Золоте правило земельної реформи: "сім разів відміряти, а один раз відрізати!.."

Справжня земельна реформа, в тому числі й аграрна, потребує прийняття юридично, економічно, екологічно і соціально обґрунтованих комплексних проектних рішень землевпорядного і архітектурно-будівельного прогнозування, планування та нормування конкретного простору життєдіяльності кожного громадянина, особливо господарів-землевласників.

Ця вимога є обов'язковою, оскільки стосується не лише створення умов подальшого раціонального використання й охорони всіх природних об'єктів права власності українського народу - основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, і необхідності трансформації існуючої сировинної економіки в економіку з високою доданою вартістю, але й унеможливлення корупційних схем формування та функціонування будь-яких (вітчизняних чи іноземних) землеволодінь і землекористувань поза українськими національними інтересами.

Кожна держава, проводячи земельні та аграрні реформи в національних інтересах, ставила мету та визначала шляхи реформувань, бачила їх перспективи. Всі реформи супроводжувалися відповідним прогнозним і конкретним землевпорядним процесом.

Творення самостійної, правової, демократичної держави України в умовах спотворених соціалістичних земельних відносин потребувало радикально-виваженого їх реформування.

Для успіху земельної реформи треба було розробити обґрунтований прогнозований загальнодержавний курс реформи, а також диференційований (за територіальним принципом) підхід і механізми її реалізації. Нестандартної трансформації вимагали існуючі колгоспи і радгоспи, формуючи збалансований соціально-економічний і екологічно-безпечний простір життєдіяльності в інтересах місцевого населення. Цьому мала передувати розробка індивідуальних регіональних стратегічних планів і схем прогнозування та визначення пріоритетів розвитку їх територій, які враховували б місцеві особливості і загальнонаціональні інтереси та вимоги.

Однак нестійка, непрогнозована і вибіркова політика в галузях управління і регулювання земельних відносин в Україні, яка відбувається поза необхідними прозорими і відкритими землевпорядними і архітектурно-планувальними процесами, особливо після ухвалення нового Земельного кодексу України (2011 р.), в який внесено численні зміни і доповнення на догоду олігархічним кланам, призвела до посилення надуманими додатковими регуляторними повноваженнями органів центральної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування (фактично службовців будь-якого рівня). Такі нововведення "централізації" - "децентралізації" повноважень не мають нічого спільного із потребою зменшити "ручне управління", а навпаки, сприяють лише зростанню корупційної складової, - все одно ким, де і коли.

Проблема ще й у тому, що кожна новостворювана земельна ділянка (об'єкт землекористування) розглядається окремо. Вибір оптимального рішення про розміщення земельної ділянки за цільовим функціональним призначенням як об'єкта господарювання, місцезнаходження її меж, конфігурацію, склад угідь, площу та інше, є досить складним завданням і може мати різні висновки, що й породжує зайву тяганину і корупційну складову. Відповідальність за прийняття цього рішення не може бути покладено на якусь окрему службу або організацію.

Проте, на догоду інтересам і забаганкам "грошовитих мішків" і всупереч природоохоронним, екологічним, санітарним, історико-культурним та іншим вимогам, проекти "землеустрою" здебільшого звужуються до вибору і формування земельних ділянок, підлаштовуючи (підтасовуючи) їх під багатих замовників, а генплани і детальні плани забудови території змінюються, фальсифікуючи вихідні дані та перепогоджуючи умови і норми в "наглядово-контролюючих" органах (фактично, в корумпованих чиновників).

Не секрет, що таким та іншим корупційним передумовам можуть завадити заздалегідь розроблені, узгоджені і затверджені комплексні схеми і проекти землевпорядного, архітектурно-будівельного та іншого планування, впорядкування, освоєння та забудови відповідних територій, особливо населених пунктів, які матимуть обов'язковий характер до виконання всіма зацікавленими сторонами. На жаль, така робота досі не практикується.

Однак красиві і логічно декларовані норми чинного земельного законодавства України, зокрема про те, що землеустрій є одним із найважливіших заходів реформи, спрямованих на регулювання земельних відносин і раціональну організацію території адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів господарювання (землеволодінь і землекористувань), що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил, - не що інше, як бутафорія.

Практично декларований "землеустрій" не виконується не лише через нехтування й перекручення норм щодо нього і некомпетентність відповідальних спеціалістів на всіх щаблях влади в цій царині, але й тому, що сутність реформування як дії, спрямованої на "заміну"-"уточнення"-"впорядкування" вже існуючих земельних відносин і наявних меж адміністративно-територіальних одиниць, землеволодінь, землекористувань, природних об'єктів, зон обмежень і обтяжень тощо, є не сумісною із буцімто проведенням нового "устрою землі" (російською: "землеустройство"), немовби з чистого аркуша.

Тому необхідно взамін дещо невідповідно вживаного слова "землеустрій", яке штучно підлаштоване під російську мову, адресно застосовувати, насамперед до реформування, більш правильне за змістом "землевпорядкування". Ця недоречність, на перший погляд, видається дрібницею, але в процесі реалізації різноманітних юридичних, економічних, екологічних інтересів і вимог породжує цілий клубок проблем.

Яскравим прикладом бездумності, невиваженості та безсистемності є здійснювана в Україні аграрна реформа як земельна. Замість обґрунтованої та прогнозованої трансформації земельних відносин і гарантованого забезпечення збалансованого соціально-економічного, екологічного, культурного й духовного впорядкування і розвитку сільських територій і їхньої поселенської мережі на користь людині й суспільства, псевдореформа в Україні, всупереч здоровому глузду, призвела лише до поділу (за спрощеними проектами землеустрою) понад 27 млн га родючих земель шляхом їх паювання майже на 7 млн умовних шматочків-паїв без визначення їх меж у натурі, начебто для подальшого формування власних господарств самими селянами на "добровільній основі".

При цьому така реформа не супроводжувалася комплексом високоточних робіт з геодезії, картографії та кадастру як основних і невід'ємних інструментів створення і функціонування достовірних земельно-реєстраційної та геоінформаційної систем. Не систематизувалися відомості про природні й антропогенні чинники, які мали б складати основу для науково обґрунтованого державного землевпорядкування. До селянських наділів унаслідок цього потрапили майже
7 млн га крутосхилів, заболочених і природоохоронних земель, які мали би бути виведеними з інтенсивного обігу під заліснення й залуження та інше цільове призначення.

Таке непрогнозоване безглуздя, в тому числі через антиукраїнський спротив прорадянських керманичів на всіх рівнях і через відсутність передумов для формування власних господарств (хоча б з довгострокового кредитування як основного елемента фінансово-економічного супроводу декларованої реформи), перетворило переважну більшість селян-пайовиків на віртуальних орендодавців. Замість селянських чи фермерських господарств на зразок європейських з'явилися непередбачувані і непрогнозовані великі за розміром земельних банків бізнес-структури на орендній основі, в тому числі агрохолдинги, які вільно здійснюють корпоративні торги, в тому числі земельними активами. Фактично вийшло навпаки: "сім разів різали, а раз - міряли".

Як наслідок, через безпощадну експлуатацію унікальних українських чорноземів, у гонитві за наживою виснажуються і піддаються ерозії ґрунти, безповоротно знижується їхня природна родючість та руйнується водо-регуляторна здатність, забруднюється і деградує довкілля, зовсім зникають природні ландшафти разом із рідкісною рослинністю, водними джерелами, звірями, птахами й комахами. Практично неможливо знайти в більшості оброблюваних ґрунтах, де інтенсивно застосовуються неорганічні (хімічні) засоби підживлення і захисту рослин, не те що дощового черв'яка, а й зникає та прискорено деградує жива корисна мікробіота (бактерії, віруси, мікроскопічні гриби та інші мікроорганізми) - фундаментальна ланка ґрунтоутворення і круговороту речовин у природі.

Найжахливішим результатом, як беззаперечним свідком відсутності справжньої реформи в Україні, стали новітні "краєвиди", де серед кукурудзяно-соняшникових та інших промислових монокультурних плантації дедалі рясніше бовваніють мертві помешкання селян, зруйновані залишки "реформованих" колгоспних садиб, сумують занедбані людські цвинтарі, недоглянуті криниці колись цілющої питної води, прадавні утоптані шляхи… Нищівного впливу на прилеглі території завдають величезні комплекси з промислового вирощування свиней і птиці. Руйнуються скіфські кургани, правікові могили - зникає історична і генетична українська пам'ять.

За таких умов значно звужується також палітра можливого одержання екосистемних послуг від природних об'єктів і різко зменшується відтворювальна енергетична властивість і спроможність природного інвестиційного загальнонаціонального земельного капіталу, який не потрібно нікому (навіть МВФ) повертати…

Основний інструмент успіху…

Для того, щоб припинити бездумну і бездушну руйнацію власного дому і перейти, з огляду на глобальні виклики, до моделювання нового комфортного простору нашої життєдіяльності за стандартами, наприклад, Німеччини, Швеції чи США, нам потрібно насамперед відмовитися від "політичної тріскотні", зокрема про начебто відсутність ідеї та мети українського успіху чи про необхідність копіювання чужих порядків. Адже чинна Конституція України вже декларує найвищі стандарти ідеї, мети та засад досягнення цивілізованого розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави, забезпечення прав і свобод усіх громадян та гідні умови їх життя…

Слід також зрозуміти, що основною причиною, яка привела нас до нинішньої гібридної дійсності, є наша байдужість, безвідповідальність і пасивність, перш за все щодо необхідності імплементації в реальне життя конституційних норм як норм прямої дії та неухильного їх виконання.

Водночас особливої та негайної інституалізації в процесі звершення земельної реформи потребують декларовані норми ст. 13 і 14 Конституції України стосовно прав власності українського народу на землю та її природні ресурси - основне національне багатство, ключові засади яких уже розкрито в моїх попередніх статтях у DT.UA.

Важливо наголосити, що прогнозоване регулювання та управління земельними відносинами, особливо до моменту завершення реформи (складової частини), стосовно використання землі та її природних ресурсів як природних об'єктів права власності народу повинно бути виключною прерогативою держави.

Основним інструментом звершення земельної реформи є просторово-часове комплексне державне землевпорядне прогнозування, планування і проектування на національному, регіональних і, найголовніше, місцевих рівнях. На цій основі проектуються, розробляються, обґрунтовуються та приймаються конкретні варіанти рішень і встановлюються жорсткі регламенти в екологічному, економічному, соціальному, юридичному та інших аспектах, які даватимуть відповідь на всі проблемні запитання та визначатимуть шляхи і методи розвитку відповідної території.

Зокрема, щоб унеможливити тіньові схеми обігу землі та будь-які інші сумнівні правочини, потрібні нестандартні, але законні рішення. Наприклад, стосовно земельних паїв (ділянок), які не використовуються самими власниками (їхніми родичами), із мотивів суспільної необхідності застосовується невідворотний механізм здійснення перших трансакцій (повернення до земель запасу) на користь держави.

До речі, цей процес (державне землевпорядкування) по формі і змісту є об'ємним і тривалим - від початку (підготовчого етапу) до закінчення реформи (авторським і громадським наглядом).

Адже прийняття всіх безпомилкових прогнозно-проектних рішень, пов'язаних з обґрунтуванням і моделюванням найкращих варіантів вибору і формування об'єктів і суб'єктів землеволодіння і землекористування як основних продуктів земельної реформи, які здійснюватимуть тривале раціональне природокористування в конкретних природних умовах, потребує одержання на першому (підготовчому) етапі всесторонньо достовірної інформації про всі чинники, які можуть впливати на результати прийнятих рішень.

Для початку необхідно мати високоточні цифрові карти відповідних територій і держави в цілому, які одночасно слугуватимуть основою Національної геоінформаційної багатошарової системи, що включатиме кадастрову та реєстраційну, та дані яких повинні постійно актуалізуватися і підтримуватися.

Лише на такій основі можна починати підготовчий етап із проведення інвентаризації та сертифікації існуючого стану. Зокрема, ідентифікуються природні об'єкти (категорії земель), а також земельні ділянки (межі) та їхні власники, користувачі, орендарі, інші суб'єкти права на них; проводиться ґрунтове, геоботанічне, екологічне, ландшафтне та інші обстеження всіх наявних природних ресурсів; з'ясовується стан антропогенного навантаження на навколишнє середовище, особливо промислово-побутових відходів, а також забруднення ґрунтів пестицидами, гербіцидами, агрохімікатами, радіонуклідами, важкими металами, вірусами, збудниками хвороб тощо.

Виходячи з того, що для України найбільш вагомими природними об'єктами є неповторні природні ландшафти, в просторі яких споконвічно проживали селяни і їхні сім'ї як генофонд української нації, і які сьогодні, на превеликий жаль, деградують, найголовнішим завданням здійснення земельної реформи має стати розв'язання цієї проблеми на користь селян.

У зв'язку з цим надзвичайно виважену й творчу нішу повинен зайняти науково-обґрунтований підхід до трансформації поселенської мережі та всієї інфраструктури в сільській місцевості, яка узгоджувалася б із заходами по відновленню і охороні природних агролісоландшафтів.

Для цього пропонуються низка механізмів з моделювання та швидкої реалізації фінансово підкріплених заходів з облаштування простору та умов комфортної життєдіяльності української молоді в рідному природному середовищі як нового цивілізованого розвитку.

За результатами наших прогнозних досліджень, передбачається організувати понад 250 тис. приватних сімейних фермерських і селянських господарств (родові, сімейні маєтки), створюваних молодими сім'ями, переважно без найманих працівників, загальною площею майже 10 млн га малих масивів орних земель та інших (4–5 млн га) прилеглих угідь. Водночас близько 10 млн га високоцінних і високотоварних великих масивів ріллі можуть використовувати різноманітні господарства (переважно з найманими працівниками), однак лише способами, що узгоджуються з вимогами загальнонаціонального інтересу та інтересів місцевих територіальних громад, де розташовані орендовані земельні ділянки.

Наведені лише окремі аспекти бажаного врегулювання земельних відносин і природокористування в Україні шляхом прогнозованого землевпорядного процесу як основного інструментарію звершення земельної реформи також вказують на необхідність розробки і прийняття адекватної законодавчої бази.

Головне, що такий процес повинен мати радикально-примусовий характер і ґрунтуватися на відповідних організаційно-правових і економічно-вмотивованих принципах, підкріплених вдосконаленим законодавством, і плануватися не менш як на 25 років.