Все це — вже не криза…

На місці Ріната Ахметова я б розпорядилася змінити гасло «Шахтар» — чемпіон!» на «Балога — чемпіон!». Ну, по-перше, Віктор Іванович у Ріната Леонідовича це заслужив. По-друге, Балога також помаранчевий. А по-третє, фан-клуб естетів від політики просто мусить визнати, що в «обвідці» глава СП почувається нівроку. Колись суд історії визначить, що гол він забив у свої ворота. Та це буде згодом. А нині «ЄЦ» закликає Тимошенко та Луценка зробити все для збереження чинної коаліції. Треба віддати належне — заявлено віртуозно і з особливим цинізмом: коаліцію введено в процедуру офіційного розпаду і зроблено це не голосами п’ятиколонного «Єдиного центру», а руками представників бунтівної «Самооборони» та прем’єрського БЮТу. Юрій Бут та Ігор Рибаков написали й передали до секретаріату Верховної Ради заяви про свій вихід із коаліції демократичних сил. У цій ситуації авторам партійних списків Юлії Тимошенко та Юрію Луценку можна лише переадресувати слова Жеглова про Груздьова: «Слід було вчасно зі своїми жінками розбиратися...». Чи виявляться згодом ці завсідники Банкової — Бут і Рибаков — членами партії «Єдиний центр» — не суть важливо. Важливі наслідки їхнього кроку для долі коаліції та подальших політманеврів.

Прогнозувати розвиток подій — невдячна справа, бо, як казав Мюллер, «важко зрозуміти логіку непрофесіоналів». Адже думка про те, що доля країни перебуває в руках політиканів, а не державних діячів, по суті, вже стала загальним місцем. Та самогон, перед тим як стати «чистим як сльоза й міцним, як радянська влада» має перебродити. Саме ці процеси бродіння ми з вами і спостерігаємо. Народження прозорої та міцної української влади ще попереду. А що ж усе-таки відбувається з пострадянською брагою?

У момент створення «Демократичної коаліції» «Дзеркало тижня» висловило припущення, що через неможливість мирного співіснування Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, через наявність у складі «НУ-НС» чималої кількості депутатів, які не бажають бачити Тимошенко на посаді прем’єра, і через перманентний переговорний процес між Банковою та «Регіонами» в парламенті будуть дві коаліції — формальна та тіньова. У принципі, цей прогноз виправдався, але прояви його виявилися дещо стертими, оскільки бізнес-крило Партії регіонів, торгуючись за умови переформатування, не поспішало давати президентові привід вважати, що він і без офіційного запуску ПР до влади може цілком на них розраховувати в Раді. Чисті ж коаліційні голосування виявлялися результативними лише у разі акцепту Банкової.

Проте той факт, що коаліція налічувала потрібні 226, а точніше 227 голосів, зберігав за нею право вважатися більшістю. З учорашнього дня до коаліції демократичних сил входять 225 депутатів, що перетворило її на арифметичну парламентську меншість. Чи перетворить на політичну меншість, поєднану із втратою влади, — зрозуміло не до кінця.

Звернімося до букви закону. Стаття 83 Конституції визначає: «У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутат­ських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України». Якби в цьому абзаці було написано: «до складу яких входять», то заяви Рибакова та Бута не мали б ніяких наслідків, окрім ордена «За заслуги». Бо у складі фракцій, які створили коаліцію, залишалося б 226 необхідних депутатів. А якщо двоє депутатів написали заяви про вихід із фракцій, то це б означало автоматичну втрату ними мандата та прихід на їхнє місце хвостових членів списку. Та в Консти­туції написано: «до складу якої входить», чим передбачається необхідність наявності не у фракції, а в самій коаліції мінімум 226 депутатів. У нинішній коаліції цих 226 немає.

Чи означає це, що відлік тридцяти відведених Консти­туцією днів для формування нової коаліції пішов? Ні, не означає. Оскільки, відповідно до
62-ї статті парламентського регламенту, коаліція припиняє своє існування з моменту оголошення про це головою Верховної Ради та оприлюднення повідомлення в «Голосі України». Але Арсеній Яценюк такої заяви не зробив: чи то команди не отримав, чи то відмовився її виконувати, чи то вважав, що іще встиг­не, адже для цього йому відводиться десять днів, — складно сказати. У своєму лавіруванні між краплями Яценюк невловимий. Але й у цьому питанні не все підвладне Арсенію Петровичу. Конституційний суд визнав регламент Верховної Ради неправомочним документом, оскільки та ж таки Конституція вимагає, про що багато років писало «ДТ», щоб регламент роботи Верховної Ради був законом, а не внутрішнім документом парламенту. Після рішення КС депутати працюють на основі ухваленого ними тимчасового регламенту, і охочі цілком можуть прискіпатися до цього моменту в надії заблокувати роботу Ради через відсутність узаконеного документа, що регламентує її діяльність. Оскільки легітимного механізму переформатування коаліції без узаконювання регламенту або проведення виборів начебто й не існує. Це якщо голосів для того, щоб прискіпатися вистачить...

Ті, хто вважає смерть більшості доконаним фактом, посилаються на 66-у статтю депутатського статуту, де причиною припинення повноважень коаліції названо скорочення чисельного складу коаліції до кількості депутатів, меншої, ніж визначено Конституцією. Тобто: немає 226 нардепів — немає коаліції.

Ті, хто летальний кінець заперечує, посилаються на те, що суб’єктами створення коаліції є фракції, а не конкретні депутати. Проте для чогось же передбачено процедуру письмової заяви про входження в коаліцію від кожного депутата. Інакше було б достатньо автографів лідерів.

Суперечки про формулювання, безперечно, будуть гарячими. А варіанти гасіння іскри — множинними. Розглянемо деякі з них.

Коаліцію спробують «заштопати». Фракції, які складають коаліцію, мають 226 депутатів, отже кількість членів самої коаліції потрібно довести до цього ж рівня. А отже, потрібен як мінімум один, а ліпше кілька (про запас) донорських голосів з інших фракцій. Позичені депутати мають написати заяву про вступ до демкоаліції. Якщо глава БЮТ вважатиме за потрібне боротися за коаліцію, то вона може спробувати пошукати ці голоси. Насамперед у комуністів. Ре­зультативність пошуку залежатиме від того, наскільки комфортно Костянтинові Григоришину живеться, а головне — працюється при нинішньому уряді. У другу чергу донорів можна пошукати в Литвина. І в третю, хай як це здасться дивним, закидати невід у Партію регіонів. Представник цієї партії, котрий грає в ній далеко не останню роль, здивував мене, запевнивши, що двоє-троє людей в його фракції може знайтися. Таким чином, повертаючись до лексики президента річної давності, можна сказати, що проведена Бутом і Рибаковим «ревізія вибору виборців», що стала наслідком «політичної корупції», компенсується аналогічною ревізією із протилежним знаком та іншої частини виборців. Утім, Литвина це не стосується. Він своїм виборцям не присягався, що «із цими обов’язково, а от із цими — ніколи!».

Другий варіант — це розширення коаліції. Звучить дуже дивно, але, як повідомляють джерела, не фантастично: фракція Володимира Литвина входить до складу чинної коаліції, тимчасово покриваючи, як бик вівцю, кадровий резерв перебіжчиків із «НУ—НС» і БЮТ, який є в розпорядженні Банкової. Такий варіант — не штопання, а перекроювання — і уряду, і президії Верхов­ної Ради. А оскільки, крім Арсенія Яценюка, в президії перекроювати нікого, чому б тим, хто веде переговори з Литвином, не запропонувати йому зайняти місце Арсенія Петровича, а тому запропонувати пересісти до кабінету Стельмаха? По-перше, недалеко. По-друге, нарешті за профілем. Деякі втаємничені вважають, що Володимир Ми­хайлович може піти на такий крок, оскільки не хоче дострокових виборів, які можуть бути оголошені у разі, якщо протягом тридцяти днів після оголошення про припинення роботи коаліції парламент не створить ін­шу. Ці вибори стануть боєм «титанів», де боротьба йтиме за кожний голос, і «маленьких» щадити не стануть. Рейтинг Литвина підростає. Однак не настільки помітно, щоб перевести його на цих виборах у нову якість і створити трамплін для замаху на посаду, яку Володимир Михайлович собі вже примітив. До речі, хоч як дивно, результат київських виборів, поспішно спроектований багатьма експертами на всю країну, не має нічого спільного з показником «загальної температури по палаті». Мені доводилося бачити свіжу соціологію, зроблену серйозними соціологічними фірмами на замовлення як Банкової, так і Грушевського. Рейтинг Тимошенко і Януковича тримається. Хитання в межах соціологічної похибки. Обидві політичні сили готові серйозно поборотися на дострокових виборах. Відчутно вплинути на зміну розкладів можуть лише «обставини, які несподівано відкрилися», що у принципі може бути на руку Литвину і впасти гирькою на ту шальку терезів, яка допоможе йому відмови­тися від «синиці в руці». Та про це трохи нижче.

Якщо коаліція не буде «заштопана» й не буде «розширена» найближчим часом (а в Ради залишилося до початку канікул вісім сесійних днів), то Тимошенко, якщо вона захоче поборотися за пролонгацію свого перебування на посаді прем’єра, доведеться просто заблокувати роботу парламенту. У цій ситуації достатньо вносити до порядку денного спірні та провокаційні питання, у крайньому разі — взяти трибуну в облогу. Зрозуміло, що вносити бюджет уряд не поспішатиме, а просто, на основі наявних параметрів, дотягне до вересня, коли все й вирішиться. Іншими словами, загін не помітить втрати двох бійців і піде далі.

Інша річ, коли Юлія Тимошенко вважатиме те, що сталося, шансом вийти з патової ситуації, яка утворилася на даний час, і прийме розпад коаліції чи відставку з посади прем’єра як порятунок. За первинними партійними ознаками — бютівством Рибакова і самооборончеством Бута — можна було б припустити, що саме Тимошенко розіграла комбінацію з розвалом коаліції для того, аби зійти з урядового потяга, який йде в нікуди. Однак зв’язки, в яких помічені обидва депутати і чиї «постові» амбіції не були задоволені коаліцією, не дають підстав запідозрити їх у тому, що ними Тимошенко розчищає собі дорогу «на свободу з чистою совістю». Тільки одна деталь: ще не всі забули комісію, створену президентом України для розслідування діяльності тимчасово відстороненого від виконання обов’язків глави КДА Леоніда Черновецького. До комісії, склад якої визначався Банковою, ввійшов і депутат від БЮТ... Угадайте, хто це був? Авжеж — Ігор Рибаков. До речі, Турчинов заявляв, що БЮТ своїх представників до цієї комісії не делегував. Відгуки комісії про роботу Леоніда Михайловича, вочевидь, виявилися настільки схвальними, що були взяті президентом до відома й заховані під сукно.

Холоднокровні опоненти Тимошенко вмовляли президента утримати діючого прем’єра на посаді до осені, а ще краще — до середини січня, щоб вона сконцентрувала на собі невдоволення населення, викликане не лише інфляцією, а й цінами на газ, які, може, удвічі й не зростуть, але підскочать відчутно. Проте, схоже, не витримала душа поета... Втім, може президент вирішив, що Юлії Володимирівні й інфляції для падіння рейтингу вистачить, а ціну на газ і зиму нехай візьме на себе Віктор Федорович? Одне слово, для Тимошенко це шанс, яким вона може скористатися, а може застрягнути в мавп’ячій пастці зі жменькою родзинок у руці.

Януковича труднощі лякають менше, ніж сидіння в опозиції. За ідеєю, лідерові «Регіонів» стояти б осторонь і спостерігати за тим, як його опоненти поїдають один одного. Наяву — повторення моделі 2006 року. Але річ у тому, що постанови, які тіньовий уряд приймає на своїх засіданнях щочетверга, не можна намастити на хліб, повернути ними «Венко» або «Дніпроенерго»... «Регіони» хочуть повернутися у владу, і президентові складно не рахуватися з цим бажанням. Хоча б тому, що без тіньової підтримки «Регіонів», навіть зі спритним Балогою, він би втратив левову частку свого сьогоднішнього впливу. Без підтримки ПР, без можливості створити з ними коаліцію, без їхньої прокуратури він був би просто президентом, який безперспективно йде з посади. Доки Ющенко потрібен «Регіонам» — він виглядає кермом і навіть виконує деякі відповідні функції. Але ми втратили нитку розповіді. Повернімося до Януковича, який хоче не просто коаліцію, а прем’єрство. І активно вивчає умови, висунуті на шляху до заповітної мети. Нам відомі не всі, але три формулюються так. По-перше, відмова від висування на президентську посаду. Можна подумати, без Януковича Ющенко має більше шансів випередити Тимошенко... По-друге, ухвалення закону про вибори народних депутатів, відповідно до якого, 50% парламенту формуватиметься мажоритарними партійними висуванцями. Вважається, що цей закон дасть можливість міцним мажоритарникам із ЄЦу разом зі списковиками отримати до 70 мандатів у майбутній Раді. Цей закон цікавий Литвину, список якого напханий досвідченими мажоритарниками. Щоправда, цей закон невигідний регіоналам і БЮТу, позаяк солдати мажоритарку не виграють, а людьми, котрі підпадають під це визначення, напхані обидва списки. І третя умова — президентському партійному проекту потрібен адмінресурс. Більшість діючих губернаторів не розуміють, що це таке. Раді б, але не розуміють. Раді б, але не вміють. Янукович повинен гарантувати узгодження всіх обласних призначень, яких зажадає президент. Ось Віктор Федорович і думає. А доки він думає — Рибаков і Бут діють. «На старість як знахідка буде...»

Описувати всі деталі й варіанти цієї метушні можна дуже довго. Заглиблюючись у питання можливості чи неможливості оголошення дострокових виборів раніше, ніж через рік після дострокових попередніх; аналізуючи склад потенційних перебіжчиків; можливість створення іншої коаліції в нинішньому складі Ради тощо. Але робити це — гидко. Тому що з лексикону українського політикуму випало слово «реформи»; тому що в нашій країні за дзвінком чиновника СП «закривають» академіка, котрий хай і скоїв порушення, але не є соціально небезпечним, зате з миром відпускають замовника низки убивств; тому що валютними курсами торгують так само легко, як і національними інтересами; тому що держінститути ведуть між собою війну на знищення незважаючи на 46 млн. осіб; тому що
27 червня ми можемо стати першою країною, у котрої принизливо й ганебно заберуть право проведення європейського чемпіонату з футболу.

Це не політична криза. Це деградація.