ЧЕРВОНІ ВИНОГРАДНИКИ В АРЛІ 20 БЕРЕЗНЯ — 150 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВІНСЕНТА ВАН ГОГА

Пускай меня простит Винсент Ван Гог

За то, что я помочь ему не мог,

За то, что я травы ему под ноги

Не постелил на выжженной дороге,

За то, что я не развязал шнурков

Его крестьянских пыльных башмаков,

За то, что в зной не дал ему напиться,

Не помешал в больнице застрелиться…

Арсеній Тарковський

Якби «дівиця Рашель із будинку розпусти № 1» знала, ЧИЄ відрізане вухо дісталося їй 24 грудня 1888 року, то, звичайно, дослухалася б поради безвісного художника «берегти цей скарб» і помістила б його у формалін. І, можливо, нині б цей експонат оцінили на престижних аукціонах дорожче, ніж навіть «Портрет лікаря Гаше», що пішов 1990 року в Нью-Йорку за рекордну ціну — 82,5 мільйона доларів. Відрізані вуха геніїв — річ ексклюзивна. Прикро за дівицю Рашель, правда?

Прикро за художника, чиє ім’я вже не існує поза контекстом цієї трагіанекдотичної історії. Втім, не ризикну поблажливо зневажати обивателів, які нібито нічого не бачать далі за горезвісну відрізану мочку. Мені й самій цікаво про вухо. Воно — абсолютно невід’ємний, знаковий момент міфу про Ван Гога.

Далеко не про кожну велику людину по смерті розповідають міфи. Особливо, якщо вона сама не доклала до цього титанічних зусиль за життя. Ван Гог, на відміну від Сальвадора Далі та інших «геніальних божевільних», — не докладав.

Десять років шляху

Він міг би все життя торгувати чужими картинами — як молодший брат Тео, який, утім, теж не досяг особливих вершин у фамільному бізнесі. Міг би стати священиком — у стародавньому голландському роду Ван Гогів із провінції Північний Брабант шанувалося й це заняття. Вінсент чесно спробував і те, й друге. Шість років пропрацював молодшим продавцем у фірмі «Гупіль», яка торгувала творами мистецтва, однак зі своїми нестандартними смаками в живописі не вписався в політику компанії. Потім, трохи повчителювавши в англійській школі, одягнув сутану. Вирушив проповідувати шахтарям у селище Боррінаж на півдні Бельгії. Виявився майже духовним лідером шахтарського страйку, після чого, звісно, посварився з церковною владою і розчарувався в професії пастора...

Вінсенту Ван Гогу було вже двадцять сім, коли він вирішив стати художником. Без освіти, без будь-яких матеріальних стимулів; з самою лише переконаністю, що ревна віра у своє покликання, помножена на воістину титанічні зусилля, зрештою у щось та втілиться. «Якщо ти чуєш усередині себе голос, що каже: «Ти — не художник», тоді, друже, малюй попри все, і цей голос замовкне... Хіба не можна навчитися терпіння в природи, бачачи, як повільно дозріває пшениця?..» — писав Вінсент брату. І малював, попри все. У нього залишалося катастрофічно мало часу.

Творчість будь-якого художника заведено поділяти на періоди. У «періодизації» Ван Гога вражає зіставлення цифр: величезна кількість малюнків і полотен протягом коротких проміжків часу. Ось лише деякі з них: за два роки в рідному домі в Нюенєнє, куди він повернувся з Боррінажа, — 185 картин, у тому числі «Їдці картоплі», і близько 240 малюнків; в Арлі з лютого 1888-го по травень 1889 року — 200 картин, сотня малюнків та акварелей; за два останні місяці життя в містечку Овєр на Уазі — сімдесят робіт.

Дивовижно. Вінсент Ван Гог був художником... лише десять років.

Японські соняшники

Невдовзі по смерті батька Ван Гог назавжди залишив Голландію. Вирушив туди, де вирувало справжнє життя, — до Парижа. Тео, який торгував у столиці картинами і, зокрема, підтримував художників-новаторів, увів брата в їхнє середовище і найняв йому майстерню. Вінсент познайомився з Гогеном, Сезанном, Сіньяком, Пісарро, Сьора, Тулуз-Лотреком...

У ті часи образотворче мистецтво у Франції поділялося на дві антагоністичні «тусовки»: був Салон, виставитися в якому означало отримати офіційне визнання з усіма приємними обставинами, що випливали звідси; і були художники, чиїх робіт туди перманентно не брали: хіба всі ці експерименти в частині імпресіонізму-символізму-пуантилізму та інших «ізмів» могли претендувати на успіх у пристойної публіки? Та вони, «несалонні» живописці, продовжували шукати, експериментувати, працювати до запаморочення, до запаморочення ж гуляти на чийсь випадковий гонорар і сперечатися до хрипоти про мистецтво та вічність. Судіть самі, де було цікавіше.

Ван Гог у Парижі відкриває для себе колір: доти навіть у живописі він залишався майже графіком. Пише яскраві, світлі «Дерева у цвіту», «Пагорби Монмартра», краєвиди Сени й околиць Парижа, портрети та автопортрети. І тут-таки, у французькій столиці, він закохується в далеку країну — Японію, «землю обітовану» для художника. Ось куди слід було б поїхати зі святкового, але тривожного й гнітючого великого міста. До речі, через понад сто років саме японські колекціонери платитимуть велетенські суми за полотна Ван Гога...

Свою «Японію» Ван Гог знайшов в Арлі, невеличкому містечку на півдні країни, у Провансі. «Луг, повен жовто-золотих бутонів, — писав він Тео, — канава, засаджена ірисами з зеленим листям та фіолетовими квітами; на задньому плані — місто, кілька сірих верб і смуга синього неба... Знаєш, це було прямо японське видіння».

Тут виникли «Червоні виноградники в Арлі», «Нічне кафе», «Зоряна ніч», «Соняшники». Тут Ван Гог хотів створити колонію вільних художників — захопливий проект, для здійснення якого до Вінсента приїхав Поль Гоген. «Наші дискусії наелектризовані до краю, і після них ми інколи почуваємося такими ж спустошеними, як електрична батарея, що розрядилася». Скінчилося нервовим зривом і відрізаним вухом: мрія про творчу комуну залишилася мрією.

Про Ван Гога говорять як про невизнаного генія; проте його мистецтва не помічала лише так звана «широка публіка». Це, безперечно, позначалося на матеріальному становищі — за все життя художнику вдалося продати лише одну картину. Проте говорити про його «напівголодне існування» — явна гіпербола: нашим бідним художникам варто лише глянути на рельєфні шари фарби на картинах Ван Гога, щоб зрозуміти, що до чого.

Усе життя і матеріально, і морально підтримував брата Тео Ван Гог, який беззастережно вірив у його талант. І взагалі, у своєму колі, творчій «тусовці», думка якої для будь-якого художника означала набагато більше, ніж схвалення публіки, геній Вінсента Ван Гога визнавали завжди.

«Я заздалегідь знав, що Ван Гог або збожеволіє, або залишить усіх нас далеко позаду, — писав Каміль Пісарро. — Та я ніколи не припускав, що він зробить і те, й інше».

Геній і божевілля

Межу між божевіллям та «нормальністю» із точністю до міліметра не візьметься встановити жоден психіатр. Тим паче хиткі й розпливчасті межі між психічною хворобою і творчим натхненням, талантом, генієм.

«Який прекрасний жовтий колір!» — пише Ван Гог в Арлі й щедро використовує відтінки жовтого на полотнах того часу. Однак пристрасть до цього кольору має сухе медичне визначення — ксантопсія. Є версія, що ця недуга (!) розвинулася в художника внаслідок хронічного отруєння настоянкою дигіталісу чи наперстянки, якою Ван Гога тривалий час лікували. Лікували, до речі, в основному прояви епілепсії; точно ж діагностувати душевну хворобу художника лікарі не можуть досі, називаючи її чи шизофренією, чи маніакально-депресивним психозом. На останніх роботах Ван Гога жовтого вже значно менше: можливо, дію дигіталісу нейтралізував антидотами лікар Гаше, відомий як гомеопат...

Показати брата лікарю Гаше, фахівцю з нервових хвороб з Овєра, Тео Ван Гогу порадив Пісарро. Вінсент щойно виписався з лікарні Сен-Реми, де провів півроку. Приїхав до брата в Париж — та велике місто напружувало художника більше, ніж будь-коли, і через три дні він вирушив до Овєра.

Лікар був великим любителем живопису, колекціонував картини, підтримував художників, чимало з них подовгу жили в нього. Ван Гог і Гаше відразу зблизилися, у них виявилося багато спільного, аж до зовнішньої схожості. Художник написав портрет лікаря Гаше «з обличчям кольору розпеченої цеглини» — згодом найдорожчу з будь-коли проданих картин. Вони були схожі й тривожним, трагічним світосприйманням, незадоволеністю обраною справою життя: теоретично вони з задоволенням обмінялися б професіями. І Ван Гог доходить висновку, що його лікар «хворий ще сильніше, ніж я, чи, скажімо, так само, як я. А коли сліпий веде сліпого, хіба вони обидва не впадуть у яму?»

На початку липня 1890 року Ван Гог побував у Парижі, звідки повернувся в пригніченому стані. Посварився з Гаше. І 27 липня, вибравшись на природу малювати, залишив мольберт біля скирти сіна й вистрелив собі в груди з пістолета. Після чого самостійно повернувся в місто й дістався готелю, де помер через дві доби у присутності брата Тео.

Вінсенту Ван Гогу було 37. Пам’ятаєте, як там у Висоцького?..

Через три місяці Тео Ван Гог, урівноважений і благополучний, середньої руки торговець та зразковий сім’янин, збожеволів і невдовзі помер. Можливо, це свідчить лише про погану спадкоємність. А може, й не тільки.

Аукціон

Трагічна смерть художника завжди підвищує шанси його картин на визнання. Практично всі роботи Ван Гога перейшли у власність молодшого брата, який, професійно торгуючи живописом, усе-таки не зумів «розкрутити» Вінсента за життя.

По смерті Тео продажем картин зайнялася його вдова Йоганна Ван Гог-Бондер; їй пощастило реалізувати кілька полотен дівера й популяризувати його творчість; та основну колекцію Йоганна зберегла. Її син Вінсент Віллєм, успадкувавши колекцію, передав її на збереження в амстердамський музей, а згодом держава купила багато картин та малюнків Ван Гога.

Сьогодні зібрання картин і окремі роботи Ван Гога є в багатьох музеях світу та у приватних колекціях. Час від часу його полотна спливають на престижних аукціонах. Час від часу — зі скандалом чи хоча б загадкою.

Ось, приміром, уже згадуваний «Портрет лікаря Гаше». Історія перепродажів цього полотна — тема для окремої розповіді. Вперше портрет продала ще Йоганна; він побував у руках багатьох людей — від недалекої студентки з Франкфурта, яка не розуміла його цінності, до Германа Герінга, який непогано тямив у мистецтві. Нарешті, на аукціоні в Америці позамежну суму за портрет виклав якийсь японський бізнесмен Рєеї Саїто, якого через три роки посадили у в’язницю, обвинувативши у корупції, і він помер за гратами. Що було з картиною далі — невідомо...

Чи таке: на японському ж аукціоні виставляється картина невідомого автора лише за 80 доларів. Початкову ціну змінюють за два дні до початку торгів, і в результаті «Портрет селянки» іде вже за... 550 тисяч. Просто голландські експерти вчасно визначили автора: Ван Гог.

А буває й навпаки: на знаменитих «Соняшниках», проданих з аукціону майже за 40 мільйонів доларів, скрупульозні мистецтвознавці недолічилися двох квіток: Вінсент писав Тео, що приніс додому 44 соняшники, а на картині лише 42! Експертиза: підробка. Чи то копія пензля Гогена, чи то ще гірше...

Продають за шалені гроші, підробляють, крадуть. З іншого боку — постійно виходять нові біографічні книжки й фільми, від академічних до відверто «жовтих». Усе це можливе лише тому, що цей художник, ця особистість, цей міф продовжує нас дуже цікавити — хоча йому вже виповнилося півтори сотні років.

* * *

А, до речі, ви чули? Одна німецька мистецтвознавка стверджує, що з відрізаним вухом усе було не так, як ми гадаємо. Адже офіційна версія тієї події базується на показаннях єдиного свідка — Поля Гогена. Який, як відомо — перечитайте хоча б Моема, — любив прибрехати й був дуже конфліктним суб’єктом, задиракою і бретером. То, може, це сам Гоген Ван Гогу того… вухо?!.

А ще кажуть, що воно, вухо, таки знайшлося нещодавно на горищі в одного щасливчика. Муміфіковане й чомусь ціле, хоча відрізано було лише мочку. Проте вже нібито провели експертизу по ДНК і оцінили для продажу так собі скромненько — у мільйон...

Не стискайте презирливо губи. Про вухо — теж цікаво.