ЧИ МОЖЕ ДИРЕКТОР ПРИВАТИЗУВАТИ СВІЙ ЗАВОД?

Ажіотаж навколо акцій АТ «Крюківський вагонзавод» у Кременчуку поволі вщухає — перерозподіл відбувся. Наслідки його, з одного боку, позитивні: обіцяна стабільна робота (збільшення з травня виробництва цистерн удвічі, удосконалення пасажирського вагона, виробництво ескалаторів для метрополітену й багато іншого) і висока зарплата — 900 грн., середня в концерні на кінець минулого року. З іншого боку, колишні власники акцій, поквапившись із продажем, упіймали облизня, втративши великі суми грошей.

Почому акції в народу?

Концерн «Крюківський вагонзавод» пережило не дуже приємні часи. Старожили його пам’ятають страшний обвал 90-х років, коли фахівці «пачками» звільнялися з підприємства через затримки зарплати, а керівники скаржилися на відсутність оборотних коштів через борги державного покупця вагонів — «Укрзалізниці». А програму «Пасажирський вагон» у концерні безуспішно намагалися запустити з 1996 року. Та нарешті відбулися зміни в «Укрзалізниці», і з приходом Георгія Кірпи вона не тільки цілком розрахувалася з боргами перед концерном, а й профінансувала розробку вітчизняного пасажирського вагона. 2002 року обкатали перший пасажирський состав, і приблизно тоді ж (коли доля заводу явно перестала бути трагічною, підтвердженням чого став активний приплив нових працівників) «стартонула» кампанія зі скуповування акцій концерну.

З одного боку, купували чужаки-кияни, що їх у Кременчуку представляла компанія «Тект», з іншого — концерн на користь концерну. Принаймні так говорилося власникам акцій — фізичним особам. І не просто говорилося — «прості» акціонери одержали з відділу цінних паперів концерну письмові пропозиції продати акції по 1 грн. за штуку. Мовляв, найближчим часом акції не дорожчатимуть, а завод не повинен перейти в чужі руки. І люди несли акції. І нібито добровільно. До того ж, із часу акціонування дивіденди не виплачувалися. Та тільки ось халепа: нині за акцію дають уже не по 1 грн., а по 25—30 грн. Непередбачуваний ринок цінних паперів? Для кого?

Чий же тепер завод?

23 квітня відбулися акціонерні збори АТ «Крюківський вагонзавод», результатом яких став перерозподіл влади у керівництві, безумовно, пов’язаний із результатом скуповування акцій. Голова правління АТ — президент концерну — генеральний директор («три в одному») Володимир Приходько став «два в одному» — головою спостережної ради та президентом концерну. До спостережної ради також увійшли Павло Приходько (син, очолює представництво концерну в Росії), представник дружньої групи акціонерів концерну. Раніше орган, очолюваний нині паном Приходько, називався радою АТ й не мав таких повноважень, які тепер закріплено у статуті. Зокрема всі експортні, комерційні, фінансові, інвестиційні питання — у компетенції спостережної ради, яка призначає і голову правління — директора АТ. На нього покладено функції оперативного керівництва. Раніше посада була виборною. Новим головою правління став Леонід Назаренко (колишній голова правління ХК «АвтоКрАЗ» і не вагонобудівник за фахом — закінчив автодорожній інститут).

Тепер стосовно розподілу акцій. У розпал процесу скуповування газета «Кременчугский ТелеграфЪ», посилаючись на «Інформацію про осіб, що володіють 5% та більше акцій емітенту» (за даними за 2001 рік) опублікувала інформацію, згідно з якою на той момент родині Приходька належало 35% акцій, а концернові — 6,68%. Реакцією керівництва концерну, насамперед в особі Приходька, стало подальше засекречення інформації про контрольний пакет (див. інтерв’ю нижче). Проте, знаючи принципи формування спостережної ради — від кількості представлених акцій, — можна припустити, що найбільший пакет контролює сім’я Приходьків.

Виступаючи перед управлінським активом, В.Приходько сказав про «додаткову кількість акціонерів — тих, кого ми чекали, і тих, кого не чекали». До очікуваних партнерів потрапила київська група, якій належить банк «Форум» і контрольний пакет акцій сталеливарного заводу. До неочікуваних — російська компанія «Дедал», яка займається метробудуванням і викликає певні побоювання у В.Приходька. Принаймні у виступі він назвав пакет (6—8%, за його словами) «витратами, які ми з вами прогавили, сидячи вдома».

Утім, хто такі «ми»? Напевно, не один акціонер «кусає лікті» через продані за безцінь акції. Далекоглядності В.Приходька можна позаздрити. Можливо, наївно розраховувати на чесну гру на ринку цінних паперів?

Проте є й інші приклади, у тому ж таки Кременчуку. Років зо два тому, коли «МТ-банк» почав скуповувати акції заводу «Кредмаш», актив підприємства розгорнув політику неприйняття «чужинців» і закликав працівників-акціонерів або не продавати акцій узагалі, або продавати заводові. Різниця в підходах — очевидна. При цьому з керівного середовища долинає відлуння невдоволення тим, що навіть «верхівці» концерну акцій не дісталося. У цьому світлі призначення директором заводу Леоніда Назаренка, який працює в концерні лише один рік, — теж далекоглядність Приходька-батька. За його словами, на посаду голови правління було три кандидатури: «Вирішили, щоб нікого не образити, поставити начальника «не зі своїх корінних». Пан Назаренко обійняв посаду директора з виробництва вагонзаводу після відставки на КрАЗі, яка не видавалася дуже добровільною. Можливо, його чеснот просто не оцінили на попередньому місці роботи. Але ймовірно й те, що за нинішнього розкладу Володимиру Приходьку було легше довірити оперативне керівництво підприємством людині, котра певною мірою йому зобов’язана. Тим паче що «корінна» верхівка похитнулася — із посади пішов технічний директор.

Президент концерну Володимир Приходько: «Ми будемо промислово-фінансовою групою»

— Володимире Івановичу, розкажіть докладніше про ваших нових партнерів-акціонерів.

— Це та сама група акціонерів, що володіє контрольним пакетом акцій Кременчуцького сталеливарного заводу. Ми зрозуміли: поодинці в цьому світі не прожити. У плани правління й концерну входило налагодження корпоративних відносин із якоюсь із промислових або фінансово-промислових груп. По-перше, сталеливарний — наш сусід (територіально). По-друге, ми пов’язані виробничим процесом (можливість одержання на місці найдешевшого литва). З обох боків є бажання співпрацювати. Наші нові партнери усвідомлюють, із ким і з чим вони мають справу, не належать до розряду тих, хто висмоктує соки.

Стосовно розміщення пакетів акцій, то це таємниця за сімома печатками. Ми з нашими партнерами вжили певних заходів, аби тему розміщення пакетів акцій було виключено з обговорення. Можу сказати одне: пакети розподілено так, що рада і правління можуть бути впевнені — сьогодні не існує нічого, крім форс-мажорних обставин, що могло б змінити економічну політику АТ. Завод передається під керівництво нового правління в хороший час. Немає ніяких підстав вважати, що «підсунули дохлу кішку». За радою залишаються всі найважливіші напрями — комерційна, фінансова й інвестиційна політика. Це не узурпація влади, а координація її, ухвалення спільних рішень, а не таких, які критикуватиме рада.

— У раді два прізвища Приходько...

— Два! А що в цьому поганого?

— Ви говорили про свою мрію придбати певний пакет акцій. Мрія збулася?

— Ну! (Сміх!)

— У вас блокуючий пакет?

— У мене вже акцій немає, я з ними розлучився на користь тих, хто потім не буде мене підставляти. Йдеться не про людей. Є певні прийоми, які виключають людей із гри.

— А ким є російські акціонери? Чому ви сказали, буцімто щось ви прогавили?

— Скажемо так, це «підібрана» російською групою пачка акцій, яка з якихось причин не зацікавила українських покупців. Та підібрана, попри це, не випадково. Вони теж будують якісь плани — не тільки комерційні, а й, можливо, більш експансіоністські. Це група Потаніна — одна з найбільших фінансово-промислових груп Росії, акули російського бізнесу, наймогутніші. Можливо, в інший час і можна було б їм голову на плече схилити. А загалом надійшло 16 пропозицій стати компаньйонами протягом останніх чотирьох місяців, причому від дуже шанованих людей.

— Є пропозиції, а є нав’язування пропозицій. Група зі сталезаводу — це вимушений крок?

— Ніяких пропозицій, до речі, з боку сталезаводу не було. Ми самі їм не те що запропонували, а, в принципі, вели переговори кілька років тому... Майже ні про що. Але повернулися до цієї теми, коли побачили, що тут з’явився партнер.

— Можливо, ваше об’єднання — це початок промислової групи?

— А чом би й ні? Ми, приміром, думали свого часу створювати свій банк, а тепер — немає потреби. З’явилася компанія з банком. Ми, звісно, будемо фінансово-промисловою групою. По суті, вона вже є. Учасники капіталу фінансово об’єднані спільною метою. Навіщо тримати рахунки в чужому банку? Навіщо купувати литво в Росії, якщо можна купити у свого партнера? Ось ми й у полтавський завод «Хіммаш» життя вдихнули. Виготовлятиме нам казани й цистерни.

— А акції заводу «Хіммаш» ви купували?

— Ми пробували і ставимо перед собою таку мету, але, думаю, з цього нічого не вийде — спізнилися. Тепер вони дорого себе оцінюють. Разом із ними вийшла б чудова група.

— Що ви скажете про своїх конкурентів і політику стосовно них?

— Маріупольський, Дніпродзержинський, Стахановський заводи — дуже хороші колективи. Політика — там, де можна, консолідуватися, приміром у питаннях цін, експорту. Там, де не вистачає місця, — штовхатися ліктями. Найпотужніший конкурент — маріупольський «Азовмаш», він нам завдає клопоту і, до речі, не хоче блокуватися. А решта заводів, гадаю, вже нинішнього року асоціативно виступатимуть на ринку продажів. Росія має асоціацію, Україна — ні, це неправильно.

— Чи можна чекати об’єднання капіталів вагонобудівних заводів?

— Гадаю, цього не буде. Хіба що хтось когось «проковтне»... Але нині господарі є скрізь.

— Декілька слів про експорт.

— Експорт як був, так і залишився — 60%. Основні партнери — Росія, Литва, Казахстан, Естонія. З далекого зарубіжжя — Іран, Франція, Німеччина, Норвегія, Данія, Канада. Наразі йдеться про розвиток експортних продажів метрополітенів і рейсових автобусів. Монопольний продаж українській дорозі — небезпечне заняття. Треба торгувати з різними партнерами. Цей принцип свого часу нас врятував.