Хто «замовив» Україну в придністровському врегулюванні?

Останній місяць українські ЗМІ, можливо, з чиєїсь умілої подачі розтиражували інформацію про те, що керівництва України і Росії досягли якихось секретних домовленостей щодо розподілу сфер впливу в Молдові і Придністров’ї. Результатом нібито наявності цих домовленостей є повернення Придністров’я до складу України і входження правобережної Молдови в політичну орбіту Росії.

Спочатку це мало вигляд невдалого жарту одного з БЮТівських нардепів у контексті офіційного візиту російського президента в Україну. Проте після того як зазначена тема стала предметом публікацій мінімум десятка друкованих і електронних видань, стало зрозуміло, що йдеться про сплановану інформаційну кампанію.

Контент-аналіз останніх публікацій у ЗМІ з цієї теми свідчить про те, що хтось намагається подати сценарій приєднання Придністров’я до України як оптимальний для Києва варіант розвитку подій.

Що це — зондаж можливої реакції Києва на потенційне територіальне придбання у вигляді Придністров’я, інформаційне тло для власних експансіоністських планів ряду міжнародних гравців чи чиїсь банальні бізнес-інтереси?

Варіант А — російський слід. Як уже згадував автор в одній зі своїх попередніх публікацій, у Кремлі не виключають варіанта приєднання Придністров’я до України, особливо, якщо процес політичного врегулювання конфлікту зайде в глухий кут або розвиватиметься у невигідному для російської сторони напрямі.

Не секрет, що перспективи приєднання невизнаної Придністровської республіки до Росії є не більш ніж міфом, підтримуваним передусім самим же керівництвом Придністров’я виключно з пропагандистською метою (безперечно, із мовчазної згоди Москви). Як влучно зазначив один з експертів, Придністров’я для Росії, як валіза без ручки — тягти важко, а кинути шкода.

Цілком очевидно, що Росія не погодиться на жодний варіант врегулювання придністровської проблеми, окрім так званого плану Козака, який передбачає об’єднання Молдови із збереженням домінуючого російського впливу в регіоні. Доти, поки Росія не буде впевнена у можливості вирішити придністровський конфлікт, вона підтримуватиме нинішній статус-кво у регіоні, адже для цього в Москви можливостей поки що предосить. При цьому московські стратеги чудово усвідомлюють: така лінія поведінки зрештою призведе до ерозії російських позицій впливу в регіоні, оскільки, не пропонуючи ніяких позитивних проектів для Молдови і Придністров’я, Росія ризикує віддати тут пальму першості Євросоюзу і/або Україні. З огляду на це Москва може спробувати віддати в «надійні руки» те, що не може взяти сама. Але це в перспективі, а поки що з допомогою цієї страшилки можна спробувати взяти на коротший повідець нинішню правлячу коаліцію в Молдові, з якою у Москви складаються далеко не теплі відносини.

Не можна також виключати, що нинішня інформаційна кампанія в українських ЗМІ має на меті трохи настрашити європейських партнерів, разом з якими (у рамках комісії Росія — ЄС із питань зовнішньої політики і безпеки на рівні глав зовнішньополітичних відомств) Москва сподівається зрушити з мертвої точки придністровське питання. Можливий розрахунок переконати ЄС: вирішення придністровської проблеми на основі плану Козака є кращим варіантом, ніж приєднання невизнаної території до України, яка нібито не проти повернути свої історичні території.

Варіант Б — секретна дипломатія Бухареста. Хоч яким парадоксальним це видається, інтереси Росії і Румунії в придністровському врегулюванні значною мірою збігаються. Цей спільний російсько-румунський інтерес був оприлюднений у 2004 році російським експертом Станіславом Бєлковським, до речі, під час його прес-конференції на території Румунії, і полягав у необхідності повернення всіма зацікавленими гравцями своїх історичних земель. Зокрема Правобережна Молдова, Південна Бессарабія і Північна Буковина нібито мають відійти до складу Румунії, Україна може розраховувати на повернення Придністров’я, а Росія, таким чином, поверне Крим. Румунська владна еліта тоді досить позитивно оцінила ідеї С.Бєлковського, оскільки вони цілком лягали в рамки великорумунських шовіністичних проектів на кшталт концепції «Великої Румунії». Зазначена риторика дотепер залишається досить популярною в румунському суспільстві, навіть незважаючи на вступ Румунії в ЄС і НАТО.

Найцікавіше, що недавні повідомлення в ЗМІ щодо наявності якихось російсько-українських секретних домовленостей стосовно Молдови і Придністров’я є не чим іншим, як модифікованою формою ідей С.Бєлковського, що так сподобалися в Румунії.

Не можна виключити можливість того, що румунська таємна дипломатія кричатиме «Тримай злодія!», указуючи на Київ і Москву, при цьому виправдовуючи своє дедалі активніше втручання у внутрішні справи Молдови. Про те, що сьогоднішня правляча команда в Кишиневі багато в чому орієнтована саме на Бухарест, не говорить, напевно, тільки лінивий. Через кілька місяців Молдову чекають дострокові парламентські і президентські вибори. Отже, Бухарест усіма силами спробує втримати при владі в Кишиневі лояльні йому правоцентристські сили у вигляді в.о. президента Молдови Міхая Гімпу і прем’єра Влада Філата. Справедливості заради, звісно, треба зазначити, що амбіційні експансіоністські плани Бухареста стримує ліміт матеріально-технічних ресурсів (зокрема внаслідок світової фінансово-економічної кризи, яка серйозно торкнулася Румунії), а також украй низька можливість отримання карт-бланшу на такого роду дії з боку Брюсселя і Вашингтона (навіть попри плани з розміщення на території Румунії американських військових баз).

Варіант В — бізнес-інтереси ряду фінансово-промислових груп, які паразитують на неврегульованості придністровського конфлікту. Загальновідомим є факт, що основні тяготи і незручності, пов’язані з неврегульованістю придністровської проблеми, несуть люди, котрі проживають у конфліктному регіоні. При цьому еліти в Кишиневі і Тирасполі, а також ряді інших столиць, використовують заморожений конфлікт для отримання надприбутків. Один з яскравих прикладів — Молдавська ГРЕС, якою володіє «Інтер РАТ ЄЕС». Станція працює на російському газі, за нього підприємство сплачує приблизно половину його комерційної вартості для Республіки Молдова. Але навіть ці гроші не повертаються в Росію, а використовуються придністровською владою для покриття бюджетного дефіциту. З урахуванням того, що Придністров’я де-юре є частиною Молдови, вартість спожитого придністровськими підприємствами газу збільшує борг АТ «Молдовагаз» перед російським «Газпромом», що перевищив на даний момент суму в 2 млрд. дол.

Як бувало вже не раз, варто лиш намітитися певному діалогу між сторонами конфлікту або задіяними в переговорному процесі світовими гравцями, як раптом виникає якийсь скандал або провокація. Замовниками зазвичай виступають сили, не зацікавлені у зміні статус-кво в придністровському врегулюванні. Можливо, і нині комусь дуже не подобається підвищена увага України, ЄС, ОБСЄ і Росії до придністровської проблеми.

У цих умовах, незалежно від того, хто зрештою міг виступити замовником такої інформаційної кампанії з дискредитації України в придністровському врегулюванні, Києву важливо адекватно реагувати. Тобто йдеться насамперед про конкретні кроки, спрямовані на зміцнення державності Республіки Молдова, зокрема прискорення демаркації кордонів замість виправдань, що, мовляв, ніяких «секретних» планів щодо приєднання Придністров’я у Києва немає, не було і бути не може (що й так зрозуміло будь-якому експерту з придністровської проблематики).