Чотири галузі знищили. Які на черзі?

На межі вимирання в Україні опинилися льонарство, вівчарство, хмелярство і тютюнництво. За нинішньої аграрної політики цей перелік може невдовзі значно зрости.

За останні 20 років, при переході від планово-регульованої економіки до ринкової, відбулися істотні зміни як у галузевій структурі сільського господарства, так і в тенденціях змін у розвитку окремих галузей. Зокрема, у структурі валової продукції агросектора знач­но (з 54 до 40%) знизилася питома вага тваринницької продукції.

Особливо слід наголосити на різкій диференціації в темпах розвитку окремих галузей сільського господарства (див. рис.). При цьому можна виокремити чотири групи галузей:

- перша: ті, що значно перевищили фактичний рівень виробництва 1986-1990 років. Сюди входять тільки олійні культури - соняшник, ріпак і соя, виробництво продукції з яких зросло, відповідно, в 2,2; 14 та 11 разів;

- друга: після певного спаду практично відновлено рівень виробництва 1986-1990 років картоплі, овочів, зерна, м’яса птиці та яєць;

- третя: різко (в два-три рази) зменшилося виробництво плодів і ягід, винограду, цукрових буряків, молока, яловичини, свинини;

- четверта: ті, що практично знищені, - льонарство, хмелярство, тютюнництво і вівчарство, виробництво продукції яких в 2000-2010 роках проти 1989-1990-х становило, відповідно, всього 3, 15, 2 і 13%.

На противагу переможним реляціям наших урядовців, які наголошують на успіхах у виробництві та особливо експорті продукції олійних і зернових культур, жодного слова не говорячи про галузі третьої і, не дай Боже, четвертої групи, зупинимось якраз на останніх. Зокрема на причинах їх занепаду і перспективах розвитку.

Основними причинами різкої диференціації темпів розвитку окремих галузей є, по-перше, велика різниця в рівнях їх рентабельності. Так, усі галузі, що входять до першої й другої груп, - рентабельні і навіть високорентабельні. І, навпаки, всі галузі, що мають індекс виробництва за 20 років менш як 30%, - стабільно збиткові (34-79% збитковості).

По-друге, інституційні прорахунки державних органів влади. Розглянемо це на прикладі галузей четвертої групи, де яскраво видно, що саме ці прорахунки призвели до того, що в Україні різко впав попит на вітчизняні льон, вовну, хміль і тютюн та, як наслідок, зменшилось їх виробництво. До таких інституційних прорахунків слід віднести:

- запровадження в Україні давальницьких схем, за якими працюють майже 80% підприємств легкої промисловості. З часом виявилося, що рятуючи одну галузь - швейну промисловість, практично знищили льонарство та вівчарство, продукція яких стала незатребуваною, а також підприємства первинної переробки льону і вовни, текстильну промисловість;

- засилля імпорту товарів легкої промисловості, нелегальний імпорт і секонд-хенд. Обсяги імпорту секонд-хенду текстильних виробів утричі перевищують обсяги вітчизняного виробництва одягу;

Чотири галузі знищили. Які на черзі?

- незахищеність вітчизняного товаровиробника через недосконалу митну політику держави. Наприклад, на початку 90-х років минулого століття відсутність ввізного мита призвела до того, що імпортний хміль практично повністю витіснив вітчизняний. За останні роки 75-80% потреби в шишках хмелю забезпечує імпорт;

- недостатня порівняно з розвиненими країнами державна підтримка сільського господарства.

Таким чином, льонарство, вівчарство, хмелярство і тютюнництво, а з ними і підприємства первинної переробки льону та вовни і текстильної промисловості перебувають на межі повного знищення. І якщо аграрна політика держави буде й надалі злочинно бездіяльною, до цієї межі наблизяться і галузі, що перебувають нині у третій групі, виробляючи молоко, яловичину, свинину, плоди та ягоди. Виробництво цієї продукції нині становить усього 27-55% від рівня 1986-1990 років, а рівень споживання на душу населення - лише 30-53% порівняно з науково обгрунтованими нормами.

Однією з головних причин занепаду галузей, що віднесені до третьої групи, є, як і для четвертої групи, дуже низька державна підтримка, що, до того ж, значно скоротилася в останні роки. Тому з упевненістю можна прогнозувати подальше зменшення поголів’я худоби. Адже призводить до цього не тільки брак фінансування, а й недолуга аграрна політика уряду та законодавців щодо стимулювання розвитку тваринництва загалом.

Розглянемо це на прикладі одного з господарств, яке ще зберегло традиційну для Лісостепу України галузеву структуру, - кооперативу «Пере­мога» Кагарлицького району на Київщині, де в структурі товарної продукції тваринництво займає 74%, цукрові буряки - 6%, соняшник - 3%, зернові - 15% (тоді як у більшості господарств домінують зернові та олійні культури). Зокрема кооператив утримує 500 корів, реалізував у середньому за 2008-2010 роки 2,8 тис. тонн молока, одержував 5,8 млн. грн. виручки. Крім того, отримував ще й від переробних підприємств 1,5 млн. грн. повернення ПДВ за молоко і 230 тис. грн. - за м’ясо. Ці кошти дали змогу підприємству реконструювати молочний комплекс: перевести на безприв’язне утримання корів, на доїння у доїльному залі і т.ін. Крім того, надходячи рівномірно протягом року, ці кошти допомагають обходитися без кредитів, забезпечуючи селян роботою і заробітком.

Однак усе змінилося торік: підприємство, як і тисячі інших, не одержало ні копійки державної підтримки. Новий порядок передбачає акумулювання цих коштів у спеціальному фонді держбюджету, і чиновник на свій суб’єктивний розсуд може спрямовувати їх на будівництво нових тваринницьких комплексів «потрібним» людям за відповідні «відкоти». А при попередній системі все обходилося без чиновника: система діяла в автоматичному режимі на рівні двох підприємств - виробника і переробника молока й м’яса.

Ще однією причиною занепаду є необґрунтовано високі обсяги імпорту м’яса, молочних продуктів і плодів (до того ж низької якості), які в 2010 році становили, відповідно, 19, 3 і 53% від власного виробництва.

Проблему загострює ще й те, що більш як 80% молока, яловичини, свинини, плодів та ягід виробляють особисті господарства населення. Водно­час в останні роки намітилася чітка тенденція зменшення поголів’я худоби у цій категорії господарств, що пояснюється збільшенням віку селян.

На особливу увагу заслуговує регіональний аспект цієї проблеми. Якщо підприємства Лісостепу і Степу ще можуть зводити кінці з кінцями за рахунок виробництва ефективних видів продукції (зерна, олійних, овочів, продукції птахівництва тощо), то поліські господарства основні доходи і прибутки раніше отримували за рахунок трьох галузей - льонарства, картоплярства і молочного скотарства, для розвитку яких тут ідеальні умови. Але всі вони сьогодні у глибокій кризі.

Де ж вихід? Насамперед там, як це буває у житті, - де «вхід»: треба детально вивчити перелічені вище причини занепаду галузей четвертої та третьої груп і ліквідувати їх. Крім того, ще можливо врятувати і відродити зазначені галузі: існують спеціалісти і робітники, які зберігають багатовікові традиції виробництва в кожній із цих сфер. До того ж Україна має дуже сприятливі природно-кліматичні умови для їх розвитку.

І, нарешті, треба вивчити та ефективно використовувати досвід розвинених країн, які посідають перші місця в світі з експорту сільськогосподарської продукції та продуктів харчування (і в яких, як і в Україні, додатне торговельне сальдо за цими товарами). До них належать США із сумою річного експорту 101 млрд. дол. (2009 рік), або 246 дол. у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь; Нідерланди - відповідно, 64 млрд. і 38900 (!) дол., Франція - 58 млрд. і 1959 дол., Бразилія - 53 млрд. і 201 дол., Бельгія - 36 млрд. і 26350 дол. Україна посідає 25-те місце з 9,4 млрд. і 228 дол., Росія - 27-ме з 7,5 млрд. і 35 дол.

Особливо корисний для України дос­від Франції, Нідерландів і Бельгії, причому як за обсягами експорту, так і за його структурою. Наприклад, площа сільськогосподарських угідь Нідер­ландів становить усього 1,9 млн. га проти 41 млн. в Україні. При цьому Ні­дер­ланди експортують продукції у сім-вісім разів більше, ніж вітчизняні виробники. Слабкою стороною структури експорту агропродовольчого комплексу України є її обмежений асортимент. Україна продає на зовнішніх ринках в основному рослинницьку продукцію (понад 63% експорту сільськогосподарської продукції та продуктів харчування в 2008-2011 роках). Причому лише одна культура - соняшник (насіння, олія, макуха) займає понад 20% загального агропродовольчого експорту. Для порівняння, на всю тваринницьку продукцію припадає лише 7% (близько 0,7 млрд. дол. у 2010 році).

Водночас усі країни з розвиненою ринковою економікою надають перевагу експорту продукції глибокої переробки, в тому числі з імпортованої сільськогосподарської сировини. Наприк­лад, у структурі експорту Нідерландів домінує тваринницька продукція (сир, інша молочна продукція, м’ясо великої рогатої худоби, птиці, свиней, готові харчові продукти тощо) на суму близько 26 млрд. дол. у середньому за останні чотири роки. А виробляється все це переважно за рахунок імпорту кормів (сої, макухи, кукурудзи, ячменю, пшениці) на суму 7 млрд. дол.

Аналіз асортименту експорту продукції Нідерландів вражає - використовується все. Так, країна експортує
харчові відходи на суму
1,9 млрд. дол., що еквівалентно 20% усього експорту продукції агропродовольчого комплексу України. Нідер­лан^­ди імпортують картоплі на 252 млн. дол., а експортують - на 677 млн. Також до останнього показника слід додати ще й експорт швидкозамороженої картоплі на суму 1,4 млрд. дол. І цей перелік можна продовжувати: продукти харчування домашніх тварин - 705 млн. дол., продукти для дітей - 406 млн. дол. і т.ін.

Усе вищезазначене дає підстави стверджувати, що Україна може і повинна, по-перше, відродити галузі четвертої і третьої груп. Про ефективність їх розвитку переконливо свідчить досвід країн Західної Європи, де збільшується виробництво льону-довгунцю і вовни, молока, м’яса і плодів. По-друге, нарощувати обсяги як виробництва, так і експорту продукції агропромислового комплексу, вдосконалювати його структуру. Це дасть змогу вирішити головні стратегічні завдання - підвищити продовольчу безпеку України шляхом досягнення рівня споживання продуктів харчування населення країни за науково обгрунтованими нормами і нарощування експортних можливостей держави.

По-третє, найбільш перспективним напрямом розвитку сільського господарства і харчової промисловості України, нарощування експортних можливостей вбачається виробництво саме високоякісної екологічно чистої продукції шляхом реалізації ідеї біологізації сільського господарства. Тож не буде перебільшенням сказати, що від правильного вибору пріоритетів сьогодні залежатиме майбутнє не тільки агропромислового комплексу, а й економіки України загалом.