Аліса і чудеса: дівчина дозріла. Екранізація Льюїса Керролла вже в українському прокаті

Довгоочікуваний фільм Тіма Бартона «Аліса в країні Чудес» за мотивами однієї з найбільш загадкових і «дорослих» казок збирає у світовому прокаті рекордну касу. Вкотре похмурий кіноказкар Бартон разом зі своїм альтер-еґо — Джонні Деппом — спробували здивувати, налякати і, головне, «підкупити» кіноглядача.

Казкова феєрія пригод англійської дівчинки, яка втекла з нудного дорослого світу в підземний лабіринт абсурдів і парадоксів, написана в докінематографічну епоху. Автор ще не знав, що чудеса перетворення доступні у країні під назвою Кіно. І що нове екранне диво не втратить нагоди поексплуатувати одну з найпопулярніших історій.

Послужний список екранізацій «Аліси» Льюїса Керролла налічує близько 40 фільмів, починаючи з 1903 року, — мультиплікаційні, художні, авторські переробки і, звісно ж, японські аніме.

Березнем 2010-го ознаменоване явлення Аліси у форматі 3D. Що й казати, розкішнішого матеріалу для нового атракціону не знайти! Правильнішої кандидатури на роль режисера, ніж Тім Бартон, — теж!

І все ж тривимірна «Аліса», яка вийшла на екран, залишає по собі відчуття... порожнечі, повторів, подиву: і як майстрові ексцентрики Бартону вдалося так неоковирно розправитися з «королем безглуздя»? Ось уже, що називається, — поставити «Алісу» з голови на ноги. Або, за влучним зауваженням Честертона про Керролла: «Яка ж це має бути голова, щоб так на ній стояти!»?

Захоплення технологією запаморочило голову навіть такому визнаному ексцентрикові як Бартон. І, примирившись із корпоративним статутом Walt Disney Pictures, він зняв цілком легкотравний (для мас) парафраз історії про більш дорослу й зміцнілу у своєму прагненні безумствувати Алісу.

На хвилі пристрастей навколо тривимірного кінозображення, закручених «Аватаром», у кіно моментально проявилося те, що було закладене ще на світанку відкриття рухомих картинок. Наївність нового атракціону і явний інфантилізм сучасного глядача... Як у казані, все для нього має булькати, бризкати, шкварчати, вибухати.

Має бути «чудовисько» (бажано — не одне), щоб його ошкірений писок випирав прямо в перші ряди кінозалу. Потрібні карколомні прольоти погонь і ніжні «парашутики» кульбаб «в обличчя» глядачеві.

Цю карту значно успішніше розіграв Кемерон. У того і бюджет більший, і амбіції іншого ряду. У надзавдання «Аватара» не входив пункт «няньчитися з класичною культурною спадщиною».

Можливо, поява Бартонової «Аліси» в «доаватарову еру» і зчинила б галас, а прорахунки сценарні й ідейні глядачі пропустили б повз увагу, насолоджуючись грибами, що ростуть на очах. Але після Кемеронового 3Dешного дива дивувати глядача тими ж самими прийомами — моветон. Вибачити майстрові особливої чорної естетики (Бартону) коаліцію з диснеївською імперією патокового добра «підкутий» глядач не може. Відчуття — що Бартон не домовився сам із собою, йдучи на компроміс із власним художнім світоглядом на догоду й на потребу стандарту.

Його «Аліса» — найбанальніший і назубок вивчений голлівудський переспів «про порятунок світу» від, як і годиться Голлівуду, привабливого та заворожливого Зла.

Звісно, світ Червоної Королеви, в якому править анімована Хелен Бонем-Картер, чиї царствені ноги почивають на свинях, значно захопливіший, яскравіший і шаленіший, аніж у її сестри-суперниці Білої Королеви з чудовими декораціями її палацу та дивацтвами Бартонових стилістів, які одягли на Енн Хетуей цілком абсурдну білу перуку.

А що стосується Джонні Деппа в ролі Капелюшника, якому прогнозували новий незабутній образ і який мав стати особливою прикрасою «Аліси», — то неозброєним оком зчитується власник шоколадної фабрики, котрий одного разу демонстрував мистецтво носити циліндр.

Зовсім не по-бартонівськи — одягати новоспечену зірку Мію Васіковску в лати, перетворюючи Алісу на Жанну д’Арк...

Усіх найвдаліших своїх «правдолюбців» Бартон створював на противагу супергероям із особливими тонкощами душевної організації та невигубною дитячістю, що неймовірно співзвучне самому Керроллу, який закодував в «Алісі» особливий стан дитини, котрій від природи відкрито багато того, чого не можуть зрозуміти й відчути дорослі.

Екранізатор знакових творів завжди стоїть перед вибором. Або підгавкувати авторові, намагаючись передати (не буквально і плакатно, звісно) неповторну тональність твору. Або вдарити по визнаному шедевру власним стилем, як, наприклад, віртуозно вийшло у чеха Яна Шванкмаєра, чиї сюрреалістичні ігри з ляльками анімували «Алісу» у світі, де слово «диво» нерозривно пов’язане зі словом «кошмар».

Вдалим фільмом міг би стати й Бартоновий стрибок у кролячу нору, якби вона не була для нього такою широкою.

Все ж таки голлівудський ширвжитковий покрій не личить витонченій психоделіці керроллівської «Аліси» й інфернальному сарказмові режисера Бартона. Свою «Велику рибу» він упіймав сім років тому. І саме той фільм міг би назвати своєю «Алісою в країні Чудес». Але спокуса позмагатися на модній ниві 3D на чолі з розкрученим літературним хітом виявилася великою, і Бартон не втримався, явивши світові набір ненових ефектів, сліпучі творіння дизайнерів та абсолютно порожню історію про 19-річну Алісу, яка так і не вийшла заміж. Утім, вторячи керроллівській Герцогині, виводимо мораль: таки справді «кожному овочу свій час».