Дуже особливий партнер НАТО

У Віктора Януковича завжди були дивні відносини з НАТО. Під час першої прем’єрської каденції він обіцяв привести Україну до альянсу вже у 2008 році. Під час другого прем’єрства став у позу з приводу запрошення до виконання Плану дій щодо членства в НАТО, хоча й обіцяв західним лідерам у приватних розмовах особисто приєднатися до інформаційної євроатлантичної кампанії, а західних журналістів, у свою чергу, запевняв: метою України на шляху до НАТО залишається членство в альянсі. Коли був не при владі, то вміло використовував тему НАТО як свідчення того, що в опозиції теж здатен розгорнути активну кампанію на тему НАТО. Правда, зі знаком мінус. Хоч би що казали сьогодні, яскраві кульки з «НАТО — ні» під куполом українського парламенту стали, можливо, найяскравішим епізодом роботи Віктора Федоровича-опозиціонера.

Коли Янукович став президентом, тільки лінивий не прогнозував його відхід від декларованого курсу на членство в НАТО. Але мало хто передбачав, що новий очільник так швидко і так дешево (а точніше — безкоштовно) покладе цю тему на вівтар «нормалізації україно-російських відносин».

Хоча перші жести Януковича у бік альянсу не вселили великих надій у противників інтеграції України до НАТО. Так, він не дослухався до поради попереднього міністра закордонних справ зазирнути до штаб-квартири НАТО під час того ж таки першого й символічного візиту: пообіцяв зробити це в окремому порядку. В альянсі, до речі, не особливо засмутилися з цього приводу: багатьом там якраз не дуже подобається, що українські офіційні делегації розглядають відвідини штаб-квартири як коротку зупинку на зворотньому шляху з Єврокомісії. Отож сподівалися, що Янукович приїде спеціально до НАТО.

Не дав опустити руки прихильникам євроатлантичної інтеграції України Віктор Федорович і тоді, коли заявив про намір дотримуватися теперішнього рівня відносин між Україною і НАТО. Тобто, фактично, підтвердив, що Україна й надалі виконуватиме річну національну програму з НАТО (РНП) — такий собі ПДЧ-замінник. А РНП, до речі, передбачає інтеграцію в альянс, а не співпрацю з НАТО. Про це свідчить і повна назва документа — Річна національна програма з підготовки України до НАБУТТЯ ЧЛЕНСТВА в організації Північноатлантичного договору.

Інша річ, що в самому НАТО не надто поспішали завоювати довіру українського президента з проросійським іміджем. Так, скажімо, генсек Расмуссен, вибираючи між запрошенням на інавгурацію президента України й заокеанською конференцією, вибрав конференцію. Відсутність натовського очільника особливо різко була помітна на тлі приїзду фактичного міністра закордонних справ ЄС баронесси Кетрін Ештон. Вона, як відомо, заради київського турне пожертвувала не те що конференцією, а цілим зібранням міністрів оборони ЄС, за що, як багато хто пам’ятає, отримала шквал критики на рідних євросоюзівських теренах.

Тим часом НАТО на інавгурації в Києві представляв відповідальний за Україну Роберт Сіммонс — людина в альянсі відома, проте рівня, звісно ж, не генсеківського. Хоча, до речі, сам Сіммонс, кажуть, був дуже задоволений (і навіть приємно здивований) тим, як його приймав новоспечений український лідер. І саме тоді начебто Янукович передав через Сіммонса усне запрошення для генсека Расмуссена відвідати Київ. Проте, наскільки відомо, усні запрошення вітаються в альянсі далеко не всіма. Відповідно, досі багато хто в НАТО вважає, що Расмуссен запросив Януковича до Брюсселя, а Янукович Расмуссена до Києва — ні.

Так чи інакше, євроатлантична картинка Києва видавалася б із вікон брюссельської штаб-квартири не такою песимістичною, якби Янукович не поривався законодавчо закріпити позаблоковий статус України. Це ноу-хау українського президента нічого, крім відвертого подиву, в Заходу не викликає. І не тільки тому, що представники країн—членів альянсу не втомлюються повторювати: нічого спільного з поняттям «блок» — витвором радянських пропагандистів часів «холодної війни» — НАТО не має, відтак «позаблоковість» не може стосуватися цієї організації. Швидше, в розумінні західних дипломатів та політиків таке поняття пасувало б ОДКБ: в цій організації всі члени гуртуються навколо одного центру, який і генерує потрібні рішення. Крім нерозуміння самого терміну, НАТО дивують також настирні бажання Януковича і Ко змінити заради цієї ідеї українське законодавство. Тим паче що й самі представники української влади постійно заявляють: Україна вже й так є позаблоковою.

Трохи більше тижня тому одному з авторів цієї статті довелося бути присутнім під час розмови високопоставленого чиновника з провідної країни—члена НАТО і відомого представника Партії регіонів. Перший більш ніж наполегливо переконував регіонала не змінювати законів: «Ми й без змін в українському законодавстві зрозуміли, що Україна не хоче ставати членом НАТО. Президент Янукович зробив не одну заяву з цього приводу, і нам цього цілком достатньо. Навіщо ж вносити зміни в законодавство? Ніхто не знає, що буде за кілька років з НАТО і як розвиватиметься ситуація в Україні. А може, і Росія захоче приєднатися до альянсу?» Аналогічні речі намагаються донести до Банкової й інші представники НАТО. Причому навіть із країн, котрі завжди скептично сприймали ідею просування України до альянсу. Таких, наприклад, як Німеччина. Попри те,
«команда професіоналів» усе ж таки готує до представлення парламентові нові основи зовнішньої політики, і без позаблокового статусу, наскільки нам відомо, там не обійдеться. Правда, за деякою інформацією, є кілька варіантів його фігурування в документі. Далеко не останнім українським дипломатам, скажімо, хотілося б, щоб це формулювання зводилося, максимум, до чогось на кшталт «Україна як де-факто позаблокова держава». Без жодних зобов’язань на майбутнє.

З іншого боку, після продовження угоди про базування Чорноморського флоту РФ Янукович і Ко виграли трохи більше маневрового простору: цінність для Росії відповідного закону з фіксацію позаблокового статусу певною мірою знизилася. У Москві тішать себе думкою, що, доки флот перебуває в Севастополі, ніяке НАТО Україні й без офіційно закріпленого позаблокового статусу не світить. Думка, звісно, не безпідставна: на території країн — членів НАТО є військові бази інших держав, але ці інші держави — теж країни-члени НАТО. Тим паче що позаблоковий статус України — палиця на два кінці для Кремля: він не дає Києву можливості не лише рухатися до НАТО, а й створювати будь-які військово-політичні союзи з Москвою (чого наразі теж серйозно бояться на Заході) або ж приєднуватися до ОДКБ.

Загалом, більшість західних функціонерів елементарно не розуміють, як Україна планує вибудовувати свої відносини з НАТО. Схоже, не до кінця розуміють це й на Банковій. Один із наших співрозмовників наразі вивів таку робочу формулу взаємодії між Києвом та альянсом: «усе, окрім членства». А головним слоганом у реалізації цієї формули, судячи з розмов з українськими зовнішньополітичними стратегами, має стати щось на
кшталт «практична співпраця — понад усе». Інша річ, наскільки ефективною може бути така практична співпраця, якщо з фінішної прямої прибирається слово «членство».

Хоч би там що казали, перезапустити весь бюрократичний механізм, який не рік і не два тримався на кінцевій меті зближення з альянсом саме у вигляді вступу до нього, виявляється, не так уже й просто. Про це свідчать і постійні обмовки представників виконавчої влади про пріоритетність євроатлантичного курсу країни. Апогеєм інтеграції за інерцією, яку досі проводять у деяких відомствах, стала пояснювальна записка до ухваленого недавно Верховною Радою закону про проведення на території України міжнародних військових навчань. У завізованій міністром оборони України Михайлом Єжелем пояснювальній записці, яка, за всіма правилами законодавчого протоколу, мала переконати українських народних обранців підтримати вищезгаданий документ, фігурує просто-таки сенсаційний як для позаблокової держави пасаж: «Цей закон забезпечить виконання завдань у сфері безпеки і оборони у загальному контексті реалізації ПРІОРИТЕТНОГО ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО КУРСУ ДЕРЖАВИ НА ЄВРОАТЛАНТИЧНУ ІНТЕГРАЦІЮ». Постійно наголошували на послідовності та наступності курсу на євроатлантичну інтеграцію й інші представники Міністерства оборони на організованому нещодавно Центром Разумкова круглому столі про пріоритети реформування сектору безпеки та оборони.

Але навіть якщо «пріоритетність зовнішньополітичного курсу держави на євроатлантичну інтеграцію» залишилася, швидше за все, за інерцією й через чийсь недогляд, то жест у вигляді прийняття відповідного закону в ключових країнах НАТО оцінили. Втім, у натовських країнах є багато запитань з приводу того, на яких засадах будуватиметься розрекламована регіоналами практична співпраця між Україною та альянсом. У натовських столицях відверто побоюються, щоб Україна, з нинішнім суто «прагматичним» підходом її нової влади, не стала виключно споживачем, а не контрибутором у такому дуеті. Тобто щоб нова українська влада не намагалася лише отримувати щось від альянсу (навіть коли йдеться про такі вочевидь незначні для «регіоналів» кошти як 260 тис. євро, які НАТО вирішило виділити на реалізацію проекту з моніторингу і прогнозування повеней у басейні річки Прип’ять), пропагуючи при цьому чужорідні для альянсу ініціативи Медведєва з європейської безпеки та відхрещуючись від своїх зобов’язань по лінії участі у військових операціях.

Так чи інакше, в українських дипломатичних колах продовжують плекати показний оптимізм. «Справді, членство в НАТО на сьогодні не є рушійною силою. Однак Україна й надалі продовжуватиме реформи в оборонній сфері, посилюватиме виконання Річної національної програми», — стверджують наші співрозмовники. Чи є сенс налаштовуватися на таку ж оптимістичну хвилю, якщо новий президент мало не в перші дні своєї роботи припинив функціонування органів, котрі й відповідали за конкретну практичну співпрацю по лінії Україна — НАТО. У коридорах влади заспокоюють: готується новий документ, який передбачатиме механізм координації між міністерствами та відомствами у співпраці з НАТО. Втім, слід зазначити, що створюється цей механізм набагато повільніше, ніж були ліквідовані ті, які існували за попереднього президента.

Крім того, поки що невідомо, наскільки ефективною виявиться нова схема дипломатичного представництва України при альянсі, коли один дипломат виконуватиме функції і посла України в Королівстві Бельгія, і голови дипмісії України при НАТО. Випробовувати на міцність таку схему на посаді посла доведеться, за нашою інформацією, колишньому заступникові міністра закордонних справ України Ігорю Долгову. Благо, наші дипломатичні співрозмовники стверджують, що місію при НАТО як таку не ліквідують. Можливо, вона зазнає скорочень і частково переїде до приміщення посольства. І все це начебто робиться не з позиції перегляду зовнішньополітичних пріоритетів країни, а виключно з метою економії коштів. Мовляв, зараз українська місія орендує у штаб-квартирі альянсу двадцять один кабінет приблизно на тридцять працівників, що не дуже мудро. Але чи мудро було б звести українську місію до символічного представництва, беручи до уваги бодай той факт, що навіть у російській місії при НАТО працює понад три десятки людей?

Чимало чуток останнім часом циркулювало в дипломатичних колах і про подальшу долю департаменту НАТО в МЗС України: від його повної ліквідації до значного скорочення. Проте, як запевнили «ДТ», у цього департаменту не лише не поменшає роботи, а й, навпаки, — побільшає. І все тому, що коли раніше частину євроатлантичного навантаження брало на себе відповідне Координаційне бюро при Кабміні, то тепер воно опікуватиметься виключно євроінтеграційними питаннями, а питання, пов’язані зі співпрацею з НАТО (зокрема й з виконанням Річних національних програм), ляжуть на плечі департаменту НАТО в МЗС.

Наскільки в самому НАТО щасливі від переходу України виключно на «практичну співпрацю» з альянсом, поки що судити рано. Заступник генерального секретаря альянсу Іржі Шедеві, який цього тижня брав участь у засіданні спільної робочої групи з питань воєнної реформи в Києві, теж багато говорив про реформи і всіляко уникав політики. Те, що йому визнати таки довелося, — це певна безпрецедентність нинішніх відносин України і НАТО. Відповідаючи на запитання одного з авторів цих рядків, він чесно зізнався: в історії альянсу вперше трапляється таке, щоб країна, котра не хоче вступати до НАТО, виконувала Річну національну програму, в самій назві якої, повторимо, йдеться про набуття членства. Пан Шедеві, правда, одразу заспокоїв: це жодною мірою не становить проблеми для Брюсселя, адже Україна сама захотіла працювати в рамках РНП, і ніхто їй цього заборонити не може. Інше питання — чи не станеться так, що РНП аніскільки «не заважатиме» новій владі хоча б тому, що вона її просто… не виконуватиме. Так, підготує банальні відписки про виконану роботу, і по всьому.

…Коли 1997 року між Україною і НАТО було підписано Хартію про особливе партнерство, ніхто навіть подумати не міг, якою мірою наша співпраця стане особливою. Таке враження, що сьогодні час підписувати нову хартію — про дуже особливе партнерство. Без членства, але з РНП, яка до нього готує.

До речі

Україна й надалі розвиватиме свої відносини з НАТО, але питання членства в альянсі знімається з порядку денного, заявив міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко.

«Україна продовжуватиме розвивати свої відносини з альянсом, але питання про членство нині знімається з порядку денного. Саме такий підхід найбільше відповідає сучасному станові речей», — сказав К.Грищенко, відкриваючи 11-ту міжвідомчу нараду з питань координації діяльності органів виконавчої влади у сфері зовнішніх відносин у четвер у Києві.

Міністр також додав, що ідею членства України в альянсі більшість українців не підтримує і що вона деструктивно впливає на ефективність зовнішньої політики держави.