Як зберегти високі темпи економічного зростання в Україні

На тлі кількох років економічного зростання переваги ринкової економіки стають дедалі очевиднішими, у тому числі для підприємців і зароджуваного середнього класу. Водночас зберігається занепокоєння «повільними» темпами поліпшення життя багатьох працюючих і пенсіонерів, жителів сільської місцевості й інших уразливих груп населення. Це занепокоєння впливає на політичний процес, воно посилюватиметься в міру наближення президентських виборів і не зникне після них. У цьому контексті політикам треба буде вирішити два основні завдання — знайти способи (а) максимізації темпів економічного зростання і (б) поліпшення умов життя для найменш захищених груп населення.

Як найкращим чином досягти цієї двоєдиної мети? У нас немає готової відповіді на ці запитання, але ми хотіли б поділитися деякими не завжди однозначними рекомендаціями, запропонованими економічною наукою, а також обговорити, наскільки вони застосовні до Україні.

Дилема зростання

Протягом останніх років економіка України характеризувалася високими темпами зростання, низьким дефіцитом бюджету, невеликою інфляцією та поліпшенням позиції платіжного балансу. Таке сполучення чинників можна визначити як «макроекономічне благотворне коло».

Зараз економіка України — одна з найбільш динамічних серед усього швидкозростаючого регіону СНД. За останні чотири роки темпи зростання в країні становили в середньому більш як 7% на рік, реальний щорічний приріст інвестицій теж перевищував 7%. Інфляція вимірювалася однозначними числами, а обмінний курс гривні залишався стабільним; при цьому країна зберегла конкурентоздатність експорту. У результаті позитивне сальдо платіжного балансу призвело до накопичення валютних резервів, що, у свою чергу, сприяло монетизації економіки.

Всі ці позитивні тенденції дозволили відчутно підвищити доходи населення, попри дуже низьку точку відліку. З початку 2000 року номінальна заробітна плата збільшилася майже вдвічі — як у гривневому, так і доларовому еквіваленті. Рівень реальної заробітної плати стабілізувався 2000-го, збільшувався майже на 20% на рік у період 2001—2002 років і продовжував суттєво зростати 2003-го. Зростання супроводжувалося значним прогресом у скороченні та погашенні простроченої заборгованості по виплаті зарплат і пенсій.

У даний час можна виділити дві різко протилежні точки зору на економічну ситуацію в Україні. З одного боку — активний економічний ріст, темпи якого в 2003—2004 рр. значно прискорилися, підштовхує оптимістів до висновку про «остаточне одужання» економіки України. З іншого — песимісти стверджують, що прогрес був «скромним порівняно з тим, яким він міг бути», оскільки середні показники обсягів промислового виробництва і рівня життя в інших країнах із перехідною економікою продовжують залишатися вищими, і на їхньому тлі показники України не вражають. Наприклад, доход на душу населення в багатьох країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) усе ще перевершує український показник у три-сім разів. Таке відставання, а також нерівномірний розподіл економічного зростання викликає сумніви в проваджуваній політиці, тим самим підштовхуючи до пошуку шляхів «більш радикального поліпшення ситуації».

На наш погляд, в обох точках зору є раціональне зерно, але песимісти повинні визнати існування ряду реалій. По-перше, за минулі кілька років Україна за деякими параметрами суттєво наблизилася до вищезгаданих країн. З 1999-го її реальний ВВП зріс на 32%, тоді як ВВП Угорщини чи Румунії збільшився трохи більш ніж на 15%, а аналогічний показник для Польщі чи Чеської Республіки — на 10—12%. Крім того, не слід забувати про значну різницю в рівнях доходів України й інших країн ЦСЄ, що спостерігалася на ранніх етапах перехідного періоду.

По-друге, песимісти повинні також брати до уваги обсяги тіньової економіки, котрі, за оцінками, в Україні вищі, аніж у країнах ЦСЄ. Це побічно підтверджується відносно високими показниками відношення обсягу експорту до ВВП і обсягу оподаткування до ВВП: їхнє тривале збільшення свідчить про те, що оцінка зростання ВВП, яка спостерігається останнім часом, навряд чи могла бути занижена. Крім того, мало місце прискорення темпів зростання кількості малих і середніх підприємств, які, за даними ЄБРР, представлені в Україні в значно більшій кількості, аніж в інших країнах СНД.

Однак «песимістична» інтерпретація дуже корисна в тому плані, що вона робить важливий акцент на наявних недоліках і резервах української економіки. Щоб наблизитися до більш забезпечених сусідів і підготуватися до інтеграції в Європу, Україні необхідно продовжувати забезпечувати високі темпи економічного зростання на довгострокову перспективу.

«Благотворне коло»

Які причини нинішнього «благотворного кола»? На нашу думку, економічний підйом спирається на дві основні групи чинників. По-перше, економічна політика після 1999 року значно поліпшилася, що й підготувало грунт для зростання продуктивності (хоча і спізнілого) у відповідь на ринкові стимули. Зокрема, досягнення та підтримка макроекономічної і регуляторної стабільності забезпечила більш прогнозоване середовище для виробничої діяльності. В усіх секторах економіки з’явилися передумови для вдосконалювання і підвищення ефективності роботи підприємств у рамках системи ринкових стимулів і механізмів.

По-друге, чинники виробництва — праця та капітал — були і, принаймні це вірно щодо праці, залишаються дуже «дешевими», а отже, конкурентоспроможними. Про це свідчить низький рівень заробітної плати, а на початку економічного підйому п’ять років тому — і наявність значних надлишкових виробничих потужностей, хоча ці «переваги» можна пов’язувати з незавидною спадщиною глибокого падіння обсягів виробництва і «дезорганізації виробництва» попереднього десятиріччя. Настільки низькі витрати, за інших рівних умов, створили для підприємців і інвесторів стимули скористатися виробничими можливостями України й таким чином сприяли зростанню ВВП та експорту.

Протягом останніх п’яти років зростання продуктивності в Україні, попри його нерівномірність, було досить високим для того, щоб «виправдати» підвищення вартості праці й капіталу. З огляду на це, зростання виробництва і доходів не призвело до формування значного тиску на ціни чи зовнішньоторговельний баланс, а зростання податкових надходжень дозволяло не допускати надмірного бюджетного дефіциту.

Однак досвід країн, які розвиваються, і країн із перехідною економікою рясніє прикладами того, як зростання може несподівано припинитися через макроекономічні проблеми — скажімо, підвищення інфляції чи втрату валютних резервів унаслідок перегріву економіки, впливу зовнішніх шоків. Через якийсь час уповільнення зростання продуктивності в Україні порівняно зі збільшенням заробітної плати і доходів може завадити випереджаючому зростанню економіки, причому зниження конкурентоздатності може негативно позначитися одночасно на темпах економічного зростання, інфляції та платіжного балансу. За таких умов країна в кращому разі випаде з «благотворного кола», а в гіршому — розвиток може піти по «порочному колу», у якому одна проблема загострює іншу.

Як довго може зберігатися сприятлива макроекономічна ситуація в Україні? На це запитання дуже складно дати відповідь, однак низка міркувань якісного характеру вказують на зниження потенціалу зростання української економіки в доступному для огляду майбутньому.

По-перше, як нам представляється, роль деяких чинників, котрі на початковому етапі забезпечили підвищення продуктивності й ефективності, знижується в процесі зростання. Це стосується одномоментного ефекту від поновлення використання старих виробничих потужностей, ліквідації бартерних й інших негрошових розрахунків, а також від досягнення певної макроекономічної стабільності.

По-друге, загальний обсяг, а особливо структура капіталовкладень потребують удосконалення. Останніми роками притік інвестицій значно пожвавився, і їхній сумарний рівень — близько 20% ВВП за 2002 і 2003 роки — уже не здається низьким порівняно з іншими країнами. (Хоча це питання залишається спірним через необхідність урахування ролі тіньової економіки.) Ці інвестиції, безсумнівно, повинні були збільшити обсяг і поліпшити якість основних фондів (капіталу) в економіці, тим самим підвищуючи потенціал її зростання.

Однак такий важливий компонент інвестицій, як прямі іноземні, усе ще залишається на низькому рівні. Прямі іноземні інвестиції відіграють важливу роль у зв’язку з технологічними й управлінськими ноу-хау, котрі вони генерують. Більше того, відчувається необхідність інвестицій в інфраструктуру. За відсутності інвестицій виникатимуть «вузькі місця» у виробничому процесі, створюючи перешкоди подальшому економічному зростанню.

З цього зовсім не обов’язково випливає висновок про те, що уповільнення зростання української економіки та її продуктивності відбудеться відразу. Економічне зростання якийсь час може тривати за рахунок запасу міцності, забезпечуваного конкурентоздатністю українських витрат виробництва, а також за рахунок упровадження нових виробничих процесів на мікроекономічному рівні. Так, низькі витрати виробництва можуть дозволити економіці України зростати високими темпами через ймовірне підвищення витрат у основних східноєвропейських конкурентів, пов’язаних із їхнім вступом у ЄС. Можна, звісно, помилятися щодо точних строків перелому в динаміці, однак збереження високих темпів зростання продуктивності в довгостроковій перспективі не можна сприймати як щось саме собою зрозуміле. Рано чи пізно українській економіці доведеться зіткнутися або з циклічним, або зі структурним уповільненням економічного зростання, котре спостерігають у всіх країнах із ринковою економікою.

Незалежно від причини уповільнення, необхідна відповідна макроекономічна та структурна політика з метою пом’якшення чи запобігання спаду. По-перше, уряд і Національний банк України повинні проводити розумну податково-бюджетну та грошово-кредитну політику, щоб зберегти досягнуту макроекономічну стабільність. Точне визначення «стабільності» може варіюватися, однак допущення серйозного дефіциту бюджету чи високої інфляції, безсумнівно, підірвуть основи економічного зростання. Один із останніх і дуже несподіваних прикладів цього — ситуація в країнах ЦСЄ (Угорщина та Польща), де пом’якшення податково-бюджетної політики останніми роками створило значно більше економічних проблем, аніж їх вирішило.

У короткостроковій і середньостроковій перспективі українській владі доведеться визначитися в двох ключових питаннях макроекономічної політики. По-перше, це стосується переходу до більш гнучкого режиму обмінного курсу — щоб уникнути відомих ризиків, пов’язаних із утримуванням протягом занадто тривалого часу фактично фіксованого курсу. Було б доцільним поступове впровадження прямого інфляційного таргетування, подібно тому, як це було в кількох країнах Центральної Європи.

По-друге, дуже швидке зростання обсягів банківських кредитів останніми роками хоч і відбивало частково процеси здорової ремонетизації, проте може викликати накопичення «поганих» (неповернутих) кредитів у разі суттєвого уповільнення зростання економіки чи негативних шоків. Для усунення цієї небезпеки необхідні структурні міри, такі як (а) подальше посилення нормативів пруденційного регулювання та банківського нагляду; (б) підвищення капіталізації комерційних банків і (в) удосконалення систем адекватної оцінки якості кредитного портфеля комерційних банків та їхнього внутрішнього контролю.

Торішнє пожвавлення темпів інфляції теж заслуговує пильної уваги, оскільки подібні процеси можуть підірвати конкурентоздатність, а отже, внутрішню та зовнішню фінансову стабільність. До речі, протягом кількох останніх років інфляція вимірювалася малими однозначними числами в більшості країн, що розвиваються, і країн із перехідною економікою, у тому числі в Китаї та Південній Кореї. Ці дві країни деякі українські автори наводили як приклад «успішного інфляційного стимулювання економічного зростання», проте дані цих же країн про темпи економічного зростання й інфляції за більш ніж десятирічний період свідчать також і про те, що високі темпи економічного зростання цілком можуть співіснувати і з дуже низькою інфляцією. Очевидно, істинний ключ до «загадки високих темпів економічного зростання» полягає в іншому і є значно складнішим.

Підтримка зростання в довгостроковій перспективі

Як можна забезпечити стійке економічне зростання і збільшення продуктивності праці? З часів Адама Сміта вчені продовжують битися над розробкою й удосконаленням принципів економічної політики, що дозволили б максимізувати ефективність економіки в ринковому середовищі. До числа найважливіших із них відносять: (а) прозорість; (б) конкуренцію; (в) верховенство закону, котре забезпечує в цілому однаковий, однорідний підхід до регулювання економіки і послідовне дотримання прав власності.

На практиці переведення цих принципів у дієві рішення економічної політики виявилося дуже складною справою. Проте країни, що прагнули максимально точно їх дотримуватися, в цілому домоглися найкращих результатів у плані довгострокового економічного розвитку. До речі, принципи прозорості, конкуренції та верховенства закону не тільки сприяють зростанню приватного сектора, а й створюють основу для ефективного державного сектора — необхідної умови успіху будь-якої ринкової економіки.

Ці висновки, як правило, знаходять підтвердження в найостанніших емпіричних дослідженнях, присвячених аналізу основних причин економічного зростання в усіх країнах світу. Їхні автори сходяться в тому, що, за інших рівних умов, існує позитивний взаємозв’язок між економічним зростанням і якістю системи освіти, ефективним дотриманням верховенства закону, розвитком фінансової системи та ринкових інституцій, що забезпечують прозорість, і деякими якісними показниками інвестицій, такими, як внутрішні приватні й прямі зовнішні інвестиції. Водночас існує негативний взаємозв’язок між економічним зростанням і перемінними, котрі є відбитком «перекосів» в урядовій політиці (занадто висока частка державного сектора в економіці, торгові й валютні обмеження, політична нестабільність).

Слід визнати, що через методологічні проблеми цей аналіз не є вичерпним, а чимала частина економічного зростання більшості країн ще потребує пояснення. У будь-якому разі, ці дослідження показали, що необхідний ретельний аналіз умов кожної конкретної країни.

Як виглядає економіка України з погляду цих основних ринкових принципів, що стимулюють економічне зростання? Попри прогрес, досягнутий за останні кілька років, практично загальновизнано, що прозорість, чесна конкуренція та дотримання верховенства закону становлять для України серйозну проблему. Надмірно «інтервенціоністська» економічна політика загальмувала розвиток ключових інститутів як у приватному, так і державному секторі. Наприклад, швидко зростаючий український фінансово-кредитний ринок міг би розвиватися ще активніше, якби корпоративний сектор був прозорим, із чіткою структурою власності й узвичаєними стандартами звітності.

У чому корені цих недоліків? Спадщина централізованого планування й інфляційної політики початку 90-х, звісно, зіграли свою роль. Однак це не виправдує відсутність прозорості й надмірний вплив лобістських інтересів. Риси непрозорості, олігархізму й корумпованості, усе ще чітко помітні в деяких сферах українського капіталізму, не узгоджуються з проголошеним самою владою «Європейським вибором».

Корупція — це важкий тягар, що погіршує якість людського капіталу, оскільки вона підриває етику праці, а також стандарти якості в освіті. Звісно, в Європі — і в економічно розвинених країнах узагалі — є приклади існування корупції та впливових лобі, але вони не відіграють визначальної ролі в середовищі, котре в цілому базується на дотриманні певних правил і забезпечують однакові умови для всіх. Саме дотримання правил і рівність умов сприяють розвитку нового і вже існуючого бізнесу, у той час як їхня відсутність цей розвиток гальмує.

Які конкретні кроки економічної політики необхідні Україні в даних обставинах? На наш погляд, украй важливо досягти домовленості про принципи та порядок здійснення конкретних заходів на благо більшості громадян України, котрі отримали б послідовну й постійну підтримку від гілок влади. «Точний перелік» таких реформ не настільки важливий. Важлива схильність до принципів прозорості, конкуренції та дотримання верховенства закону при прийнятті всіх рішень і реалізації всіх проектів. Водночас існує ряд конкретних галузей, де такий підхід, на наш погляд, є особливо продуктивним:

— Чітке розмежування суспільних і приватних інтересів, особливо у випадку таких великих державних підприємств, як «Нафтогаз» і «Укртелеком», котрі повинні стати прозорими й підзвітними уряду та суспільству в цілому і при управлінні якими не повинні переслідуватися приватні чи політичні інтереси. Керівників таких підприємств мають призначати й звільняти з дотриманням чітких процедур і критеріїв.

— Забезпечення більшої корпоративної прозорості на всіх рівнях, у тому числі й у приватному секторі (наприклад, за рахунок прийняття закону про акціонерні товариства, який довго відкладали).

— Дотримання принципу непримиренності до офіційного чи неофіційного втручання (або навіть ознак втручання), а також вибіркової «поблажливості» до підприємств із боку податкових чи інших регулюючих органів. Цьому повинна сприяти проведена податкова реформа, спрямована на скасування невиправданих податкових пільг і привілеїв. Крім того, для формування більш чіткої вертикалі відповідальності, ДПАУ, митницю та казначейство доцільно підпорядкувати Міністерству фінансів. Така підзвітність повинна, серед усього іншого, допомогти у рішенні проблеми простроченої заборгованості з відшкодування ПДВ, що негативно позначається на податковій дисципліні, а також підвищити довіру до держави як партнера з дотримання контракту і як органа, що забезпечує дотримання правил.

— Забезпечення прозорості приватизаційної практики. Результати аукціонів повинні відбивати істинну конкуренцію, а не ставати «подарунками» покупцям із зв’язками. Якщо уряд нездатен забезпечити проведення торгів на дійсно конкурсній основі в досить простих рамках приватизаційного аукціону, навряд чи йому можна довіряти здійснення складніших функцій регулювання. Основним завданням ФДМ має бути організація прозорих, конкурентних аукціонів.

— Удосконалення системи судочинства та підвищення її незалежності. Це питання часто згадується суб’єктами підприємницької діяльності як одна з основних проблем, пов’язаних з інвестиційним кліматом; у противному разі Україні буде мало користі від її відносно непоганих законів.

— Забезпечення підтримки наукових й освітніх закладів не тільки за рахунок кращого фінансування, а й шляхом захисту їхньої репутації, через впровадження і підтримку стандартів, які б винагороджували за здібностями. Це суттєво для розвитку потенціалу економічного зростання України в довгостроковій перспективі, особливо в сфері високих технологій.

Ці чи аналогічні кроки повинні поглиблювати досягнутий на даний момент значний, але неповний прогрес у справі ринкових реформ, закладаючи фундамент для продовження економічного зростання. Очевидно, що більшість кроків доповнюють один одного: наприклад, припинення практики «податкового свавілля» (дійсно існуючого чи видимого) стало б величезним стимулом для корпоративної відкритості. Крім того, багато кроків — особливо в плані зниження корупції, скасування ще існуючих невиправданих податкових пільг, посилення принципів обов’язкового дотримання положень контракту, підвищення корпоративної прозорості та прозорості при продажу державних активів — посилили б притік ринкових інвестицій, підвищили б ефективність виробництва і сприяли б подальшому зростанню виробництва (а отже, і рівня життя). Ми вважаємо, що такі очевидні заходи повинні отримати пріоритет над періодично повторюваними спробами поставити наріжним каменем «промислову політику», не в останню чергу тому, що за відсутності прозорості та конкуренції чиновники вибиратимуть хибні пріоритети, якими можна буде зловжити на стадії практичного виконання.

Так, реалізація вищевикладених заходів іноді потребуватиме прийняття непопулярних рішень. Критична маса державних чиновників і політиків повинна діяти рішуче в інтересах усього суспільства, а не залежати від лоббі, яке представляє інтереси «обмеженого кола обраних». Виходячи з успадкованої Україною ієрархічної структури суспільства, до успіху призведе лише рішуча схильність до суспільних пріоритетів на найвищому рівні. Спроби розв’язати глибокі структурні проблеми шляхом пом’якшення макроекономічної політики в таких умовах будуть абсолютно неефективними.

Ми переконані, що збереження високих темпів зростання є також і найкращим засобом боротьби з бідністю. Супровідний процес економічного зростання поступово наростаюча дифузія багатства стає практично необоротною. Однак за рахунок максимізації темпів економічного зростання всі проблеми України вирішити неможливо.

Розподіл доходів

Питання про розподіл доходів завжди й у будь-якій країні викликає протиріччя. У цілому, для ефективного функціонування капіталістичним суспільствам необхідна певна диференціація доходів, інакше мотивація для виробничої діяльності стає дуже невисокою. Ступінь такої диференціації може залежати від особливостей країни чи її культури. У промислово розвиненому світі, країнах континентальної Європи традиційно існувала дуже егалітарна система розподілу доходів, у той час як для англосакського суспільства (Великобританія, США) характерна більша нерівномірність. У країн, що розвиваються, спостерігається різна картина, що поєднує екстремальні приклади нерівності доходів, особливо в Латинській Америці та тропічній Африці, і більш рівномірний розподіл у деяких, але не в усіх, країнах Азії. Втім, нерівність у більшості азіатських країн зростає паралельно з розвитком ринків і прискоренням економічного зростання.

Хай там як, але переважна більшість економістів сходяться на тому, що рівність чи нерівність у її екстремальному вираженні негативно впливає на економічний розвиток. Негативний взаємозв’язок між «надмірною рівністю» і ефективністю знайшов відбиток, серед іншого, у низькій якості товарів і послуг, вироблених економікою колишніх соціалістичних країн. Навіть багаті країни Європи останнім часом відчувають труднощі з підтримкою великих державних соціальних програм у зв’язку з високим податковим тягарем, необхідним для їхнього фінансування. Такий тягар гальмує економічний розвиток через зниження дієвості стимулів, позначається на конкурентоздатності, негативно впливає на інвестиції.

Екстремальні форми нерівності доходів також негативно позначаються на ефективності економічного розвитку. Вони підривають відчуття справедливості в суспільстві і ведуть до занадто великого перекосу внутрішнього попиту у бік предметів розкоші, у результаті чого внутрішній споживчий попит є слабким стимулом для розвитку виробництва.

Чи є концентрація доходів в Україні надмірною і наскільки необхідна у зв’язку з цим політика перерозподілу доходів? Чітка думка з цього питання має формулюватися на основі суспільного вибору самої України. Очевидно, що суспільна думка вважає нинішній розподіл доходів надзвичайно нерівним. Проте можливо, що нерівність у межах середнього діапазону доходів має й далі розширюватися з тим, щоб стимулювати ефективність, що саме по собі могло б скоротити загальну нерівність за рахунок зниження відносних розходжень між дуже багатими і рештою.

Недавно проведена реформа податку на доходи фізичних осіб, суть якої полягала в уніфікації ставки оподаткування на низькому рівні, дала поштовх до підвищення ефективності розподілу ресурсів і послужила додатковим стимулом правдиво декларувати доходи. Однак не виключено, що ціною значної ефективності стане більша нерівність у доходах. За інших рівних умов, лише значний ефект від виведення багатих «із тіні» міг би компенсувати зростання такої нерівності, що зросли унаслідок уведення єдиної ставки оподаткування.

Україна повинна оцінити, наскільки ця ситуація відповідає пріоритетам суспільства. Міжнародний досвід у цьому сенсі суперечливий. З одного боку, цілком може бути, що ефект від зрослої ефективності виявиться цінним для суспільства. Як свідчить практика багатьох швидко зростаючих країн Азії, активний ріст економіки пом’якшуватиме напруженість, пов’язану з підвищенням нерівності доходів. З іншого боку, деякі промислово розвинені країни (особливо держави Євросоюзу) зберігають значну прогресивність при оподаткуванні доходів, почасти жертвуючи ефективністю задля «соціальної справедливості». Хоча в деяких із них ступінь прогресивності оподаткування також знижується.

Часто розподіл доходів виявляється занадто нерівномірним унаслідок не стільки податкової ставки, скільки відсутності елементарної прозорості та підзвітності. Такі форми підтримання нерівності найбільше згубні для економіки: замість того, щоб стимулювати корисну економічну діяльність, вони спотворюють стимули. Так, чимало українських політиків і законодавців декларують відданість «справі соціальної справедливості», і водночас практичне втілення цих заяв іноді розходиться із занепокоєнням несправедливим розподілом доходів (оподаткування шикарних ресторанів і бутіків, у яких продають ексклюзивні предмети розкошу за більш м’якою шкалою, застосовуваною до малого бізнесу; існування «лазівок», що дозволяють поширювати пільги, встановлені при оподаткуванні основних лікарських засобів, на немедичну продукцію тощо). А державні підприємства з великими обсягами податкової недоїмки, спонсоруючи заходи, «конкурси» або діяльність навряд чи першочергової значимості, відривають ресурси, що могли б бути спрямовані на соціальні потреби. Обмеження подібної практики стало б важливим іспитом на зрілість для зароджуваного громадянського суспільства України.

* * *

Щоб забезпечити продовження високих темпів економічного зростання, необхідні макроекономічна стабільність і прогрес структурних реформ. На даному етапі саме досягнення останнього і є основною проблемою, яка потребує просування вперед. Цей прогрес повинен зосереджуватися на «реформах другого покоління» (справедлива, прогнозована і компетентна система судочинства; прозора приватизація; корпоративне управління; підзвітність державних підприємств і урядових органів). Ми твердо впевнені, що Україна повинна вирішити ці структурні проблеми самостійно. Позитивний ефект від зовнішньої допомоги буде обмеженим — адже очевидно, що будуть потрібні глибокі знання та розуміння інституційного та політичного контексту, питань і процедур, окремі з яких не входять в основне коло обов’язків і повноважень іноземних держав, міжнародних організацій і донорів.

Безсумнівно, рішення, вироблені вітчизняними спеціалістами, повинні базуватися на всебічній інформованості, в їхню основу повинен бути покладений грамотний економічний аналіз. І хоча на даному етапі Україна, як нам здається, має підстави розраховувати на збереження високих темпів економічного зростання, затримки чи серйозні помилки при вирішенні перелічених вище питань зрештою можуть дорого обійтися її економіці та соціальному клімату.