося добряче. Приватбанк давно придивлявся до підприємства і ще до приходу на нього 1999 року мав пристойний пакет акцій. Після створення консорціуму з управління заводом обидві сторони активно «пропилососили» ринок, скуповуючи залишки пільгової передплати. Відтак у близьких до «Привату» структур виявилося понад 25%, а в «Інтерпайпу» — до 23%. З погляду організації скупки, результат дуже близький до ідеального: вільних акцій на ринку залишилося менш як 2%.

Ще 50% державних акцій перебували в управлінні інтерпайпівського банку «Кредит-Дніпро». На практиці це означало, що Віктор Пінчук міг сміливо розраховувати майже на 73% акцій. Втім, як свідчить сувора українська дійсність, для безконфліктного управління заводом навіть такого пакета замало. Реєстратором у НЗФ працює ТОВ «Славутич-Реєстратор», а воно історично ближче до опонентів «Інтерпайпу».

А відтак проведення загальних зборів акціонерів постійно наштовхувалося на юридичні перепони. Зокрема, коли таку спробу було зроблено у квітні 2002 року, «Славутич-Реєстратор» відмовився реєструвати учасників, посилаючись на рішення одного з судів Дніпропетровська, яким заборонено проводити реєстрацію акціонерів і передавати будь-кому реєстр акціонерів НЗФ. Три місяці по тому спектакль мало не повторився: знову цикл «суд—заборона—відмова реєструвати». Однак того разу, як зазначалося в прес-релізі НЗФ, «правління, акціонери та їхні представники, розуміючи важливість політики держави в питанні наповнення бюджету», після наради вирішили провести збори без участі ТОВ «Славутич-Реєстратор». І провели, продемонструвавши явку в 72,93% акцій (тобто держпакет +22,93%). У результаті державі дісталися 7,7 млн. грн. дивідендів, а контроль над підприємством нарешті зосередився в одних руках...

Утім, трирічну історію не слід зводити до з’ясування фундаментального питання, хто з управлінців головніший. Треба віддати належне, за порівняно стислий термін вони змогли повністю перебудувати систему збуту продукції. І якщо 1999-го, коли на завод прийшла нова менеджерська команда, його річний оборот дорівнював приблизно 185 млн. дол., то в наступні три роки він становив уже в середньому близько 290 млн. Завод вийшов на нові ринки, розпочавши експорт продукції не лише в традиційні Росію та країни СНД. Поліпшилася й екологія. (Недарма в нові умови конкурсу було записано наявність досвіду в здійсненні екологічних програм.)

Навіть минулий, не найлегший для НЗФ рік вдалося пережити без великих потрясінь. І закінчити його з 18,5 млн. прибутку, що, з огляду як на зовнішні, так і на внутрішні чинники, було не так уже й легко. Свого часу гендиректор НЗФ Володимир Куцин промовив чудову фразу: «Кажуть, робота — не вовк. Але я вважаю, що на роботі треба бути вовком: розважливим, стрімким, безпомильно точним, однак, бажано, не самотнім». Можна також зазначити, що життя з вовками дуже дисциплінує. І вчить як мінімум їх розуміти.

Поки точилася прихована боротьба за лідерство в Нікополі, різко змінилася розстановка сил на двох інших феросплавних заводах — Запорізькому та Стахановському. Костянтин Григоришин, коли дійшло до повного розриву з бізнес-партнерами, терміново розпродав свої пакети акцій структурам Коломойського. Відповідно до його заяви, йшлося про 48% акцій ЗФЗ (2002 року виробив 407 тис. тонн феросплавів) і 70% СЗФ (202 тис. тонн). Для луганчан це вже виявився третій виток продажів — від держави до Анатолія Голубченка, від Анатолія Голубченка до Костянтина Григоришина, а тепер і далі.

Втім, вважати угоди завершеними ще рано. Нові власники Запорізького феросплавного й досі знаходять маленькі — і здебільшого неприємні — «подаруночки» від попереднього квартиранта. Суми боргів уже впевнено зашкалили за 20 млн. дол. До того ж на ЗФЗ залишилися й акціонери — колишні партнери Григоришина, тож коктейль там досить складний.

Однак у цілому «Приват» зробив потужний ривок уперед. Тепер він, окрім практично повного контролю над сировинною базою — Марганецьким та Орджонікідзевським ГЗК, контролює приблизно 44% випуску в Україні феросплавів. Такий прорив поставив весь феросплавний ринок країни під реальну загрозу монополізації однією структурою, що негативно сприйняли інші бізнес-групи.

У приватівських структур — слава дуже агресивних загарбників, які легко йдуть на конфлікти. Впродовж останніх кількох років війна на НЗФ була для них усього лише одним із фронтів. Можна згадати ще й Південний ГЗК, і Петрівку або Дзержинку, і Північний ГЗК, де й зараз триває сутичка з Олександром Ярославським. З бойовим досвідом у цієї групи акціонерів усе гаразд...

Що стосується феросплавів, то ще не забулося, як 1998—1999 років саме обмеження поставок на ЗФЗ із Марганецького ГЗК підкосило тодішнє керівництво заводу на чолі з В’ячеславом Гавриловим і призвело до його усунення. Тоді на завод під гуркіт канонади переможно зайшов Український кредитний банк взагалі і його радник з корпоративного управління Костянтин Григоришин зокрема. Група, звісно, інша, та й часи змінилися. Але що в житті не повторювалося! Не випадково ІСД так цікавиться проектами реанімації запорізького Степногірського ГЗК: з погляду надійності поставок, з огляду на українські реалії, запас кишеню не тягне.

Навколо цього проекту знову заворушилися. Влітку, після приходу на СЗФ приватбанківської команди, було заявлено, що Степногірськ їй не цікавий. Але в Донецька інтерес залишився. Як і в обладміністрації, яку не тішить місто-привид поруч із затопленою шахтою...

Поки що розстановка сил на ринку досить рівна: 56% виплавки феросплавів контролюють «Інтерпайп» (НЗФ), 44% (ЗФЗ, СЗФ) — інша група. При цьому позиції «Привату» видаються трохи стійкішими (якщо він, звісно, остаточно не розсвариться з акціонерами ЗФЗ).

Ключовий пакет на НЗФ залишається державним. Однак восени 2004 року у банку «Кредит-Дніпро» спливає термін управління об’єктом, тож цілком очевидно, що пакет на той час має бути проданий. Нинішня команда управлінців у цілому влаштовувала і Київ, і Дніпропетровськ — у «пінчуківської групи» досить непогана репутація.

Наприкінці грудня уряд ухвалив принципове рішення про продаж блокуючого пакета і став виробляти умови. Роль ФДМ при узгодженні умов угоди була, радше, консультативною. Остаточні умови затверджувалися розпорядженням КМ від 24 лютого 2003 року «Про узгодження умов проведення конкурсу з продажу пакета акцій ВАТ «Нікопольський завод феросплавів». Між іншим, один із пунктів мав цілком дивовижну властивість: він одночасно максимально ускладнював життя низці претендентів і майже скрупульозно виконував побажання Президента стосовно того, що країні годилося б знати своїх героїв. Річ у тім, що коли товариства анонімних алкоголіків досить поширені на планеті, то Україна незабаром ризикує залишитися останньою в Сонячній системі країною анонімних олігархів.

Уже давно дійшло до анекдоту — відкриває людина щось духовне й вічне, а пояснити, звідкіля взяла гроші на свій шляхетний вчинок, до пуття не може. За документами вона — просто представник якоїсь бермудсько-багамо-белізської офшорки. Тож вдячним нащадкам слід було б шанувати пам’ять не цього пана, а його «номінального» хазяїна — містера Джонса, Сміта, Бенджаміна тощо. Проте, хоч як дивно, меценатом уперто обзивають саме цього представника...

Номінально власниками донбаських, дніпропетровських і запорізьких меткомбінатів є майже чотири сотні офшорок. Проте ніякої навали нерезидентів у дні зборів акціонерів не спостерігається. Чартерними рейсами прибувають прості українські чи, на крайній випадок, російські громадяни і впевнено голосують від імені своїх далеких «власників».

Цей цирк уже трохи набриднув, у Росії він уже закінчується, та й на нас FATF позирає косо. Президент уже кілька разів обіцяв домогтися, щоб люди визнали «своє своїм». Буквально днями він навіть висловив побажання «розміщувати інформацію про підприємства, які підлягають приватизації, та їх власників на сайті Фонду держмайна України».

Загалом, це його побажання в конкурсі заздалегідь врахували. Справді, коли психологи стверджують, що анонімні алкоголіки — люди тихі й загалом безневинні, то психологія анонімного олігарха вивчена гірше. А неанонімних — зовсім мало. На сьогодні лише двоє публічно визнали, що причетні до володіння курируваними підприємствами. Першим був Віктор Пінчук. А віднедавна — і Рінат Ахметов.

Те, що при проведенні конкурсу група, котра контролює завод, опиниться в більш виграшному становищі, — факт, який навряд чи підлягає сумніву. Проте немає ніякої гарантії, що перед ясні очі конкурсної комісії вигулькне лише вона.

Коли перший заступник голови Фонду держмайна Михайло Чечетов каже, що ФДМ розраховує залучити до участі в конкурсі з продажу цього держпакета великих іноземних інвесторів — це не так уже й неймовірно. Підприємством активно цікавилися французи з компанії ERAMET GROUP. Напередодні рішення про продаж вони навіть відвідували Нікополь. До речі, за оцінкою фахівців НЗФ, саме французька компанія — один з основних конкурентів заводу на зовнішньому ринку.

Інтерес виявляли і бразильська компанія CVRD, і південноафриканська ВНР. Щоправда, для закордонних буржуїв стислі терміни конкурсу можуть виявитися перешкодою, але росіяни звичні й не до такого. Зокрема у Фонді держмайна згадували російський Челябінський металургійний комбінат (холдинг «Аріант» Олександра Арістова) і ВАТ «Ковальські феросплави» (група МДМ), і це теж не настільки вже неймовірний варіант. До речі, попри те, що основні активи приватівської групи виведені на офшорні компанії, її участь, але через посередника, теж можлива.

Мотивуючи позицію Кабінету міністрів щодо цієї приватизації, у ФДМ заявили: Київ цікавить не так ціна, як можливість ефективного управління заводом.

Природно, колишніх партнерів «Інтерпайпу» нові умови конкурсу не влаштовують. Зокрема заступник голови правління ВАТ «Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат» зазначив, що «час покаже, чи погодяться учасники приватизаційного процесу з НЗФ із прогнозом голови Фонду держмайна Олександра Бондаря щодо перспектив цього конкурсу». Втім, поки що ГЗК й інші «приватівські» структури подають заявки на конкурс, а якщо їх відсіють — обіцяють подати до суду.

Не виключено, що стриманості посприяє і конфлікт на тому ж таки Орджонікідзевському ГЗК, який спалахнув в лютому. 20 лютого Дніпропетровський господарський суд визнав недійсним рішення зборів акціонерів «ОГЗК» від 4 серпня 2000 року про проведення другої емісії акцій. Цією емісією статутний фонд збільшувався майже втричі, до 180 млн. грн. Із заявою про її скасування виступила скромна американська компанія Blumberg Industries. Саме вона зрештою виявилася власником 25-відсоткового пакета ГЗК, проданого навесні 2000 року «Українськими поліметалами». Однак придбати акції другої емісії так і не змогла.

За версією керівництва ГЗК, «при проведенні другої емісії Blumberg Industries, LLC подала заявку на придбання пакета пропорційно своїй частці у статутному фонді, проте в зазначений термін грошей не переказала, і ці акції було продано іншим інвесторам, а частка компанії в АТ зменшилася».

Однак пізніше Blumberg усе ж таки знайшов привід для позову про скасування емісії. Юридичний відділ ГЗК припустився відвертого ляпу, опублікувавши оголошення про підписку на акції не за 45 днів (як годиться за законом), а за 44. Учепившись за це цілком очевидне порушення, американська компанія почала боротьбу. При цьому у разі скасування зависає і рішення про проведення четвертої емісії — ще 184 млн. грн. Сумарно під загрозою опиняються вкладення на більш як 306 млн. грн. Щоправда, розмови про те, що це збанкрутить комбінат, не дуже переконливі: акції викупили дружні офшори. Та однак ситуація неприємна.

І не треба апелювати до того, що в Нікополі акціонерів чудової компанії зі Штатів навіть не бачили. Може, це справді так. Але вже в Дніпропетровську напевно знайдуться люди, котрі і бачили, і навіть розмовляли з її реальними акціонерами. Та й узагалі, за певних умов конфлікт, можливо, згасне сам собою. Саме в березні визначиться, яким чином. Підсумки конкурсу щодо НФЗ буде підбито 29 березня. Оскільки це субота, то результати стануть відомі більшості українців наступного робочого дня — 1 квітня. Тоді хтось і посміється…

Довідка

Умови конкурсу з продажу 25% акцій НЗФ, оголошеного 25 лютого ц.р.

Стартова ціна продажу 25-відсоткового пакета — 53,08 млн. грн.

Переможець конкурсу отримає право на управління залишеними в держвласності 25% акцій, а також першочергове право їх викупу у разі продажу.

Покупець має забезпечити обсяги реалізації продукції, визначені зобов’язаннями з ефективного управління закріпленим у держвласності пакетом акцій ВАТ, а також витрати на охорону праці в розмірі не менше 0,5% суми реалізованої продукції.

Відповідно до додаткових умов конкурсу, претендент на пакет має як мінімум три роки здійснювати ефективне управління (на основі права власності або за договором доручення) контрольним пакетом акцій підприємства, що виробляє 350 тис. тонн електроферосплавів на рік.