«ЕНЕРГОСТАНДАРТНА» ПРИВАТИЗАЦІЯ

Незадовго до виборів Президент України зробив цікаву заяву. Результати приватизації взагалі, і в енергетиці зокрема, було оцінено дуже скептично. Виявилося, що ті ж обленерго найкраще було взагалі не продавати, і що у Франції, наприклад, всі енергокомпанії досі державні. Виступ спочатку привернув багато уваги, але незабаром у виборчих перегонах був забутий. Тим більше що анонсоване прийняття закону «Про реприватизацію» більш ніж сумнівне. Фактично новому складу парламенту, у якому буде багато бізнесменів, пропонується підпиляти сучок, на якому дехто з них сидить. Очікувати ентузіазму в цій справі, звісно, можна, але чекати доведеться дуже довго.

Та все ж заява стала етапною — цілком очевидно, що приватизації енергетики 2002 року не буде. Ну і позначилася тенденція до підбиття підсумків того, що саме принесла передача, яка вже триває шостий рік, державних енергокомпаній у приватні руки.

У принципі, перший романтичний період первинного переділу власності був однаковий у всіх галузях економіки — його основний принцип досить простий: «хто сміливий, той і з’їв». Друга аксіома ще простіша: у держави корисного барахла багато, а управляти ним вона не вміє. У принципі, обидві передумови були вірними.

Коли 1996 року починалася приватизація обленерго, Міненерго раптом здалося, що зараз в енергетику прийдуть великі західні фірми і завалять його і її грошима. Втім, прогнозування зниклого нині міністерства завжди викликали великі сумніви. Тож і цього разу все вийшло трішечки інакше.

Дійсно, майже всі продані 1998 року енергокомпанії купили іноземні фірми. Ось тільки розташовувалися вони часто-густо в офшорних територіях, а їхні повноважні представники мали або українське, або російське громадянство. Винятком стала хіба що луганська енергокомпанія, чесно куплена заснованим трьома українськими громадянами ТОВ «Верона+». Втім, і за іншими реальні дійові особи проглядалися цілком чітко.

Групі, котра створювалася навколо ЗАТ «Фінанси і кредит», окрім Луганська, дісталася ще й Одеса. Інші п’ять обленерго пішли під контроль так званого Інвестиційного пулу... І саме «пулівська» приватизація і є еталонною «зразка 1998 року» — і коли її хвалять чи лають, то мають на увазі саме цю групу.

Інтереси пулу спочатку представляв кіпрський офшор «Корт Холдинг», який засвітився у знаменитому листі до Валерія Пустовойтенка. Щоправда, по закінченні приватизації п’яти енергокомпаній формально пул припинив існування — серія перепродажів (основний принцип — менше 10%) розпорошила пакети у всіх п’яти обленерго. І тепер їхніми акціонерами є група дрібних офшорів. Спробам АМК офіційно дізнатися, хто стоїть за покупцями, ще на самісінькому початку було грамотно покладено край. Зараз майже завершено переведення акцій на номінального тримача — Міжрегіональну фондову спілку. Після цього структура власності стає майже непрозорою.

Реально нічого не змінилося, акціонери дружно продовжували вести «узгоджену політику». Та й склад спостережних рад приватизованих обленерго не дуже змінювався. Майже одні й ті ж люди переміщалися з однієї компанії в іншу. Бували навіть випадки, коли, приміром, Ярослав Філатов і Олександр Сагура очолювали спостережні ради відразу двох обленерго; або делегований у «Херсонобленерго» голова правління якийсь час продовжував очолювати і «Сумиобленерго». І загалом тісні зв’язки власників цих енергокомпаній не дуже й приховувалися. Досить почитати документи різних обленерго, які явно писалися в одному місці.

Після того як власті вирішили, що офшорна приватизація — це не дуже добре, було зроблено і кроки до виходу у світ. Першим кроком до легалізації стало створення солідного консорціуму «Металургія», з активами близько 3 млрд. грн. До нього увійшли приватизовані групою підприємства металургії, «Полтаваобленерго» і банк «Зевс» (нині «БІГ-Енергія»). Контрольний пакет банку цілком офіційно належить тим же приватизованим обленерго і підприємствам, що входять у цю ж групу.

За першим етапом був і другий. На початку 2001 року в Антимонопольному комітеті було цілком офіційно отримано дозвіл на переведення акцій, що належать дев’яти офшорам, в управління одному, який часто миготить у списках українських підприємств — Palladium. При цьому декларувалося, що в сумі ці акціонери володіють акціями 16 обленерго, у тому числі п’ятьма контрольними і трьома блокуючими пакетами.

Щодо блокуючих пакетів, було виявлено похвальну скромність. Фактично їх п’ять. І в двох компаніях, «Кіровоградобленерго» і «Тернопільобленерго», їхній пакет перевищує 40%, що дає можливість узагалі блокувати проведення зборів. Великий, близько 34%, пакет у зовні державному «Запоріжжяобленерго», і близько 28% — у Херсоні. У «Миколаївобленерго» акцій трохи менше — 24%, однак з урахуванням узятих в управління 4% цей недолік теж усувається.

Реальним керівником групи є голова спостережної ради «Сумиобленерго», Запорізького феросплавного, член спостережної ради АТ «Дніпроспецсталі» Костянтин Іванович Григоришин. Попри молодість (має 36 років), його роль в історії української енергетики останнього десятиліття XX століття значніша, аніж роль більшості українських міністрів.

Починати йому доводилося практично з нуля. Хоча початок 90-х років, коли нікому не був відомий випускник Московського фізико-технічного інституту, громадянин Росії, Костя Григоришин, був унікальним часом. Країна була ще не бідною — це станеться опісля. А тоді гроші від розваленої імперії «валялися» хіба що не на тротуарах. Треба було лише вміти їх підняти. Навіть численні недоброзичливці визнають це вміння за Костянтином Івановичем. А основним його достоїнством, мабуть, є, рідкісне вміння домовлятися і знаходити компроміси. Іноді йому вдавалося єднати в роботі людей, які, м’яко кажучи, терпіти не могли один одного.

Чим тільки займалися спочатку: і бензином, і сільським господарством. Потім вийшли на феросплави, а через них — на золоту жилу — до розрахунків за атомне паливо. У середині 90-х років свіже атомне паливо українським АЕС мало діставатися задарма. Однак із вивозом відпрацьованого палива і поставками комплектуючих були проблеми. Тоді Григоришин та його російські партнери і змогли запропонувати реальну схему розрахунків. І справа пішла. На АЕС уперше заговорили про раніше нікому не відоме московське ЗАТ «Созидание» і про дружні йому компанії. І якщо в Москві його очолював майже невідомий в Україні Михайло Соболєв, то в Україні ЗАТ представляв Григоришин. Оскільки основною атомною станцією України є Запорізька, то саме цей регіон і став базовим. Оплата йшла бартером (феросплавами, сталлю тощо). Там же знаходилися і підприємства, продукція яких йшла за схемами. Спочатку з ними просто працювали, а потім вирішили поступово приватизувати. Не випадково, напевно, серед менеджерів приватизованих обленерго тих, хто так багато працював у запорізькій European Trading Group?

Самі угоди були майже ідеально «вилизані» юридично й в умовах нормального ринку особливих заперечень не викликали б. Втім, тоді б не було й необхідності в посереднику для розрахунків АЕС, які мали номінальну рентабельність 100%. В українських же умовах це було фантастично вигідно саме оператору схеми: валютна доходність операцій сягала 300%.

Природно, щойно почали виникати великі гроші, відразу з’явилося багато бажаючих взяти участь у їхньому розподілі. Частину бажаючих вдавалося відсікати, а з деким... Загалом, життя є життя. Тим більше молоді й енергійні менеджери спочатку не мали хоч скількись серйозного прикриття. У них були корисні зв’язки на місцях, у Москві, Новосибірську, Казахстані. Але цього явно бракувало. Проте незабаром вдалося налагодити стосунки з групою Павла Лазаренка, яка швидко йшла угору. Та якщо спочатку це серйозно полегшило бізнес, то потім... Павло Іванович із міцного господарника-орденоносця раптово перетворився на «ворога народу №1», і всіх, хто був із ним пов’язаний, почали «перевіряти на розрив». Хоча основний удар припав на ЄЕСУ, свою частку «подарунків» отримав і Григоришин. «Атомний бізнес» у групи практично забрали. Однак вони вистояли і навіть зміцнили свої позиції.

Знайшовся і новий бізнес-партнер: ними стали швидко набираючі вагу бізнесмени, близькі до зростаючої фракції СДПУ(о). Нові проекти довелося проводити вже з ними...

Взагалі співробітництво приносило цілком реальні вигоди, дозволивши, приміром, отримати той же Запорізький феросплавний завод. Природно, був і зворотний потік: «Український кредитний банк» непогано заробив на обслуговуванні рахунків обленерго, беручи участь у «заліку століття» на 650 млн. грн.

Та все ж ці відносини ніколи не виходили за рамки бізнес-партнерства. Тож чутки про «обленерго Суркіса» перебільшені. Та й на минулих виборах люди з групи йшли не за списками есдеків, а в лавах «яблучно-ананасної» партії.

З початком масової приватизації група активно брала участь у великих і малих конкурсах: скуповувалися об’єкти машинобудування, металургії, переробні підприємства АПК. Відбувся успішний вихід на «Енергоринок». Взявши участь у дев’яти конкурсах (і витративши понад 100 млн. дол.), вони скрізь здобули перемогу. Щоправда, два обленерго, «Миколаїв-» і «Чернівціобленерго», уряд їм не віддав. Та все одно з цього моменту група стала потужною силою в українській енергетиці.

Всупереч моторошним верескам Міненерго про відсутність досвіду роботи і про те, що вони «укладуть» енергокомпанії, нічого подібного не сталося. Навпаки, їхня робота стала вигідно виглядати на тлі державних обленерго. Та й не дивно, на останніх «тисли» забагато груп впливу.

На відміну від державних, приватники фінансове питання налагодили дуже непогано. Відключаючи неплатників, вони швидко навели лад у компаніях, різко збільшили платіжну дисципліну і збір «живих» грошей зі споживачів. При цьому споживачам, які дуже розслабилися, чітко сказали: будете платити. І не «фантиками», а грошима. Якщо ж хочете платити продукцією, — немає проблем, платіть, але втричі дорожче...

Ось тільки випускати «вибиті» у нелегкій боротьбі зі споживача грошові знаки енергоакціонери не квапилися. У взаєминах із «Енергоринком» вони поводилися з точністю до навпаки, голосно (і юридично аргументовано) стверджуючи, що рідний «фантик» — законний засіб платежу. Як правило, «рідного» вдавалося прилаштувати. Після чого генерація починала думати, у кого можна поцупити паливо. Адже купити його на цей папірець не можна було. Зрештою газ і вугілля одержували від держави, спалювали, постачали електроенергію і знову одержували «фантик». Фактично відбувалося перекачування бюджетних грошей у приватну компанію...

Втім, повного щастя не сталося. Прийшла Юлія Тимошенко і швидко «зіпсувала» чудові схеми.

Однак у результаті наступного протистояння «фантики» у енергоринку раптово закінчилися, треба було платити гроші. Причому відставка Тимошенко нічого не змінила: її наступники продовжували вимагати розрахунків реальними коштами. Задля справедливості зазначимо, що цьому опиралися, як могли. Було зроблено спробу (і вона з успіхом пройшла через парламент) на законодавчому рівні відновити бартерні розрахунки. Однак тепер на неї з украй жорстким формулюванням наклав вето Президент.

Звісно, працювати можна й далі, але реальні доходи скоротилися. Зараз в основному тримаються на штрафних санкціях до підприємств, які потім вкладаються у важко контрольовані проекти (на кшталт купівлі комп’ютерних програм на майже 100 млн. грн.). Однак ці лазівки досить швидко перекриваються, і лайка «що б ти жив на одну зарплату» (тобто на доходи від ліцензійної діяльності) може стати жахливо реальною. Втім, оскільки бізнес багатопрофільний, то це хоча й не приємно, але не смертельно. Володіння обленерго дає дуже непогані можливості для ефективного ведення інших рентабельних бізнесів, приміром, аграрного. Навряд чи вас у цьому разі насміляться «кинути». І, судячи з реєстрів акціонерів багатьох сільгосппідприємств, справа рухається повним ходом. Минулого року було кілька спроб поставити під контроль основних боржників — водоканали. Але реально вдалося небагато. В енергетиці, після кількаразових спроб узяти в оренду з наступним викупом кілька енергоблоків і успішної оренди Кременчуцької ТЕС, особливих зрушень поки немає. Хіба що триває скуповування акцій у дрібних акціонерів.

Між іншим, за підсумками минулого року середній рівень розрахунків по п’яти обленерго з «Енергоринком» склав майже 95% (значно вище від загальноукраїнського). А «Полтаваобленерго» і «Чернігівобленерго» і взагалі повністю розрахувалися з «Енергоринком». І той факт, що при цьому грошей вистачало ще й на «англійські програми», зайвий раз підтверджує перевага менеджменту цих компаній.

Та все ж перший, найбільш прибутковий період для групи позаду. Надалі грошики будуть діставатися дедалі важче.

Незабаром група стане цілком публічною структурою. Торік восени вже з’явилася ЗАТ «Група «Енергетичний стандарт», що мала стати керуючою компанією для вищезгаданих обленерго. За зразок взято створену РАТ «ЄЕС Росії» «Середньоволзька міжрегіональна управляюча енергетична компанія».

Як уже зазначалося, обстановка для пулу різко ускладнилася, і щоб розвиватися, доведеться широко використовувати своє знамените вміння шукати компроміси.

Коли 2001 року компанія спробувала брати участь у другій хвилі приватизації обленерго, її просто не допустили до конкурсу. Обидва її претенденти — «Полтаваобленерго» і його дочірня компанія «Полтавасільгоспенерго» — були не допущені через наявність у статутному фонді держчастки, що перевищує 25%. Справа була спірна, і група звично звернулася до суду, і (незвично) програла. Що було не дуже веселим сигналом. Єдине, чого вдалося домогтися, це зняття з конкурсу «Миколаївобленерго», де конкурс з продажу 40% акцій виграли 1998 року, і який групі так і не віддали.

А тим часом на ринок, де пул із повною підставою вважав себе кращим і найрозумнішим, почали вливатися інші потужні сили. Хоча багато ключових постатей у пулі мають російське громадянство, усе ж це радше українська група, — основні гроші було зароблено все ж в Україні. У Росії те ж «Созидание» у кращому випадку, компанія середнього розміру.

Однак за майбутнє доведеться поборотися, причому не з державою — із новими і сильними гравцями. Приміром, нині доведеться боротися за контроль над «Запорожжяобленерго», яке здавалося вже майже «своїм». Зараз це вже далеко не так очевидно. А історія з «Запоріжабразивом» показала, що гра буде дуже жорсткою. І чи вдасться зберегти контроль, ще не відомо.

Втім, вищезгадана група була, є і буде. Зокрема, вона напевно стане брати участь і в наступній хвилі приватизації. Адже досвід у неї є.