Недуга хронічна і заразна Уразила НАМНУ та інші державні академії

«Лікар-легенда». «Зробив 44 тисячі операцій». «У свої 70 років видатний хірург-уролог продовжує оперувати щодня». «Американський біографічний інститут визнав його одним із найвидатніших учених світу (дослівно — «Медичний Геній України»)...»

Погортали кілька інтерв’ю в журналах із президентом Академії медичних наук України, академіком Олександром Возіановим і переконалися: ну, не лікар, а якийсь давньогрецький напівбог. Припущення про напівбога підтверджує і сам Олександр Федорович в інтерв’ю журналу «Профиль»: «Я грек за національністю, тому завжди відпочиваю тільки в Греції. Подружився з їхнім Афінським Владикою. Коли я втретє приїхав до нього, він посадив мене у свою машину, а потім каже: «Чи можеш ти згадати людей, котрі тобі робили зло?». Я згадав чотирьох. Минає три секунди — і я раптом розумію, що вони всі мертві. Владика мовчить, тільки пильно дивиться в очі, а потім каже: «От бачиш, Бог із ними упорався»...

Розуміємо, що ризикуємо стати наступними жертвами, котрі викликали на себе кару богів Олімпу. Але дуже вже хочеться побачити за звичними панегіриками істинне значення людини. Та й привід до того є першорядний — нещодавно під невсипущим керівництвом Олександра Федоровича відбулися вибори до Національної академії медичних наук України (НАМНУ). Вони викликали в колег-учених здивування, біль, обурення. І головне — безліч запитань. Та тільки, певне, кара грецьких богів невідворотно витає над членами НАМНУ. Після бурхливих одкровень при самій згадці імені шефа сміливці просили в жодному разі не називати їхніх прізвищ. Інакше, стверджували вони, ми не жильці...

* * *

В Академії медичних наук на останніх виборах 13 вересня було продемонстровано унікальну для нинішньої України систему — більшість кандидатів в академії не мали конкурентів. Вибори з... одного кандидата! Взагалі багато дивного відбувається в цій установі.

У Національній академії наук України від початку було заведено святий порядок: щоб сформувати вакансію, потрібно зібрати думки академіків, обговорити все на вчених радах інститутів. Далі відомості стікаються у відділення, там це рафінується, йде на президію. Тільки після цього оголошується рішення про конкурс. У НАМНУ все відбувається інакше — дістають папірець, зачитують текст, і палець «намісника бога на землі» — президента — показує в стелю. Мовляв, усе спущено згори. Там розпорядилися відкрити стільки-то нових вакансій за такими-то напрямами медицини. Якщо ви вважаєте, що це неправильно, звертайтеся особисто до... І знову палець багатозначно впирається в небо. Беремося припустити, що не царське це діло — обговорювати подібні питання на самісінькій горі. Але олімпійська сакральність гіпнотизує, і добре вимуштрувані члени президії не протестують.

Спробувати переконати президента академії, що це не дуже коректно і зовсім уже не відповідає академічним традиціям, навіть тим кільком вільнодумцям, які залишилися в президії, не вдається. Можна зрозуміти тих, хто не подає документів на конкурс: навіщо збирати папери, кланятися академікам, щоб вони проголосували, коли зрозуміло, що нічого не світить, окрім неприємностей.

У результаті багато видатних учених-медиків залишаються поза академією. В Україні є патофізіолог зі світовим ім’ям — членкор Олександр Рєзников. Чимось він, так би мовити, не підійшов під масть. Його помітили в НАМНУ тільки коли обрали у Велику академію. Після цього в Академії меднаук він 17 років так і ходить у членкорах. Видатний хірург і чудовий учений Петро Фомін — не член академії. Всі серйозні академії пишаються тим, що найдостойніші обов’язково стають їхніми членами. «Чому ж не обрали Фоміна?» — запитуємо в академіків. «В академії може бути тільки один великий хірург», — із хворобливо-безнадійною усмішкою відповідають наші співрозмовники...

У НАМНУ не стають академіками навіть люди, котрі зробили собі світове ім’я, розробляючи нові технології. Так, до електрозварювання живих тканин доклав руку Михайло Захараш. Біля витоків цієї великої розробки стояв Юрій Фурманов, за яким — узагалі розсип блискучих відкриттів і винаходів. Однак за нинішньої ситуації йому в цій академії нічого не світить. Поза академією Микита Маньківський — видатний невропатолог, Євген Скляренко — визначний ортопед-травматолог. Чому? На це запитання їхні колеги відповідають: «Колись понавибирали сірість, а тепер сірість плодить іще більшу сірість. Це сумний закон соціальної психології».

От перерахували кілька імен із наведених українськими медиками й одразу подумали — а як це відгукнеться їм? Імениті вчені попередили, що команда людей в академії — не хлопчики. Їхня помста може бути нещадною і впасти на голову будь-кого, хто стане на шляху...

Серед ноу-хау НАМНУ — використання навіть дуже специфічного, як на теперішній час, бюлетеня для виборів. Сьогодні загальноприйнято — під час будь-якого голосування потрібно зайти в кабінку, поставити в бюлетені галочку навпроти вподобаного кандидата. Під час виборів академіків у НАМНУ вся атмосфера виборів мимоволі підказує: не бери ручки, а відразу кидай бюлетень — кандидат же ж усього один.

Ну а якщо два кандидати на одне місце? Тут, певне, час згадати залізне сталінське правило: важливо не те, як люди голосують, а те, хто і як рахує голоси. Про те, що підозра має під собою підстави, свідчить і такий факт. Вибори призначили на жовтень, але їх чомусь терміново перенесли на 13 вересня. Знавці академічної кухні пояснили нам причину — цього дня академік С.Комісаренко відкриває Український біохімічний конгрес в Одесі і не зможе бути присутнім на виборах. А від незалежного Сергія Васильовича всього можна чекати — йому нічого не варто, як у минулі роки, зайти в кімнату лічильної комісії і змусити при ньому порахувати бюлетені. Тож краще все влаштувати так, щоб якнайменше незалежних людей опинилося подалі від добре організованих «виборів».

Мудра людина складала статут НАМНУ. Він одразу ж заклав усі сталінські наробітки: можливість контролювати вибори, особисто призначати директорів (та й інші принади ханського управління). У президента всі важелі в руках: він тримає директорів на короткому повідку, контролює вакансії, гроші академії теж у його кулаку. Хочу — дам, хочу — не дам. У відповідь — тиша, як на цвинтарі.

Слід згадати, що академічні свободи та академічні стипендії народилися не на порожньому місці. Їх колись установили, щоб в СРСР, за відсутності особистої економічної свободи, був хоча б невеличкий прошарок економічно незалежних мудреців, які могли б висловити свою думку, не боячись, що завтра їх позбавлять останнього шматка хліба. Академіки завжди це розуміли і не давали звільнити колег у важкі моменти протистояння владі. Так не вигнали з академії Андрія Сахарова. Водночас не обрали в неї з першого разу всемогутнього Трапезникова, хоча на академію тиснув ЦК. А щоб обрати ракетника Челомея, Хрущову довелося додати ледь не п’ять нових вакансій, аби дійшла черга до улюбленця Микити Сергійовича і справді великого конструктора.

* * *

Кореспонденти «Дзеркала тижня» звернулися до відомих учених і медиків із проханням відповісти на кілька запитань. Від академіків НАМНУ відразу ж отримали відмову або вимогу в жодному разі не посилатися на них, тому що Возіанов, мовляв, за першої ж нагоди (при черговому перегляді) не подовжить договорів із ними. Однак ситуацію в медичній науці погодилися обговорити професори і директори інститутів, які керують медичними та науково-дослідними установами, що не входять до системи Академії меднаук. Перше запитання — директору Інституту біохімії НАНУ академіку Сергію КОМІСАРЕНКУ:

— Сергію Васильовичу, ви дійсний член двох українських академій. Чи не могли б коротко охарактеризувати ситуацію в них?

— Я був свідком того, як на минулих виборах до Академії медичних наук підмінили урну. Раніше бюлетені роздавали. Ти брав бюлетень і одразу кидав його в урну. Тих, хто брав ручку, можна було запідозрити в тому, що вони голосують проти. Возіанов тоді зібрав 100 відсотків голосів. Я підійшов до нього після виборів і сказав: «Олександре Федоровичу, хоч би ви себе викреслили, щоб був один голос «проти». Коли йдуть вибори до Національної академії наук України, Патон завжди має якусь кількість голосів «проти». На останніх виборах, здається, 14, але це з майже 500 голосів. Вибори відбуваються справді демократично і таємно.

— А що ви скажете про епітети, якими супроводжується славослів’я на адресу Возіанова?

— У лавах медиків узагалі, а особливо в оточенні Возіанова, поширене чиношанування. Дуже часто вони повідомляють журналістам, що в іноземних виданнях їх названо «геніями світу», «великими корифеями», «найкращими дослідниками тисячоліття». При цьому посилаються на американський біографічний інститут або інститут у Кембриджі. І той і інший — комерційні підприємства, де за гроші можна купити будь-який титул і епітет. Працюючи в Англії, я відправив радника до Кембриджа. Він установив, що насправді це примітивна приманка для марнославних людей. Там за сотню фунтів можна отримати грамоту. За більшу суму отримаєш її в рамці з червоного дерева, а за ще більшу — може бути викарбувана медаль, на якій буде написано, що ти абсолютно геніальний учений. Тож хочу попередити журналістів — коли вам покажуть таке, не поспішайте захоплюватися. Це не досягнення, а діагноз.

— Колись «ДТ» надрукувало статтю про рейтинги цитування. У ній ішлося і про те, що українських медичних статей не читають за кордоном. Це викликало обурення у Возіанова. А як із цим справи сьогодні?

— Наших медичних журналів дійсно майже ніхто не читає. Вони добре видані, тому що субсидуються за рахунок реклами постачальників ліків. Але що в них читати, коли найбільші вчені залишаються за бортом академії? До вашого списку гідних кандидатів у члени НАМНУ можу додати, що сюди не потрапили, коли були живі, відомий онколог Зоя Бутенко, мікробіолог Валерій Смирнов, не потрапив із перших днів її заснування наш видатний медико-біолог Платон Костюк. Упевнений, що Пастера також не обрали б до нашої НАМНУ, пославшись на те, що він був хіміком.

— Може, Олександр Федорович просто геніальний хірург, але поганий організатор?

— Колеги Возіанова кажуть, що він слабкий хірург, хоча справді багато оперує. Це, до речі, недолік, тому що не дозволяє оперувати учням. При цьому він часто каже, що не заробляє грошей. А це неправда. У нього чітка система: скільки і за що потрібно заплатити. Він робить операції і тоді, коли без цього можна обійтися. Наприклад, аденому простати зараз видаляють без операції. Ці методи широко використовують за кордоном. Вони набагато дешевше обходяться пацієнту, швидше проводяться і менш травматичні. Однак він і сьогодні наполягає: різати, різати, різати! Втім, я не уролог. Зверніться до його колег, вони вам розкажуть більше.

Професор Едуард СТАХОВСЬКИЙ, керівник науково-дослідного відділення пластичної та реконструктивної онкоурології:

— В Інституті урології я пропрацював 27 років (з 1981-го). Починав, коли директором був Віктор Карпенко. При ньому інститут пройшов своє становлення і розвиток — було побудовано клінічний, лабораторний і нефрологічний корпуси, виконувалися найскладніші операції, спрямовані на запобігання інвалідизації хворих. Тут була одна з найсерйозніших урологічних шкіл, шанованих у Радянському Союзі. При ньому проводили регулярні з’їзди урологів, пленуми, конференції, ми впроваджували нові методи. У нашій клініці професор Карпенко вперше зробив пересадку нирки, вперше було впроваджено малотравматичні ендоскопічні методи лікування, створено нові наукові напрями — трансплантацію нирки, судинну урологію та ін. Його зняли в 1987 році. Після смерті Віктора Степановича (2003 року) нам створили такі умови, що зрештою всі працівники відділу пластичної та відновної урології написали заяви про звільнення і пішли!

Зараз в Інституті урології такого відділу немає, як немає і відділу трансплантації нирки, відділу нефрології та гемодіалізу, судинної урології. За великим рахунком — науки як такої. Тому багато проблем не вирішується, хворі стають інвалідами або після трьох-чотирьох операцій приходять до нас. Один прийшов навіть після 20 операцій. Якість урологічної допомоги погіршилася. З 1985 року не було жодного з’їзду. Урологи не обмінюються досвідом і часто не знають, як чинити в складних ситуаціях. У професії, у світі все дуже швидко змінюється, а в нас усе так само, як було в 30-ті роки. Це катастрофа для української урології та медицини в цілому.

— Віктор Карпенко пише в спогадах, що разом зі співробітниками зробив кілька десятків тисяч урологічних операцій. О.Возіанов в інтерв’ю стверджує, що зробив 45 тисяч. Справді — титан?

— По-моєму, це неправда. Взагалі він завдав такої шкоди українській медицині, що зараз це навіть неможливо виміряти.

— А як же все це могло статися?

— Певне, був час у житті нашої країни, коли такі люди могли дійти до вершин, стати Героями України…

Професор Ігор ЩЕПОТІН, директор Національного інституту раку:

— Проблема НАМН України в тому, що вона декларує супернаукові дослідження. Але вони не відомі ні нашій практичній охороні здоров’я, ні науковій спільноті за кордоном. Приміром, торік була епідемія грипу. Вона показала, що з цією проблемою у нас повний хаос. НАМН, до якої входив Інститут інфекційних хвороб, самоусунулася від її розв’язання і не дала жодних рекомендацій. Країна користувалася рекомендаціями ВООЗ.

Практично «наукові досягнення» Академії меднаук не впроваджуються навіть у тій установі, де розробляються. Вважаю, що Возіанов відкинув українську медицину років на 30 назад. У зв’язку з тим, що кращі науково-практичні інститути відійшли в його структуру, вони були вилучені з системи охорони здоров’я країни. Замість того, щоб консолідувати кращі уми в цій галузі з потребами практичної охорони здоров’я, відбувся остаточний розкол. Сьогодні незрозуміло, для чого, для яких наукових досліджень існує ця система. Реально цієї науки ми ніде не бачимо.

— З «обіймів» академіка Возіанова вирвалося кілька людей. Яка їхня доля?

— Показовий приклад — директор Центру дитячої кардіології та кардіохірургії Ілля Ємець. Порівняйте зараз стан його установи з Інститутом Амосова, що лежить у руїнах. А клініка Ємця — сучасна, європейська, зі світовим ім’ям. Подивіться на Інститут онкології, яким він був три роки тому. Тоді це була діра, куди люди боялися заходити. Зараз сюди приїжджають кращі медичні уми світу. Нещодавно тут був президент Російської академії медичних наук академік Давидов. До речі, він навіть не зустрівся з академіком Возіановим. Гадаю, це ще один привід засумніватися в істинності наукового авторитету академіка Возіанова і перейнятися запитанням: чому він обіймає посаду президента НАМНУ?..

* * *

Україна — країна академій. Їх у нас понад сто. Частина з них — національні і державні. Членство в них оплачує держава. І за українськими мірками — непогано. Тому вони швидко перетворюються на організації, що мають схильність непомірно розростатися й успішно боротися за додаткове фінансування з держбюджету. Ці академії приймають до своїх лав потрібних людей, родичів і домочадців, які лобіюють їхні інтереси. Зрештою такі заповідники сучасної «еліти» не вдасться реформувати жодній владі. І страшно навіть не те, що ці бюджетосмоктальні утворення спустошують скарбницю. Набагато страшніше, що вони стають гальмом для науки, медицини, мистецтва, права, освіти, оскільки болоту протипоказана будь-яка інноваційна ініціатива.

Мати власну державну академію подобається не лише медикам. Вона виявилася потрібною юристам, аграріям, педагогам... Нещодавно свою академію створили діячі мистецтв. Звісно, нам скажуть, що про смаки не сперечаються, але, шановні читачі, зайдіть на сайт цієї академії і спробуйте серед академіків — акторів, режисерів, мистецтвознавців — знайти відомі вам прізвища. У кращому разі ви нарахуєте з десяток імен, які не викликають у вас протесту. При цьому недавно не пройшла в академію... Ада Роговцева (!). Питається: навіщо нам, платникам податків, зі своєї кишені оплачувати ще й лежбища цих «академіків»?..

Тепер спробуймо пофантазувати про світле — у Віктора Януковича вистачило волі ліквідувати Національну екологічну академію України, хоча в нашому критичному становищі з природою вона була б не менш доречною, ніж решта. Звісно, зробити це було простіше, бо структура молода, там іще не встигли наприймати до своїх лав впливових лобістів.

Залишається сподіватися, що президенту стане волі і на більш важкий крок — відлучити від державної «крапельниці» й інші академічні новоутворення. Перетворення академій на реальні громадські організації допомогло б очистити повітря в науці. Зрештою в країні є одна справжня Національна академія наук — НАНУ, і відлучення від державної годівниці решти сприяло б зосередженню коштів в одній авторитетній організації, де справді зібрано найкращі сили країни.